— Дурниці. Коли ви судите про людей, це все одно що про пустелю. Мільйони піщинок, а проте всі різні. І за величиною, й за барвою…
— Гадаєте, — перебила вона його, — тут хтось жив перед нами?
— Це має значення?
— Так, — кивнула Моніка. — Тоді це була б їхня земля, а ми — лише непрохані гості.
Вишинський хотів з’ясувати у нього геть усе, до найменших подробиць. Інші також докинули кілька конкретних запитань.
— Отже, — підсумував головний лікар, — маємо більше ніж досить доказів, аби розпочати боротьбу з епідемією широким фронтом, хоч про саму хворобу знаємо тим часом дуже мало. Спробуємо іще щось довідатися від Олафа Гансена.
— Олаф Гансен? Хто це? — тихо перепитав Петр.
— Чоловік, що пережив Макінтайра, — пояснив Дені Гулар.
— Про нього щось відомо?
Дені знизав плечима:
— Він мав при собі документи.
— Зосередьмо зусилля, — провадив далі Вишинський, — на двох напрямках. По-перше, мусимо з’ясувати, хто вже уражений, по-друге, слід забезпечити профілактику.
— Друге видається мені набагато складнішим, — мовив П’єтро Альтафіні і зняв — уперше при Манекові — чорні окуляри, щоб утомленим рухом потерти долонею щоку. — Виготовити сироватку з ослаблених збудників хвороби — найтривіальніша і найперша потреба; таке щеплення забезпечило б імунітет принаймні на п’ять років.
— Час грає проти нас, — гостро кинув Гулар.
— Знаю, — махнув долонею Альтафіні і знову надягнув окуляри. — Брати за сировину яйце клітини, чи тканини мишей, уражених через дихальні органи, — усе це потребуватиме досліджень. Та й мине якийсь час, поки нам надішлють зі столиці фахівця-епідеміолога, бо самі ми — навіть з колегою Манеком — цього не потягнемо.
— Гм, — промимрив Вишинський, опустивши свої могутні плечі.
— А ми ж повинні займатися ще й першою проблемою, — продовжував Альтафіні, — тобто шукати й ізолювати заражених, лікувати їх.
— Самі прийдуть, — втрутився Гулар. — Або хтось привезе їх.
— Тих, що в місті, привезуть, а ті, що самі в Пісках?
— Скористаємось радіотелефоном, — сказав Вишинський. — Треба, щоб усі настроювались на певну хвилю в означений час.
Ще вранці, під час короткого візиту, Петр помітив, як глибоко позападали очі в головного лікаря і як підпухло в нього обличчя. Видно, пиячив цілу ніч. Але Петрові думки тоді були прикуті до ізолятора та двох зайнятих у ньому ліжок.
— Як, ви тут? — У першу мить він навіть не впізнав Моніку, хоча їй личив навіть лікарняний халат!
— Медсестри потрібні завжди, — стенула вона плечима й увійшла з ним до палати.
Петр розмірковував, що вона робитиме сама в пустелі, на маленькій фермі, яку будь-якої миті можуть поглинути гнані вітром велетенські хвилі піску. А тоді сам засоромився своїх думок: не можна вважати Коші небіжчиком раніше, аніж той помре.
Нарешті обом пацієнтам полегшало. Більше Гансенові, котрий учора у двобої зі смертю не відступав ані на крок, мов справжній фаворит. Коші дрімав, проте й у нього температура понизилась до 38,4. Анабіоз брав своє.
Під обід, коли привезли золотошукача на ім’я Ганс Сігл, Олаф Гансен усівся на ліжку й попросив Моніку подати йому склянку води.
— Нехай п’є скільки може, — погодився Петр, коли вона прийшла до нього порадитись. — За хвильку я підійду.
Він безуспішно намагався впорядкувати у голові інформацію, понавизбирувану в картотеці. Гансенові тридцять один рік, пройшов курс водогосподарства — досить рідкісний фах на цій пересохлій планеті; очевидно, байдикував, якщо по закінченні навчання його закинули аж на край цивілізації. За цим краєм перебував уже хіба що загадковий Макінтайр, який байдужно складав за склом вітрини зразки золотоносних порід, за які чимало охочих віддало б півжиття.
— Я ніби повернувся з того світу, — посміхнувся Гансен, сильний симпатичний блондин з короткою шиєю й довгими руками.
— Куди ви їздили? Що робили? Де, по-вашому, ви могли заразитися? — закидав його запитаннями Петр.
— Коли я прокинувся і вибрався зі спального мішка, Уош блював навколішках. Піт стікав з нього струмками; видно, й у нього добряче підскочила температура. На щастя, ми були недалеко від бази, тож одразу повернули назад. А наступного дня почався приступ і в мене. Перш за все — неймовірна спрага і… — Гансен умовк.
— І що?
— Ет, дурне. — Гансен примружив сірувато-блакитні очі. — Якийсь неймовірний страх. Так ніби я врятуюся тільки тоді, коли негайно тікатиму скільки сил.
— Хто сидів за кермом, коли ви верталися назад?
— Не пам’ятаю. Мабуть, Уош.
— Схоже, хвороба має певний інкубаційний період. У рикетсій він звичайно складає десять-дванадцять днів. Нам би дуже допомогло, коли б ви згадали, що робили в той час.
— Уош вів дорожній щоденник. Він керував усім. Я не знаю навіть, навіщо він брав мене з собою, — Гансен невесело усміхнувся. — Ми домовилися, що мені належатиме сорок відсотків з кожної знахідки, та коли натрапили на придатну для розробки улоговину, Макінтайр відібрав зразки, а мені звелів позамітати сліди.
— Ми ж її потім не знайдемо! — заперечував я, бо таке траплялося ще і ще раз. Тут мільйони однакових дюн, всі вони схожі одна на одну.
Уош тільки посміхнувся: — Знайдемо. А як ні, то натрапимо на ще ліпше місце. Я це нутром чую.
— Ліпше місце! — скрушно зітхнув Гансен. — Ми постійно гналися за чимось ліпшим. А коли якось, напівмертві від утоми, зупинились, виявилося, що зникла каністра з водою, — Гансен розвів руками, сидячи на постелі. — Не знаю, як це могло трапитися. Ми повернули назад по власних слідах. Ну й, звісно, полаялися.
— Від цього вода не знайдеться.
— Ми були за тисячу кілометрів від Нью-Доусона. Прикиньте самі: два дні дороги — це коли б ми щодуху гнали, рятуючи власне життя. І от, пригадую, ми побачили приблудного дикого марблюда. Він був не перший, у пустелі нам зустрічалися й інші, але так близько вони не підходили.
— Поглянь, який вгодований, — Уош тицьнув мені в руки бінокля.
— Запраглося марблюдячої печінки? — зіронізував я, але одразу спохопився.
— Марблюд може довго обходитись без води, але тоді з нього зостаються самі кістки та шкіра, хоч би й з’їдав щодня по кубометру кактусів.
— Хай йому біс, — сказав я, — маєш рацію. Зрештою, правда завжди була на його боці.
— Отже, марблюд привів вас до води?
— Вже сутеніло, і пустеля немовби вкрилася від крижаної ночі плащем з блискітками на верхівках дюн. Знаєте, такий краєвид страшенно гнітить, хоч і не знаєш чому. Уош заснув за кермом. Урешті, нічого іншого йому не лишалося. Я засинав і прокидався від холоду. Мені ввижалися дикі очі марблюдів, які розглядали мене. Довкола в пустелі ніби дзюркотіли потічки, синіла ріденька трава, кущі, дерева. Над ранок мене розштовхав Уош. Світало.
Ми їхали услід за марблюдом майже до вечора. Я вже втрачав самовладання. Він зупинявся біля кожного кактуса, добре, що їх там не більше одного на три кілометри. Дорога йшла вгору, її перетинала висока скеля. Стіни каньйону були рівненькі, мовби відшліфовані водою. Макінтайр щось роздратовано бурчав. Їхати далі за твариною поміж белебнями та скелями було майже неможливо.
