— Чудовий сон! Принаймні такий, що може і здійснитися, — відповів він трохи сумовито, бо зрозумів, на що натякає Іоанна.
— Вже пора б, Мариш!.. Пора…
— Знаєш сама, Іоанно, це не від мене залежить, — намагався говорити спокійно.
— Знаю, дорогий, знаю. Не хвилюйся, будь ласка.
— Я зовсім і не хвилююся, — заперечив він тихо, знаючи, що Іоанну він ніколи не зможе обдурити.
— То все, Марине! Легкого тобі чергування!
— На добраніч, Іоанно!
Він поклав трубку. Роздратування вляглося не одразу. Саме тепер Іоанна знайшла час докоряти йому. Певне, історія зі сном була лише зачіпкою. Насправді ж вона Переконана, що він не досить наполягає, не клопочеться про переведення до міста.
Зрештою, він уже відслужив свій термін на кордоні. Уже настав час, щоб його замінили молодшим. Протягом десяти років він служив лише на ізольованих прикордонних заставах, у справжній глушині. Три роки на північному кордоні, сім літ на цій прикордонній заставі. Жили з сім’єю в селі. Селі? Хіба можна назвати селом ці кілька будинків.? Колись це було справжнє село, але тепер від того села лишилося якихось садиб із двадцять. Решту будинків колишні господарі розібрали, щоб продати цеглу, дерево, залізо та черепицю і переїхати до міста. Лишилися незайманими лише двадцять будинків, які й складали цей виселок, названий так до речі Чауну — Казан.
Сім літ тому, коли Кодру одружився з Іоанною, він заперечив би кожному, хто б йому сказав, що його дружина не найвродливіша жінка в районі. Його переконання було викликане в першу чергу тим, що до одруження Іоанна робила все, щоб звернути на себе увагу нового командира прикордонної застави Кодру; з другого боку, тим, що Кодру прибув сюди з кордону, який містився в незайманих північних лісах, де протягом шести місяців — стільки там тривала зима — він лишався ізольованим в горах на прикордонній заставі. Три роки він був там командиром. Три роки тяжкої служби, бо дільниця застави містилася в глухому дрімучому лісі, серед горбів, вершин гір та проваль. Так, нелегкого була та служба, особливо через відомого бандита Тоні, якого багато разів оточували прикордонники та війська МВС і який кожного разу якимось дивом вислизав. Та незабаром після того, як Тоні' був розстріляний, прохання капітана про переведення задовольнили.
Коли Кодру прибув до села, то відчув себе тут щасливим. Йому здавалося, що після трьох років, проведених у глушині, він нарешті знову серед людей. Там, на гірській прикордонній заставі, він по багато місяців, крім своїх бійців, не бачив, бувало, жодного людського обличчя. Зате при обході постів траплялося зустрічати ведмедів, кабанів, вовків, косуль. Тому коли він прибув до Чауну, — на той час мешканці села ще не почали залишати його, — усі чоловіки й жінки здавалися йому надзвичайно гарними. Усі жінки, та найкраща від усіх, — Іоанна, дівчина зі світлорусими косами, яка завжди навмисно товклася у дворі біля якоїсь роботи щоразу, саме тоді, коли командир Кодру вирушав на прикордонну заставу чи повертався звідти.
Пізніше, коли вони одружилися, Іоанна призналася йому:
— Знаєш, коли я бачила, як ти проїздив верхи на коні Замфірі і тримався в сідлі так рівно та гордо, ти мені здавався таким вродливим, наче герой з кінофільму, і я дуже бажала, щоб ти став моїм чоловіком.
Минуло сім літ. Швиденько промчали перші п’ять років, трудніше — останні два, відтоді, як почалися суперечки з Іоанною.
— Всі від’їздять, Марине. Чула, що й Дрегенеску переїздять.
— Так? Переїздять? Куди?
— До Онешти. Його викликав батько, який працює там на якійсь фабриці.
Так буває, коли один переїздить до міста, то тягне за собою всіх родичів.
— Лише ми зостанемося в цій дірці.
— Тобі тут не подобається? Та ти ж тут народилася, Іоанно!
— І ті, хто виїздять, теж тут народилися. Згадай, яким було село, коли ти приїхав, і яке воно сьогодні?
— Гм-м, так!.. Одна по одній виїхало багато родин. Та не бійся, пенсійний вік і нас тут не застане.
— Ще чого не вистачає! Дівчина росте, треба її влаштувати до хорошої школи. А крім того, ми самі ще молоді. Хіба ми не маємо права прожити своє життя Інакше? Тут ні театру, ні опери, ні кіно. Нічого, крім того нещасного радіо.
— А кіно…
Правда, іноді кінопересувка приїздила до них на виселок. Коли траплялася та подія, відповідальний кооперативу Філіп підіймався на пагорб, прикладав руки до рота й кричав:
— Увага!.. Увага! Увечері кіно!..
Його чуло все село, вірніше, ті, що залишилися ще тут…
Капітан Кодру стрепенувся, думки його літали далеко. Сталося те, що надто рідко трапляється у цих краях. На кілька хвилин, — капітан із досвіду знав, що не на довше, — вітер раптом ущух. Він уявив собі, що відбувається поряд, у загальній спальні. Тиша розбудила людей, і тепер вони заворушилися під ковдрами. Деякі з них не встигли поспати й години. А котра година тепер? Друга. Ніч, майже. минула. Невже й цієї ночі нічого не трапиться?
За мить вітер дмухнув знову, а будинок прикордонної застави, ніби повітряний корабель, знову полинув у плавання крізь цю чорну ніч, що, мов на зло, сприяла шпигунові. Капітанові раптом схотілося спати. Та він не бажав того, і щоб відігнати сон, подзвонив «Аврорі». Йому відповів капітан Феркешану.
— Тебе чутно, Феркешану?
— Нічого! Тихо! А в тебе?
— Також.
— Нащо ж ти мені дзвониш?
— Щоб дізнатися, як у тебе справи,
— Тепер дійсно погані, бо ти збудив мене.
— Ти міг спати? — здивувався Кодру.
— А чом би й ні?
— Тому, що я не зімкнув очей.
— То твоя справа. Що стосується мене, то я, мов той англієць.
— Так. Ти спокійний! І я тобі заздрю.
— До речі, мені теж дзвонив Іонашку. Гадаю, що це скінчиться дурницею.
— Хочеш сказати, що шпигун пройде?
— Хочу сказати, що ми на нього чекаємо тут, а він прослизне біс його знає де.
— Не думаю. По тривозі піднято всі прикордонні застави…
— Якщо не думаєш, то дай мені заснути, Так хочеться спати.
— Кінчаю!.. На добраніч і пробач, що потурбував тебе.
Та тої ж миті, як він поклав трубку, задзеленчав телефон.
— Алло! Хто біля апарата?
— Солдат Вульпе Іларіон. Доповідаю: поблизу орієнтира «Гелушка:» я виявив слід на смузі.
— Який слід?
— Свіжий, товаришу капітан.
— Не те цікавить мене, а напрям. Слід іде до дільниці, яку охороняємо, чи від неї?
— Від неї, товаришу капітан.
— Негайно рушаю туди! — Кодру кинув трубку і сердито прошепотів: — Однак шпигун пройшов! І саме через мою дільницю.
II. КАПРАЛ ДЕТУНАТУ ЗНИК
