тоді постукав у двері будинку.
Не дочекавшись відповіді, Петр натис на клямку і, на його подив, замок автоматично відчинився, пропускаючи гостя досередини.
Чоловік, що лежав на високому синтетичному матраці під вікном, не звернув на прибульця уваги, дарма що не спав. Очі мав широко розплющені, і в них відсвічував той вогонь, що пожирав йото тіло ізсередини. Чолом стікали струмочки поту.
Манек поставив валізку долі й засукав хворому рукав. Набрав у шприц тетрамінобіоцину, впевнено притис голку до руки і, м’яко натискаючи на поршень, ввів під шкіру усю рідину.
Порожній шприц відкинув у куток.
Житло своє господар обставив доволі скромно, якщо, звісно, не вважати за розкіш географічні карти. Найбільша з них займала цілу стіну, і Манек упізнав на ній Велику Пустелю — область, відому лише за фотографіями з супутників. Зовсім угорі, на північно-східному краї пустелі лежав Нью-Доусон — останній острівець цивілізації. «А головне — найближча лікарня», — подумав Петр.
Чорна коробка радіофону стояла на столику. Петр відклав убік кілька складених карт і підняв трубку.
Набрав тричі трійку, і ту ж мить автомат відізвався:
— Лікарня Нью-Доусон. Швидка допомога.
Манек спробував якнайдокладніше пояснити розташування «бази» і попросив транспорт для хворого, знаючи, що автомат записує всі його слова. Тільки-но він закінчив, озвався знайомий голос:
— Гадаєш, це марблюдяча лихоманка? — запитав Альтафіні.
— Важко сказати, поки не маємо аналізів. Не знаємо навіть, як ця хвороба проходить у людини. — «Марблюдяча лихоманка, — подумав Петр. — Ще про неї нічого не знаємо, а вона вже має свою назву». — Але, мабуть, ти маєш рацію, — мовив уголос.
— Халепа, — зітхнув у радіофоні Альтафіні.
— Сьогодні, в епоху анабіотиків, від рикетсій не помирають, — зауважив Петр.
Поклавши трубку, він ще якийсь час сидів на столі, стежачи за пацієнтом, хоч добре розумів, що стан хворого умить не може поліпшитися. Нарешті, чоловік заплющив очі й заснув.
Під вікном раптом безгучно, мов привид, майнула коротка тінь. Петра кинуло в холод, дарма що всі оті байки про аборигенів, яких ніхто ніколи не бачив і яких люди начебто відтіснили у серце Великих Пісків, десь аж до Скелястого міста, досі видавалися йому смішними. Зіткнувшись лицем до лиця з невідомою епідемією, він не почувався вже так упевнено. Хворий уві сні важко хрипів, його знемога і безсилля вселяли Петрові в душу дедалі більшу тривогу. Він обережно зліз із стола, і тут зненацька розчинилися двері.
Була то звичайна людина, але вона погрозливо цілилася в Манека.
— Що вам тут треба? — різко запитав стариган. Було щось кумедне у висушеному засмаглому обличчі цього підтоптаного ковбоя.
— Я ветеринар, — Петр покосився на пістолет і підняв руки над головою. — Випадково…
— Документи!
Петр розстебнув терморегулювальну куртку й подав свою особисту картку.
Дід тільки глипнув на неї і запхав назад зброю до своїх бароккових штанів з кишенями глибокими, мов ватіканські келії.
— А я Майкл Донован, — процідив крізь зуби, — сусід. Схоже, у нас тут хтось занедужав? — Він ошкірився, наче чорт з табакерки, рештки волосся наїжачилися.
— Так, Макінтайр. Стан доволі важкий, — Петр уже опанував себе і навіть глузував з власної легкодухості: це ж треба — злякатися такої кумедної прояви! — Краще не наближайтесь, хвороба може бути заразна.
— Макінтайр? Я б також хотів хвороби, від якої отак молодшають!
— Молодшають?
— Ніякий це не Уош Макінтайр. Кажіть це кому хочете, тільки не найближчому сусідові.
— А хто ж це такий?
Донован знизав плечима. Петрові здалося, що він ось-ось покаже йому язика:
— Недарма ж тутешні піски називають Великими. Нехай з’ясовує той, кому це дуже цікаво.
— Але…
— Де ж тоді Уош, еге?
Такий поворот подій спантеличив Петра. Він недовірливо роздивлявся «чортика з табакерки».
— Пане Донован, ви часом не той…
— Той самий, — скорчив кумедну міну гість, — славнозвісний агент. Тільки тепер уже на пенсії.
— То чого ж, скажіть на милість, ви не знайдете собі якогось поважнішого заняття?
— Я облітав усеньку Сонячну систему, — Донован явно не переймався надмірною скромністю. — І лише тут, у пустелі, знайшов собі мир та спокій. Час від часу щось розвідую.
— Золото?
— Поки що мусимо знайти Уоша, все інше встигнемо, — старий умить посерйознішав. — Почнемо звідси. Що ви встигли оглянути?
— Лише гараж.
— Гаразд, — Донован обережно відчинив двері до сусіднього приміщення. Посередині лежав запасний мотор, очевидно, для нього вже не знайшлося місця в гаражі. Дві стіни аж до стелі були заставлені стелажами, на яких лежали зразки порід. Петр упізнав знайоме червонувато-коричневе каміння, місцями помережане білими прожилками, рудуваті камінці з металево-сірим блискучим мінералом, найімовірніше — галенітом, були тут жовто-коричневі зразки, яскраво-фіолетові й темно-червоні, були й світлі, цілком земні кварцити, пронизані прожилками металу.
— Золото! — видихнув Майкл Донован. — І ніколи мені не показував!..
Усі знахідки були докладно, з науковою точністю, описані. Уош Макінтайр, може, й був диваком, проте диваком безмірно закоханим у порядок і систематизацію.
Старий підступив до самісінького стелажа, де за склом червонясто виблискував золотий самородок, чистими гранями нагадуючи дивовижний кристал.
— Скільки він важить, як ви гадаєте? — зачаровано спитав Донован у Петра.
— Не знаю, не вмію вгадувати.
— Крихта завбільшки три цілих і сім десятих міліметра — це один грам.
— Два кілограми, — зважився нарешті Петр.
— Щонайменше чотири.
— У ньому, мабуть, багато міді, — докинув Петр. — Я ще не бачив такого червоного золота.
Старий заперечливо похитав головою:
— Це майже чисте золото. Просто тут воно має такий колір, поки не переплавиться.
Сховатися в цій кімнаті Макінтайр, зрозуміло, не міг. Коли повернулися назад, чоловік на матраці спав, як раніше, тільки начебто трохи спокійніше.
— Що це за хвороба? — несподівано спитав Донован. — Цей чолов’яга вже дратує мене.
— Маємо лише здогади. Щось на зразок рикетсій.
— Рикетсій?
— Були колись на Землі такі мікроорганізми завбільшки десь між бактеріями і вірусами. Як і віруси, вони паразитували на клітинах.
— Гм, — замислився Донован.
— Рикетсієва паличка викликала, скажімо, плямисту гарячку. Епідемії тифу. Ви ж, мабуть, читали про це в історії.
— Гм, — скривився старий, — звідки б тут могло взятися таке свинство?
— Хтозна, — Петр зачинив за собою двері. — Гадаю, інфекцію переносять марблюди.
Донован уважно поглянув на нього.
— Підете праворуч, — а сам рушив у протилежний бік.
Твердий, затоптаний пісок підступав до самісінького порога. Вашінгтон Макінтайр не належав до тих, хто прикрашає собі життя кольоровими плитками перед домом. Своє каміння, а з ним, можливо, й свої таємниці, складав за склом стелажів.
