— Але це вже у самій пустелі, — кивнула Моніка й поглянула Петрові просто в очі.
— Пустелі можемо не боятися. Люди страшніші, — Петра здивували власні слова.
Вітер дужчав, здалеку долинув гуркіт, ніби заструмували підземні ріки.
— Почалося!
— Ураган? — для нього це слово було порожнє, але в її голосі відчув страх.
— Хутчій, мусимо сховатися!
Вони вскочили у машину, і Петр різко набрав швидкість. Перед ними знову виросла стіна, цього разу суцільна і непроникна. Фари були безсилі.
— Хоч в око стрель.
Не встиг він договорити, як невидима сила вирвала кермо з рук, підняла машину й перевернула на бік. Неприв’язану Моніку кинуло просто на Петра.
Мотор заглух. Вони лежали в суцільній темряві. Вив вітер. Довкола них мчала піщана ріка, її хвилі вдаряли об перекинутий електромобіль, і машина ритмічно здригалася.
Петр допоміг Моніці звестися й намацав пульт управління. Електроавтоматика, на диво, працювала, та тільки-но відчинились дверцята, як до середини увірвався пісок, вдарив в обличчя, набився в рот, намагаючись задушити.
З останніх сил Петр виповз назовні, тримаючись за машину, аби вітром його не віднесло вбік. Перекинутий електромобіль безпомічно лежав за три кроки від червонястої скелі, на яку вони наразилися в темряві.
Потім він допоміг Моніці вилізти з поламаної машини. Притиснувшись одне до одного, вони спробували дістатися скелі. Відчував плечем її щоку, з-під заплющених повік їй текли сльози, проте зуби вона стискала так, що аж посиніли вуста. Увесь світ перетворився у гримотливу пітьму, яка підкошувала ноги, намагалася відірвати їх одне від одного, розлучити і разом із тисячами золотих, червонястих піщинок розкидати по пустелі.
Обнявшись і зігнувшись у три погибелі, вони доповзли до затишної місцинки. З одного боку скеля трохи нависла, і під скельним карнизом дихати стало вільніше. Тільки пісок поскрипував на зубах. Раптом запала неприродна тиша.
— Людина тут жити не може, — розпачливо й смутно посміхалась до нього жінка, приклякнувши між широкими голівками братків. Квіти були сині, жовті, фіолетові. Смутні, наче полиск її очей. Петрові вони видались чарівними, хоч були приречені до загибелі на цій червонястій, з прожилками скелі. Від неї то бухало жаром, то віяло холодом, мовби він нахилявся над крижаним озерцем.
А одного разу, коли вітер ледь чутно здіймав пісок, наче фату нареченої, і гнав пустелю з півночі на південь, його відвідав Уош Макінтайр із засмаглою лисиною, у кумедних вояцьких штанях.
— Чим ти тут харчуєшся? — він присів біля нього і, здавалося, увесь світ (так нерідко бувало зранку) схилився над прохолодною рівниною.
Що за питання! Таж золота на цих берегах предосить і поснідати може кожен, хто тільки має час тут зупинитися. Але в Уоша Макінтайра поблискував тільки золотий хрестик на шиї.
— Чому ти так розглядаєш мене? — Макінтайр відступив крок назад і підкотив вояцькі штани до колін. — Я мусив їх одягнути знову.
Петр трохи злякався: ще б пак, хіба Уош Макінтайр не мертвий? А друге обличчя, що схилилося над ним? Адже це теж обличчя неживої людини. Він добре знає її, тільки не може згадати ім’я. Обличчя чарівне, овальне, блідувате, обрамлене темним, з рудим полиском волоссям. Кольору тутешніх скель.
Скеля. Перекинута машина.
А старого звати Майк Донован. Петр добре його пам’ятає. Це ж він знайшов колись Макінтайра, скарлюченого за кермом його потворного всюдихода, вони разом іще роздивлялися Уошову химерну колекцію мінералів. Зрештою, колекція ось тут, поруч, у високих, аж до стелі, вітринах.
— Золото? — Донован стежив за його поглядом.
Петр підвівся на ліктях. Не загубилося. Червоняста грудка на клаптику паперу з позначенням родовища.
Приміщення було геть заставлене вітринами, — наслідок тривалого Макінтайрового двобою з пустелею. Не знати як тут вмістилася розкладачка.
Моніка посміхалася. Вона взяла Петрову руку у свої долоні й лагідно її зігрівала.
Він почував себе, наче новонароджений. Міг устати, крикнути, помчати пустелею… Але тут-таки його кинуло в холод: а що коли це і є остання хвилина його життя, як було з Гансеном, Коші і всіма до нього?..
Але ж Моніка жива!..
— Вона врятувала тобі життя, друже, — Донован, здавалось, читав його думки. — Коли тобі було зовсім кепсько і ти горів у лихоманці, вона повернулась до машини й принесла води, аби напоїти тебе. А коли вас геть засипало, вигреблася з ями. Уночі я бачив пожежу й заїхав подивитися, чи не пережив хто обидві біди — полум’я й ураган.
— Ви підібрали нас?
— Ми вирішили, що коли вас шукатимуть по довколишніх фермах, сюди заїхати вони не наважаться.
— Боятимуться чуми?
— Атож. Утім, вони мають тепер інші клопоти. Нещодавно заїздили й до мене, шукали Етчінсона і ще двох, котрі підпалили ферму Коші.
Петр спробував сісти. У голові паморочилось.
— Їм пощастило менше, аніж вам, — провадив далі Майк Донован. — По-моєму, втрутилась вища справедливість. Мабуть, тому, що я в неї не вірю, небо показало мені, як було б гарно, якби вона існувала.
— А епідемія? — спитав Петр, коли довколишній світ, востаннє хитнувшись, постав нарешті перед його зором у своєму реальному, пустельному вигляді.
— По радіо передавали, нібито сьогодні вже не виявлено жодного нового захворювання. Останнім постраждав доктор Гулар, ти його, звісно, добре знав.
— Дені?
— Ні, його дружина.
Петр востаннє побачив її серед грядочки братків. Щаслива від щойно з’їденого морозива, з солодкими вустами, теплим поглядом. Квіти схиляли додолу широкі кольорові голівки.
За вікном важко підіймалося велике червоне сонце, і Петр сьогодні вперше усвідомив, що грізна червона півтемрява, з якої воно випливає, утворена величезною хмарою пилюки, мільярдами найдрібніших піщинок, які й досі літають у повітрі після нічної бурі.
— Я передбачав цю епідемію, — Донован порушив тишу, — хоч, може, моє обгрунтування й видасться тобі не зовсім науковим.
Петр ввічливо посміхнувся.
— Це стародавня планета. Вже мільйони років вона не змінює свого вигляду.
Петр ствердно кивнув.
— Але не завжди вона була мертва й пустельна, замолоду на ній буяло життя. Та коли її сили вичерпалися, вона сховала життя у пустелі, поміж громадами скель, у яругах та каньйонах. Там воно й дожидалося нас.
— Щось на зразок спор?
— Ніби зав’язки, що оживають, потрапивши на родючий ґрунт.
— Чому вони вигубили стільки людей?
Донован знизав плечима:
— Очевидно, від біологічної несумісності.
— Але як же тоді Моніка?..
— Ви двоє! Можливо, допомогло щеплення. Або уже навчилися вибирати…
Моніка відірвала погляд від Макінтайрових знахідок і подивилася на співрозмовників:
