Знову задзеленчав телефон.
— Алло, Кодру, нічого нового?
— Нічого, товаришу полковник.
— Добре!.. Хай вам щастить!
Чекання зростало в ньому, мов пісок у пісковому годиннику. А можливо, шпигун все-таки намагатиметься перейти на його дільниці. Капітан рішуче попрямував до дверей. Хотів глянути на рельєфний макет дільниці його підрозділу, щоб угадати, де, може, намагатиметься пройти шпигун, та, підійшовши до дверей, повернувся назад. Свою дільницю він знав напам’ять. Навіть із заплющеними очима Кодру бачив усю панораму дільниці так, як бачив свій дім, своїх рідних, коли його зненацька заходила повінь на Дунаї і він мало не потонув серед хвиль. Течія тягла його на дно, і він розплющеними очима, які навіть не боліли, побачив там, у воді, двір, дім, колодязь із жолобом, із якого пило воду лоша Ройбулец. Кодру весь час ковтав воду, знаючи, що помре, та не метушився даремно, бо не міг не дивуватися, як то можна під водою побачити і дім, і колодязь, і лоша, і своїх рідних, і пекаря Тассе, і головну вулицю села, якою саме йшов, накульгуючи, стражник дядько Гуреу. Так, усе те він бачив одночасно із здивуванням і сумом, відчуваючи, як від жалю на очі набігають сльози, бачить їх востаннє, бо ось-ось потоне. (Він не потонув: якийсь рибалка, здається, дід Димофте, врятував його).
Так само, як і тоді, він побачив тепер наяву свою дільницю, яку охороняла його застава. Ні, порушник не зможе пройти. Усі шляхи підступу до розпушеної смуги було блоковано вміло замаскованими постами спостереження. Якщо порушник намагався пройти будь-яким із цих шляхів, його, безсумнівно, спіймали б. А в інших, менш доступних місцях, шпигун міг би пройти, лише коли б він був звідси родом і знав усі долини, яри, інакше кажучи, якби він знав увесь звивистий рельєф місцевості. Але таке припущення виключається. Та хто може дати гарантію, що шпигун уже кілька днів не перебуває у прикордонній зоні і навмисно досі не перейшов кордону, щоб попередньо вивчити місцевість і познайомитися, з маршрутами прикордонних патрулів?
Це неможливо!.. Так, неможливо, щоб Шпигун перебував на дільниці, яку охороняє застава, і щоб прикордонники його досі не викрили. Навіть якщо погодитися з цим абсурдним припущенням, що це так, шпигун все одно не міг би дізнатися, як саме організована охорна дільниці. Кодру щоденно змінював маршрути патрулів, місця охорони, пости спостережень.
«Я не повинен завдавати собі клопоту, — подумав він. — Я вжив усіх можливих заходів, щоб перекрити шляхи, зручні для виходу до смуги. Якщо шпигун намагатиметься пройти через мою дільницю, ми його, безсумнівно, спіймаємо. Не вислизне він із рук. Детунату!»
Детунату! Найметкіший і найпронирливіший з усіх його прикордонників. Більшість порушників затримав саме Детунату. Справжній бульдог той Детунату! Капітан згадав, яке погане враження справив на нього. Детунату; коли його з роти прислали сюди. Величезний, телепень, незграбний і повільний. Невиразні сірі очі, величезний ніс, випнуте вперед підборіддя, тонкі вуста, як у відьми, які здавалися ще тоншими від великого підборіддя, довга, до смішного довга шия, ніби на карикатурі, ноги взуті в черевики чи не найбільшого розміру. Таке враження справив Детунату на капітана в той день, коли прибув на прикордонну заставу. Та де неприємне враження згладжувалося, коли Детунату заговорив. Він мав теплий» приємний баритоновий голос. Почувши його, капітан Кодру подумав, що той голос дуже підходить для диктора на радіо.
Тому, можливо, першими словами, з якими звернувся до нього капітан, були:
— Скільки класів закінчив, Детунату?
— Вісім, товаришу капітан.
— Чому ти не складав іспити, щоб вступити до дев’ятого класу?
— Складав, та провалився.
— Трапляється.
— Не було ніякого шансу, товаришу капітан. Я був майже зовсім непідготовлений. Бог все може дати, та не сунутиме ж він мені до торби, як мовиться у прислів’ї. А я з’явився на іспити з порожньою торбою, сподіваючись, що комісія її наповнить. Помилився.
Щирість солдата припала до серця капітанові, й він намагався позбутися першого неприємного враження, справленого на нього далеко не приємною зовнішністю Детунату.
В наступні дні Детунату виявився «новачком Із загадками»; Фактично загадка була одна, та й та незначна, якщо врахувати, що таке траплялося й з іншими новачками. Капітан познайомився із загадкою Детунату в день, коли той повинен був уперше сам вийти на завдання.
— Дозвольте доповісти, товаришу капітан: боюся сам іти на завдання.
— А чого решта не боїться?
— Бо герої! А я боюся. Вдень я можу піти й на край світу, а тепер, уночі, слово честі, я дуже й дуже боюся.
— Якщо я вірно зрозумів, ти, Детунату, боїшся темряви, як дитина. З чим тебе і вітаю. От тобі й прикордонник! — іронізував капітан, не стримуючи свого роздратування. Потім звернувся до солдата доброзичливо — До твого відома, в мене вже були подібні випадки. Зрештою хлопці звикли й до нічного чергування. Я певен, що й ти звикнеш.
— Але з ними не траплялося того, що зі мною.
— А що саме трапилося з тобою?
— Розповім іншим разом… Бо якщо вони почують…
І, засоромившись, урвав розмову.
— Розумію, щось особисте…
— Не тому, товаришу капітан. Та якщо я вам зараз розповім, може трапитися, що й вони боятимуться. — І Детунату показав на присутніх при цій розмові солдатів.
— Добре!.. Розповіси, пізніше. Та знай, вночі підеш зі мною разом на завдання.
Вночі вони пішли. Капітан пропустив Детунату вперед, слідкуючи за ним на віддалі, яка все збільшувалася, Час від часу Детунату зупинявся, прислухаючись, чи не залишено його на самоті, й рухався вперед, лише почувши капітанові кроки, бо бачити його в темряві не міг.
— То що? Боявся? спитав капітан, коли вони повернулися до прикордонної застави.
— Не дуже боявся, бо знав: ви були за моєю спиною.
— Наступної ночі підеш сам;
— Піду. А що робити? — Він зітхнув так голосно, що зітхання пролунало, як стогін. Потім заговорив благальним тоном, дивлячись на капітана сірими очима, сповненими страху, покори й благання.
— Товаришу капітан, може, ви мене відішлете назад? І доповісте, що я боюся, нехай вони пришлють іншого, не такого зайця, як я. Від того клятого жаху, що вселився в мене, я ніколи не вилікуюсь,
— Ні, вилікуєшся, Детунату! Вилікуєшся так само, як і інші.
І Детунату насправді вилікувався. Звичайно, не відразу. Та за місяць із того зайця, як він сам себе назвав, став надійним прикордонником, найкращим з усіх. Не лише найкращим, а й «найщасливіщим', на думку решти солдатів, які йому аж трохи заздрили. Мов навмисне, більшість порушників, які намагалися перейти кордон на їхній дільниці, спіймав Детунату. Наскільки йому таланило, промовляв той факт, що за два місяці Детунату дістав двадцять днів відпустки у винагороду за те, що спіймав кількох злочинців, які намагалися перейти кордон, щоб уникнути карної відповідальності.
«Сподіваюся, тепер йому теж поталанить!» — подумав капітан Кодру, майже переконаний, що коли шпигун намагатиметься перейти кордон, саме Детунату затримає його.
Знову задзеленчав телефон.
«Певне, знову Іонашку», — подумав капітан, підіймаючи трубку. Та помилився. То була його дружина Іоанна.
— Що сталося, Іоанно?
— Нічого. Ти спав?
— Мені тепер не до єну, А ти чому не спиш?
— Спала, але прокинулася трохи раніше через сон, що мені приснився.
— Собі приснився поганий сон? То що ж ти хочеш? Не завжди ж снитися хорошим снам.
— Навпаки, Мені приснився дуже хороший сон.
— Так? То що ж тобі приснилося?
— Снилося, що ми переїхали до міста…
