— Досі я бачив тут келишки тільки з пластмаси, — зізнався Петр.
Він був не здатен боронитися від приємних чарів, що струмували не тільки від приємного на смак ароматного золотисто-брунатного трунку.
— То ви збираєтесь сьогодні вечеряти лише коньяком? — спитала Сімона.
— Вірю, що ти не даси нам так низько упасти, — засміявся Дені. — У столиці тоді вважали б, що на краю пустелі справді живуть самі варвари. Та ще й скупі.
Петр досить швидко забув утомлені сірі очі Сімони Гулар і щасливо сміявся. Знову зустрівся з ними аж тоді, коли вона несподівано швидко почала прощатися.
— Не ображайтесь, я не зовсім добре себе почуваю. Піду приляжу. А ви пригощайтеся. Цю пляшку Дені беріг від самісінького нашого приїзду.
В її словах був якийсь підтекст — незрозумілий, але відчутний.
— На чому ми зупинились? — порушив Дені хвилинну мовчанку, впродовж якої вони прислухалися до стихаючих кроків Сімони.
— Про Альтафіні. Твої запитання таки приведуть його коли-небудь на стіл анатомки.
— Стіл анатомки! — засміявся Дені. — Невже це й справді і була така каторжна праця? Один марблюд — і цілий світ догори ногами?!
— Не зовсім так, — заперечив Петр, — але Вишинського я розумію. Це його службовий обов’язок — відповідати за Доусон, він мусить мати певність у всьому. Втім, найбільше мороки буде службі порядку.
— Зловмисне отруєння?
— Не знаю, але, розумієш, марблюди не помирають від нещасного випадку, це малоймовірно.
— От із Сімоною я маю справжню мороку, — змінив тему Дені. — Кат його знає, що з нею діється.
Петр відчував, що це його справді тривожить.
— Усе налагодиться, — сказав він.
— Ні, — різко хитнув головою Дені, й волосся збилось йому за вуха. — Ми просто не створені для цього місця.
Петра здивували злі нотки у голосі співрозмовника:
— Хочеш повернутися?
Дені похилив чоло і тихо, мовби сам до себе, мовив:
— Ні, сам знаєш, що це неможливо. Хто звик до трьох восьмих земного тяжіння, тому дороги назад немає.
Петр задивився на брунатну рівнину:
— Тут справді знаходили золото?
— А чого б іще таку глушину охрестили Нью-Доусон. — Дені швидким рухом відкоркував пляшку й долив. — Та й навіщо було б узагалі засновувати поселення на самому краї Великих Пісків?
— Для наукових дослідів, — докинув Манек.
Дені гірко всміхнувся:
— Ми з тобою однакові дурні. Думаємо про науку, а тим часом ідеться головним чином про мамону. Золотошукачі сюди висадилися першими, одразу по геологічній розвідці.
— Може, я справді тюхтій, але чомусь їм не заздрю.
— Цвинтар тут з’явився раніше, аніж фундамент лікарні. Піди коли-небудь туди.
— А золота вже нема?
— Ти й справді нічого не знаєш? — здивувався Гулар. — Його тут, на краю Пісків, мабуть, і не було багато. Правда, останнім часом подейкують про багатообіцяючі поклади далеко в пустелі. Кількасот кілометрів звідси.
— Отже, цвинтар розростеться, — саркастично докинув Манек.
— Навряд. Хто сам сюди не повернеться, того ніхто вже не знайде.
— Міські власті зекономлять на тому якусь копійку.
— Не думаю, щоб це їх вельми втішило. Сюди ринули цілі орди, а клопотів з такими людьми чимало.
— Розумію. Житло, харчування…
— Акумулятори до джипів і вертольотів, — додав Дені, — харчі для марблюдів.
Вони перезирнулися.
— Так ось чому в готелі ніде яблуку впасти, — спохопився Манек. — Хоч це й державна власність і електронного швейцара не підкупиш.
— Частина номерів належить місту, — поправив його Дені. Тоді додав: — Повір мені, дуже скоро ця орда на власній шкурі відчує, що таке Великі Піски.
— Ти як віщун.
Петр прокинувся від неприємного тиску в скронях. Геть очманілий, сів і лише тоді усвідомив, що перебуває аж на краю світу. Хвильку порозмірковував, чи не занадто гучно це сказано — «край світу», тоді, стомлено позіхнувши, побрів до умивальника. Дозувальний автомат вцідив йому в склянку трохи води, якої вистачило тільки прополоскати рот. Роздягнувся й ступив під душ. Сильний струмінь повітря з компонентами, що очищають і освіжають шкіру, приємно промасажував тіло.
У лікарні побачив доктора Вишинського за робочим столом, мовби він отак просидів цілу ніч. Під очима в нього з’явилися мішки, губи підпухли, все це підтверджувало Петрів здогад. Мовчки кивнув на привітання.
— Щось з’ясували?
Головний лікар заперечливо похитав головою: — Десь під обід щось буде відомо. — Тоді додав: — Ціанід виключено.
— Не конче має бути ціанід, — заперечив Манек. — Адже є ще багато речовин з подібною дією. У людини, наприклад, — складні органічні токсини, які не завжди легко виявити.
— Людина не марблюд.
Петр згадав, що недавно десь чув ці слова.
— Для нас — на жаль. Бо про людську кров ми знаємо все-таки значно більше.
— Зачекаймо ще трохи, — сказав доктор із непроникним спокоєм, справжнім чи вдаваним — Манекові страшенно хотілося б це розпізнати. — Ви, звичайно, не маєте бажання тут затримуватись?
— Маю власну роботу, — Петр махнув рукою, мовби долаючи тим жестом одразу чотири чи п’ять тисяч кілометрів.
— Що ж, замовляйте квиток. Рейсовий стратоплан — о вісімнадцятій п’ятдесят п’ять.
У коридорі Манек роззирнувся, сподіваючись зустріти доктора Гулара й попрощатися перед відльотом.
Збігши сходами на перший поверх, спинився уражений: сірими очима до нього посміхалася Сімона Гулар у білому одязі медсестри.
— У вас на обличчі такий подив! Треба управляти своїми емоціями.
— Дені сказав, що у вас двоє дітей.
— Домогосподарок тут немає, — Сімона Гулар невідривно дивилася йому в обличчя, — як немає швейцарів чи…
— Жінки працюють виховательками у дитсадках або медсестрами, — висловив здогад Петр.
Сімона кивнула.
— Учора забула вас запитати, як довго ви тут затримаєтеся.
— Саме йду замовляти зворотний квиток. На сьогодні.
Вона ураз ніби зів’яла.
— Щастить декому! — Сімона відгорнула з чола пасмо волосся.
— Але ж тут цікаво, — Манек відвів погляд убік. — Справжній новий світ. Набагато більший, ніж друга Америка.
— Справді, цікаво, — погодилася Сімона вже без гіркоти у голосі. — Новий світ. Біда лише в тому, що ми, — останнє слово вона вимовила з притиском, — ми до нього не належимо.
Манек розвів руками, намарно шукаючи втішну відповідь:
— Звідки ви це взяли? Звичайно, буває нелегко, але ж людина за все мусить платити.
