— Але чому маю платити саме я? Мені б вистачило світу з братками під вікном і будкою для морозива, як та, що стояла на розі нашої вулиці.
— Плата береться за саму приналежність до людського роду.
— Заберіть мене!.. — вигукнула вона раптом і тут же сухо подала йому руку: — Прощавайте.
Петр Манек не озирався, мовби забракло йому для цього мужності.
Квиток удалося замовити без жодних ускладнень. Ніхто, видно, крім бідолашної Сімони Гулар, не поривався з цього матеріалізованого уже сьогодні майбуття. Воно їх цілком задовольняло.
Чепурненька молода жінка за перегородкою каси люб’язно всміхнулася:
— Місце можете самі собі вибрати. Раджу вам біля вікон праворуч, десь перед крилом.
— Справді?
— Побачите Великі Піски. Знаєте, вони безкраї. Дивовижна панорама, — вона чарівно похитала білявою голівкою. — А тоді ще й Скелясте місто побачите — темну тінь над обрієм.
Петр Манек чемно вислухав її, а тоді вийшов на вулицю. Рух не був надто інтенсивний, проїздили головним чином вантажні електромобілі та джипи з широкими шинами, пристосованими для пересування в пустелі.
Через хвилину швидкої ходи він відчув легке запаморочення й нудоту. Кисню в атмосфері було менше тих норм, до яких людина за мільйони років пристосувалась. У великих будівлях повітря часто збагачувалося киснем.
Петр мав можливість востаннє оглянути один з острівців цивілізації, на який здебільшого не потикалися навіть найдопитливіші туристські групи. Довкола виднілись лише приземкуваті будинки з пластмасових панелей, які він зустрічав і вчора на кожному кроці: легкі, різнобарвні, зручні. Містечко жило собі, невеличке й обпалене сухим вітром.
Тільки-но Петр зайшов до лікарні, як звідкілясь, наче дух, виринув П’єтро Альтафіні.
— Халепа, пане колего, — тихо мовив він, нервовим рухом поправляючи окуляри. — Біжіть до шефа.
Петр помчав сходами. Відчуття задухи не зникало, хоча лікарня мала власні кондиціонери.
Доктор Вишинський роздивлявся якийсь папір достоту в тій самій позі, що вчора і нині рано. Петру на мить навіть здалося, що час зупинився.
— Причина смерті, — озвався Вишинський, коли Манек усівся під кактусом, — токсин, що сполучається з гемоглобіном активніше, аніж кисень.
— А точніше: перетворює двовалентний атом заліза у кров’яних тільцях на тривалентний, непридатний до перенесення кисню, — докинув Манек.
— Пощастило нарешті з’ясувати приблизний склад токсину, — провадив Вишинський. — Але найістотніше — його вважають продуктом виявлених у крові мікроорганізмів.
Петр недовірливо похитав головою.
За розмірами вони близькі до рикетсій, точніше: Bartonella bacilloformis, — читав Вишинський результати аналізу. — Мають форму зігнутих тичинок, досить рухливі.
— Це схоже на якийсь анахронізм. Що ж воно за Bartonella bacilloformis?
— Паразит червоних кров’яних тілець, якого довго не вдавалося виявити. Зробив це нарешті Бартон десь аж 1909 року.
— Пригадую! — вигукнув Манек. — Лихоманка Ороя. Але звідки ця напасть могла тут узятися?
Вишинський сидів нерухомо, трохи зсутуливши могутні плечі. Думки його блукали десь далеко.
— У марблюда, звичайно, хвороба може розвиватись інакше, ніж у людини, — зненацька озвався Манек, мовби злякавшись тиші.
— Лише дві речі, — перебив його Вишинський, — і ніщо інше, — нас можуть зараз цікавити. По-перше, чи передається хвороба людям? Хоч би якою вона була. А ще — скільки марблюдів уже заразилося? Що мудрого скажете?
Манек завагався.
— Мудрого — нічого, — сказав нарешті. — Але ж хвороба не обов’язково має бути заразною. Або навпаки, як це було з пситакозом — хворобою папуг. У людини вона пробігала як важке вірусне захворювання легенів. Та чому маємо сподіватися на найгірше? Це була б страшна халепа — епідемія серед марблюдів. Вас не повідомляли про якісь нові випадки?
Вишинський гойднув свою важку тушу.
— Це ще нічого не значить. Марблюдами користуються в основному золотошукачі, а їх, боюсь, не дуже засмучує, коли той чи той марблюд здохне.
— А де вони беруть інших?
— Купують у фермерів.
— Фермерів? — здивувався Манек.
— Якщо можна їх так назвати. Кілька сімей осіло на краю пустелі і пробують там… просто вижити.
— Людина мене завжди дивує найдужче, — зізнався Петр.
Старий велет усміхнувся.
— Слід, гадаю, почати з того, померлого, — сказав Манек. — Кому він належав?..
— Я викликав уже доктора Тейксейру, — перебив його Вишинський. — Має бути тут з хвилини на хвилину.
Доктор Тейксейра виявився невисоким чи, власне, й зовсім низеньким темноволосим чоловічком, з черевцем і жовтуватим відтінком шкіри, мовби хронічно хворий на печінку.
— Неприємна справа, — кивнув він, потискаючи руку Манекові з привітною посмішкою. — Жаль, що маєте з цим такий клопіт.
— Докторе, — втрутився Вишинський, — ви, звичайно, уже в курсі справи.
— Безперечно, — кивнув Тейксейра; з його блідих, тонких вуст не сходила компанійська посмішка.
— Ми повинні об’єднати зусилля й негайно взятися за це діло.
Манек здивовано глянув на Вишинського. Здавалось, енергія, що досі дрімала, вибухнула в ньому, і тільки могутні плечі лишалися й далі зсутулені.
— Я гадав, це обов’язок доктора Манека. Хіба його не для цього відрядили зі столиці? — здивувався доктор Тейксейра.
— Манек ветеринар, а не детектив! — відрубав Вишинський.
— Я також не на посаді Шерлока Холмса, моя справа — оберігати порядок. А це, між іншим, досить клопітна й відповідальна штука.
— Ніхто в цьому не сумнівається.
— Ми вам, звісна річ, допоможемо. Очевидно, вас найбільше цікавить отой чортів Макінтайр, — посміхався Тейксейра.
— Макінтайр? — перепитав Манек, якому нічого не говорило це прізвище.
— Власне, Макінтайрів марблюд, — уточнив Вишинський. — Макінтайр нас зацікавить лише тоді, коли дістане гарячку й посиніє.
— Боїтеся, що так буде? — Тейксейра раптом посерйознішав і в очах його, здавалося, промайнув страх. — Доктор Манек може мене супроводжувати.
Тейксейра виявився напрочуд привітним і цікавим супутником, мав лише професійну хворобу — надмірну допитливість; так само і його підлеглий, до якого він привів Манека, мало чим відрізнявся від свого шефа, хіба що світлішим волоссям та ще більшою доброзичливістю.
Набравши шифр, він відчинив скриньку і добув звідти невеличкий предмет. Швидко перейшов до протилежної стіни і вставив той предмет в іншу скриньку. Молочно засвітився екран.
— Макінтайр, Вашінгтон, — прочитав синюваті літери Петр, — народився дві тисячі сорок сьомого року, Пасадена, Земля, геолог, випускник Каліфорнійського університету, розлучений, колишня дружина Єва, народжена…
— Що вас іще цікавить? — перепитав за спиною Тейксейрів підлеглий.
— Скільки у Макінтайра марблюдів?
Молодик підозріливо глянув на Манека:
— З актуальною інформацією маємо певні проблеми, — мовив він обережно, не певен, чи, бува, ветеринар з ним не жартує. — Як правило, ми не вдаємося в такі деталі, бо…
