Жан-Поль Коші мовчки підбивав підсумки.
— Марблюди поздихали? — запитав він нарешті.
— Усі, крім наймолодшого. Той тримається.
— Марк Аврелій, — Коші посміхнувся очима, — я любив його найдужче.
Жан-Поль Коші, нащадок бургундських виноробів, помер за годину, не сказавши більше ні слова. Його дочка у цей час палала від гарячки, яку навіть ліки не могли збити нижче сорока градусів.
Петр бездумно дивився у вікно, коли прибіг Альтафіні на своїх довгих худих ногах. Втупив у нього чорні окуляри.
— Якщо не маєте роботи, я вас запряжу, — це пролунало, немов наказ.
У коридорі працювали ультразвукові дезинфікатори. Санітари везли закривавлене тіло, вкрите простирадлом до підборіддя.
— Я ж не лікар.
— Гулар приїде з хвилини на хвилину, — запевнив Альтафіні, — а тим часом подаватимете інструменти. Зможете?
— Спробую. Але добре дивіться, що я вам тицяю в руки… А що з асистенткою?
— Вилила собі на голову півпляшки олії й боїться переступати поріг лікарні, — глухо пояснив Альтафіні. — Старе, добре середньовіччя.
В операційному залі Альтафіні ще раз проглянув рентгенівські знімки. Тоді вправно видобув уламок черепної кістки, що тиснув на мозкову оболонку. Надчутливими рухами вичистив рештки засохлої крові.
Гулар зашив чоловікові рвану рану на плечі й розбите надбрів’я. Тоді взявся за зламану стегнову кістку, скріпив її синтетичним дротиком, який з часом розчиниться, і зашив розріз.
— Дорожня пригода? — запитав стомлено Петр, коли вже виходили з операційної.
— Найгірша пригода: зіткнення з дурнем, — відказав Дені.
— Його зупинили на вулиці, бо мав чисте волосся і не хотів намащуватись олією, — сухо пояснив Альтафіні.
Петр похмуро глянув на нього.
— На щастя, юрба розбіглась, перше ніж наспіли Тейксейрові люди. У майбутньому це може скінчитися ще гірше.
— Господи! Де ми живемо?! — не витримав Дені Гулар.
— Серед людей, — Альтафіні зняв окуляри й потер долонею обличчя.
— Ходімо, виспишся у нас, — запросив Гулар Петра. — Не бійся, у мене таке волосся, що можу обходитися без олії.
Уранці, коли Петр вирушив до лікарні, його перестрів робітник із сусіднього складу. Руки тримав у кишенях комбінезона.
— І ви не вірите! — зміряв він Петра поглядом.
— А ви вірите в олію чи цибулю?
— Я — ні, — згодився молодик, — але досить, що інші вірять. До того ж олії лишилося мало. Мусите мати з собою ще й це, — він витяг з-під теніски блискучий хрест у формі ікса.
— Але ж він золотий! — поспіхом мовив Петр.
— Я випадково маю два, можу один вам відступити, — молодик відверто кепкував з Петра.
— Дякую, але обійдуся без дурниць.
— Як хочете. Завтра за нього заплатите дорожче. Петр завагався. Повернувся до амбулаторії. У скриньці поміж ліками знайшов пляшечку з рициновою олією і, долаючи сором, намастив волосся.
Дорогою до лікарні зустрів чималу процесію. Вона тяглася за Вишинським і показним сорокарічним чоловіком, якого супроводжували два кремезні хлопці у комбінезонах золотошукачів. Незнайомий красень кинув на Петра уважний і водночас насмішкуватий погляд.
— Що тут діється? — пошепки запитав Петр у Гулара, котрий замикав колону.
— Маємо нового голову, — відповів Дені, не ховаючи глузливої посмішки. — Золотошукачі понаїхали до міста й добились відставки міської ради. Отой Етчінсон має створити тепер нову.
— Чого ж він хоче?
— Хоче пересвідчитися на власні очі, як ми воюємо з чумою.
— З «чумою»?! Дені мовчки кивнув.
Кремезний, могутній Вишинський ступав поважно, не звертаючи ні на кого уваги. Зупинився аж перед дверима ізолятора.
— Не боїтеся? — спитав Етчінсона швидше байдужно, аніж іронічно.
— Бог береже мене! — Етчінсон широким жестом підняв золотого хрестика. Петр помітив, що волосся у нього намащене, мов у шлюбного афериста. — Це вам слід боятися!
Він хвильку постояв із піднятою головою, мовби чекаючи оплесків, а тоді увійшов. Усі хотіли податися за ним, проте Етчінсон зачинив двері. У жіночому відділенні не було де повернутися: в одній палаті аж вісім ліжок!
Петр не міг відірватися від Етчінсонового погляду, яким той перебігав по розпашілих обличчях хворих, затримавшись на мить на Моніці.
— А що пеніцилін? — спитав він у Вишинського. — Ви його пробували?
— Так, — незворушно відповів головний лікар. — Підемо далі? Петр обернувся до Дені Гулара. Лише тепер помітив, що й приятель скористався універсальним профілактичним засобом — помастив чуприну, щоправда, лише над вухами й трохи на скронях.
— Цей мікроорганізм, — очевидно, він так і називатиметься: рикетсія марблюдна, — поводиться надзвичайно зрадливо, — пояснював Вишинський. — Як правило, через два-три дні вже не реагує на антибіотики.
— Ваш обов’язок випробувати усе, — повчав його Етчінсон. — І пеніцилін, і хрестики. Якщо мене оберуть головою, постараюся, аби лікарня одержала їх за півціни. Звісно, коли ви теж проголосуєте за мене.
Вишинський завмер, спазматично ковтаючи повітря.
Етчінсон тим часом нахилився до нього:
— Ота дівчина ліворуч — часом це не дочка Коші, що продавав марблюдів?
— Даруйте, — Вишинський знизав могутніми плечима. — Подробиць я не знаю. Я ж тільки лікар.
— Ви головний лікар, — з усмішкою нагадав Етчінсон. — Її батько буде заарештований і засуджений. Ми мусимо з’ясувати причини сьогоднішньої критичної ситуації і покарати винних.
— Його ви вже не покараєте, — втрутився Петр, дивлячись на великий золотий хрест. — Старий Коші учора помер.
Етчінсон ковзнув по ньому поглядом:
— Я це врахую, — і,примруживши очі, знову звернувся до Вишинського. — А тепер я хотів би переговорити з тими, кому ви дали у лікарні притулок.
— Що? — Петр здивовано зупинився.
— Перед обідом сюди забігло троє геологів, які не люблять цибулі. За це їм погрожували на вулиці, — пояснив Дені.
— Мене дивує такий легковажний тон.
— Я вважаю, що лікарня не повинна втручатися в політику, — відповів Дені так само байдужно, дивлячись кудись убік.
— А я вас уже десь бачив, — прорік Етчінсон із прирослою до вуст усмішкою, коли процесія досягла кінця коридора.
Найкремезніший із трьох геологів сидів мовчки на підвіконні, двоє інших — просто на підлозі. На слова Етчінсона силач відповів:
— Я вас також.
Його товариш, молодик із темними вусами, гмукнув.
— Бекінгем, таке гарне прізвище, — продовжував Етчінсон. — А проте за будь-якої погоди вам щось не до шмиги. Видно, зроду ви такі заколотники, еге, Бекінгеме?
— Погода мені подобається, — відказав Бекінгем. — Тому що в погоду не можуть стромляти носа ті, хто в ній нічого не тямлять.
