— Бо така інформація швидко старіє, — підказав Петр.
— Так, але є й інші причини, про які ви, певно, здогадуєтесь, — продовжував молодий чоловік, вельми ввічливо й тактовно. Тоді раптом додав: — Той Макінтайр трохи, сказати б… дивакуватий, — і пояснив, уловивши легку Петрову посмішку: — Не в тому розумінні, що ним треба займатися спеціально.
— Ще б пак, адже кажуть, що сюди ніхто не проникне бодай із найменшим грішком.
— Власне, тому, порівняно з Землею, злочинності тут майже немає. Ніхто не боїться вийти з хати й серед ночі…
— Це всі належно цінують, — підтвердив Манек. — Але чим тоді відрізняється Вашінгтон Макінтайр від усіх нас?
Молодик хитнув головою:
— Передовсім — стилем життя. Він і не фермер, і не золотошукач, давно не працює в геологічній розвідці, хоч приїхав сюди як геолог. Він, власне, провадить якісь дослідження, але так, для себе. Ця золота лихоманка — може, я й перебільшую, — на його совісті.
— Справді?
— Він перший натрапив на золото серед кварцитів неподалік звідси. Хоча й познаходив дещо, але, схоже, це все перестало його цікавити. Подався ще далі, подейкують, аж до Скелястого міста.
— А ви не вірите?
— Бачте… Я тут для того, щоб подавати лише точну інформацію.
— А як би зустрітися з цим чоловіком у чоботях-самоходах?
— Найімовірніше на «базі», як називають його будинок. Ось погляньте.
Він обернувся й пробіг пальцями по кнопках комп’ютера. На екрані з’явився малюнок з темних рисок і цяток.
— Отут, — кивнув молодик. — Нью-Доусон, якщо рушити просто на південь…
Петр Манек вирушив просто на південь з відбитком карти, що її видав комп’ютер, радіофоном та завеликим, як йому здавалося, запасом води та їжі, що зайняв більшу половину джипа. Машина з широкими шинами була напрочуд слухняна і мчала з неймовірною, як для пустелі, швидкістю, близько п’ятдесяти кілометрів за годину. Швидше роз’їжджали тільки охоронці порядку.
Шосе увірвалось раптово, без жодних попереджень. Петр зупинився. Відчуття близького стрибка через незриму, але глибоку межу між двома світами, майже паралізувало його. В уяві зринуло обличчя касирки, якій він близько двох годин тому повернув квиток і яка побажала йому щастя й успіху.
— Що ви маєте на увазі? — на мить повернувся до неї Петр.
Дівчина білозубо посміхнулася і знічено знизала плечима:
— Знайдете багато золота. Ви ж за цим приїхали?! Як і всі останнім часом.
— А як ні?
— Вам іще поталанило, — звірилась вона йому пошепки. — Подейкують, що незабаром сюди пускатимуть лише за спеціальним дозволом.
— Це ж чому?
— Проблема з харчуванням, та й усе інше… Щесь у нас діється таке…
— Серйозно? То, може, я й справді знайду купу золота, — посміхнувся Манек. — Дякую вам!
— А якщо його стане на двох — не забудьте й про мене.
Порівнюючи її слова з поведінкою Сімони Гулар, особливої різниці не знаходив. Звичайно, Сімона була старшою й мала розладнані нерви, а також нахил до істерії. Петр роздивлявся довкола — по охристо-жовтих пагорбах із червонястим або коричнюватим відтінком чи навпаки — вибілених, мов пісок на морському пляжі: місцями видніли кактуси. Бракувало лише скойок, викинутих на берег хвилями, ударів прибою, запаху солі.
Далі, на південь, не було ні душі, яка могла б милуватися цим краєвидом. Тільки небо — яскраво-синє й прозоре.
Той хлопець таки підібрав йому в картотеці маршрут: невдовзі Манек побачив на видноколі цятку, яка швидко виросла у невелику, приземкувату хатину, і Петр уперше відчув, як важко в пустелі вгадати віддаль і який тут оманливий обрій, значно ближчий, аніж на Землі.
За огорожею бродило кілька охлялих марблюдів, і Петр знову спинився, щоб оглянути їх. Найближчий обгризав пластиковий кілок, втупившись у нього великими почервонілими очима. Та тільки-но Петр озвався до нього, одразу притрюхикали іще три допитливі марблюди й також заходились перевіряти їстівність огорожі.
Петрові вона уявлялась не менш придатною до їжі, аніж кактуси, якими годувались марблюди. Жодна інша рослина в пустелі не приживалась.
Коли Петр рушив з місця, під ногами загойдався пісок, здавалося, дрібні хвилі колихаються під ногами. Простір перед будинком був вимощений пласким камінням, переважно червоно-коричневим, зі світлуватими і різнобарвними прожилками. Петр постукав у двері, ніхто не озвався.
Повертаючись до машини, помітив удалині шлейф куряви: чужий джип наближався до нього, підстрибуючи на камінні, мов сарна, поки нарешті різко загальмував біля огорожі.
З кабіни вискочив міцний чолов’яга у синьому комбінезоні, тримаючи праву руку на відстовбурченій кишені.
— Що ви робите біля марблюдів?
— Я ветеринар, — представився Манек. — Якщо це ваші марблюди, то я б хотів з вами перебалакати.
— Мої тварини поки що жодного шарлатана не потребують! — буркнув господар. — І якщо тут не тинятимуться різні психи — гадаю, й не потребуватимуть.
— Виглядають начебто непогано, — сказав Петр. — У міру вгодовані.
— Нехай йому чорт! — чоловік у комбінезоні взявся руками в боки. — Та коли б мене тримали на кактусах, присягаюсь, і я виглядав би не ліпше!..
Петр посміхнувся:
— Якщо помітете щось незвичне у їхній поведінці, повідомте мене. Просто в лікарню. Ветеринарного відділення поки що в нас немає.
— Значить, це правда? — чолов’яга дивився Манеку просто у вічі. — І скільки їх уже здохло? Вукотич уранці казав, нібито сім.
— Один.
Якщо це служба порядку намагалася приховати нещастя з марблюдом, то досягла цілком протилежного результату. Як завжди.
— Нехай йому чорт! — буркнув знову господар, мовби до останньої хвилини вірив, що Манек усе спростує.
— Поки що один. Про все інше ще нічого не знаємо. Будьте пильні.
— Я вже давно хочу їх продати. Дружина про них не дбає, а мені сюди щодня їздити… Ще й за таке ранчо платити, — глумливо посміхнувшись, він розвів руками, — де ані стебельця трави… Був би й продав уже, коли б не оті золотошукачі. Ціни щодня повзуть угору, а проте далі чекати вже не можу.
Жан-Поль Коші був невисоким на зріст жилавим чоловіком, з продовгуватою головою, до якої хтось міцно прип’яв великі відстовбурчені вуха, а спереду причепив міцний, довгий ніс. Дорогою до його ферми Манек бачив кілька кактусових гаїв, місцями проріджених, очевидно, на корм. Проминув піщані дюни й замети біля шпичастих червонуватих скель, натрапляв у двох-трьох місцях на відвали пустої породи, які засвідчували: тут свого часу видобували руду.
Коші чекав його на подібному до щойно баченого майданчику з плаского каміння. В правиці він стискав величезний мачете. Лезо блищало, мов церковне срібло.
— Це не на вас, — він скривив уста в гримасі, що означала посмішку і мала заспокоїти Манека. — Збираюсь на кактуси.
Коли вони потисли один одному руку, здивований Коші вигукнув:
— Ой, тримайте мене! Золотошукачів бачив, фермерів — бачив… Ну, та раз ви уже приїхали, дам вам
