В останньому реченні, здавалося, був якийсь натяк.
— Дені, — усміхаючись, кудлатий потис Манекові руку. — Колись я справді був інтерном, але тепер усі все робимо разом. Хіба що з марблюдами ще не мав справи.
Не так уже й важко було здогадатися, куди він хилить.
— І знаєте чому? — спитав він нарешті по невеликій паузі.
— Дещо знаємо, — неохоче промимрив Вишинський. — Знайди мені П’єтро й приходьте обидва нагору.
П’єтро Альтафіні — це насамперед чорні окуляри, що дивилися вниз із двометрової висоти. Манек відчув на собі його бистрий погляд, але окрім привітання не почув нічого.
— Лікар Денопулос у відпустці, — сказав головний лікар, вмощуючись за своїм масивним робочим столом. У кутку, здавалося, їх підслуховував кактус. — Тож ті, що тут сидять, це всі.
— Само собою, — нетерпеливився Гулар, зберігаючи, однак, чемність.
— З результатами анатомування, — суворо провадив Вишинський, — вас ознайомить колега Манек.
— Н-ну, так… — забубнів зненацька заскочений Петр. — Якщо протокол готовий…
— Будь ласка, — кивнув головний.
— Маймо однак на увазі, — спромігся нарешті на слово Манек, — що поки не отримаємо результатів мікробіологічного аналізу, мусимо сприймати все лише як здогад. Як робочу гіпотезу, — додав він, розгублено посміхаючись. Краєм ока помітив, як Гулар зреагував на цей його усміх. — Це був один з найздоровіших марблюдів…
— Тому й помер, — докинув Альтафіні. Гулар хихикнув.
— Помер від задухи. Від недостатності кисню у крові. Ознаки ціанозу очевидні. В основному на серці та слизових оболонках. Гадаю, можливі дві причини. Перша — марблюд отруївся, або ж його отруїли…
— А друга? — Дені Гулар пошкрябав пальцем підборіддя, підскакуючи у кріслі.
— Теоретично не виключене, — провадив Манек, — зараження якимись мікроорганізмами: вірусом чи бактеріями. Так, унаслідок паразитування вірусів на певних клітинах може утворюватись токсин, який зв’язуватиметься з червоними кров’яними тільцями міцніше, аніж кисень; отже, кисень не переноситиметься кров’ю по тілу…
— Зрозуміло, — знову втрутився Альтафіні, — вам відомі такі організми?
Манек завагався й непевно похитав головою. Зиркнув на Вишинського, замисленого, майже відсутнього.
— Я кажу не про те, що ми практично винищили хвороботворні мікроби, — Альтафіні сидів рівно, чорні окуляри надавали його постаті якоїсь закам’янілої елегантності. — Пропоную лише зупинитись передусім на хімічній версії.
— Нема взагалі потреби зупинятися поки що на будь-якій версії, — знизав плечима Манек. — Завтра отримаємо значно повніші дані.
— А Тейксейра знає про це? — поцікавився Гулар і, вловивши Манеків запитальний погляд, пояснив: — Жоао Тейксейра — начальник служби порядку.
— Ще б пак, він сам його сюди привіз! — пояснив Альтафіні, ховаючись за чорними скельцями.
— Це перша смерть у нашому поселенні, — зазначив Гулар. Широчезні плечі Вишинського при тому здригнулися.
— Не плутай марблюда з людиною, — крутнув головою Альтафіні.
— Ти віриш у душі?
— Не вірю. Але, з твого дозволу, маю деякі думки щодо принципової відмінності між людьми і тваринами, — відрубав Альтафіні.
— Шкода, — Гулар почухав пальцем підборіддя. — А чий то, власне, був марблюд?
— Звідкіля мені знати? — буркнув Альтафіні.
— А все-таки: коли було помічено перші симптоми? І чому його не привезли сюди раніше? Чому…
— Ти поводишся як дитина, — Альтафіні стиснув долонями скроні. Гуларові запитання, що вихлюпувались одне за одним, та ще й з дня на день, роз’їдали усіх не згірш від азотної кислоти.
Пролунав стукіт у двері, увійшла медсестра:
— Привезли породіллю.
Альтафіні випростався на весь зріст, і чорні скельця при тому гойднулися. «Цього разу все обійшлося», — спало на думку Петрові.
— Альтафіні узагалі не варто ні про що запитувати, — Гулар зручно вмостився на кріслі, — однаково він ніколи нічого не знає.
Тільки-но Вишинський їх відпустив, Гулар перший звернувся до Манека:
— Доки збираєтеся тут пробути?
Петр знизав плечима:
— Не знаю, про це ще не говорили.
Гулар пошкрябав підборіддя й запропонував, киваючи на Манекову валізу:
— Я покажу вам найкоротший шлях до готелю. Зекономите час.
Вулиця, з низенькими будівлями обабіч, видавалася обжитою.
— Відчуваєте? — запитав Гулар, коли вони ступили на дошки з твердого пластику, якими була вимощена дорога.
Петр Манек зупинився і спробував вдихнути на повні груди. На зубах заскрипіли незримі піщинки.
— Пустеля, — видихнув він.
— І все-таки дивно, що людина спромоглася здолати її! — вигукнув Гулар з дитячим захопленням. — Вам не здається?
— Головне: прижилася рослинність. Можемо тепер не переживати за кисень. Проблему з водою, мабуть, теж якось вирішимо.
— Ви вірите в це?
Манек знову знизав плечима, застромив в електронний пристрій, що заміняв вахтера, особисту картку, отриману від Вишинського, і прочитав на екрані номер свого помешкання: вісім. Одночасно він заслав до машинної пам’яті свої відбитки пальців.
— Раніше влітку тут було напівпорожньо, — пояснив незвичну багатолюдність Гулар, — хоча літо в нас найліпша пора року. Але з часом тут буде всесвітньознаний курорт.
Манек уже хотів було попрощатися з ним, але Дені спохопився:
— Ледь не забув. Моя дружина запрошує вас на вечерю.
— Але ж вона навіть не знає про мене, — посміхнувся Манек, — до того ж я повечеряв з Вишинським.
— Буфет — це не їжа, — Гулар узяв його під руку. — Перед моєю Сімоною ви про таке навіть не згадуйте.
Сімона Гулар зустріла Манека дружньою, трохи притомленою усмішкою:
— Тут знають усі про все. Миша не прошмигне, хоч би й за двісті кілометрів звідси. Аж до Скелястого міста.
— Скелясте місто? — здивувався Манек. — Я гадав, що Нью-Доусон на всю округу єдине…
— Атож, — притакнув Дені, відкорковуючи пляшку. — Скелясте місто не означає поселення. Це скелясте громаддя посеред пустелі. До речі, наскільки мені відомо, його ще ніхто як слід не обстежував.
— Кажуть, що… — Сімона Гулар раптом запнулася. Манек помітив, що її каштанове волосся вже де- не-де взялося сріблинками, хоч їй було заледве тридцять п’ять. — Що там жили…
— Аборигени, — допоміг їй Дені, знову наповнивши склянки і закоркувавши пляшку. — Нісенітниця, звісно, але дехто в цю вигадку вірить.
— Декого це ще й лякає вві сні, — додала Сімона. Петр, здається, починав розуміти, чому її волосся передчасно узялося сивиною.
— Тож будьмо здорові, — Дені підняв склянку і з усміхом додав: — За здоров’я аборигенів, адже це ми.
