Балтазар прибуває в понеділок

— Це припущення, капітане, — потім, ніби лише тепер пригадав, додав — Я повинен сповістити далі. Ви робіть своє діло.

Капітан Кодру вийшов. Він зайшов до кімнати, де знаходився макет рельєфу дільниці його підрозділу. Механічно сів на стілець і кілька хвилин дивився на макет зором, що нічого не бачив. Він почував себе стомленим. Збудження ще не вляглося. Полковник не зробив йому жодного зауваження, він, мабуть, вважав його до такої міри винуватим у тому, що відбулося, що вважав просте зауваження дуже замалим. До речі, Кодру і сам подумав, що не менше винен. Його попередили, що небезпечний шпигун намагається перейти дільницю, і ось він перейшов. Що це могло означати? Що його люди не виконали свого обов’язку. А якщо вони не виконали, то зрештою й він, їхній командир, теж не виконав свого обов’язку. Це означало, що він належною мірою не займався їхнім навчанням.

«Я все-таки зробив усе необхідне у даному випадку… Зрештою те, що в мене трапилося, могло трапитися і в будь-кого іншого».

Думка про те, що шпигун пройшов, — і не лише він, — перетворювала його збудження в безсилий гнів. Де ж до біса вони прокралися? Він закрив усі шляхи, які ведуть до кордону. Що ж трапилося з його людьми? Прикордонник повинен сам усе бачити, а його не можна помітити; чути все, а його ніхто не має почути; захопити зненацька порушника, а його щоб ніхто не захопив… У такому дусі він навчав своїх підлеглих, і був певен, що навіть найнездібніші засвоювали ці навики, специфічно прикордонні!! Замість того, щоб вони бачили порушників, порушники їх побачили і сховалися. Замість того, щоб їм чути, почули їх. Вони були захоплені зненацька, замість того, щоб захопити зненацька. Всі, без винятку, навіть Детунату. І лише тепер йому спало на думку, а чому це спізнюється Детунату? Чому він не повернувся на прикордонну заставу? Він повинен повернутися ще годину тому. Чорна думка на мить жахнула капітана Кодру: якщо замість того, щоб їх захопити зненацька, його, Детунату, захопили зненацька й ліквідували оті два порушники? Безглуздо!.. Безглуздо!.. Але від цих думок він тремтів, як ото вітер тріпоче прапорцем.

Повертаючись до кабінету, де залишив полковника Іонашку, він побачив, що той стоїть біля вікна з руками в кишенях І дивиться у морок за вікном. Полковник був так заполонений думками, що лише згодом повернувся від вікна й спитав:

— Щось нове, капітане?

У полковника було таке саме сумне й стомлене обличчя.

— Товаришу полковник, капрал Детунату щонайменше годину тому повинен був повернутися з чергування.

— Капрал Детунату? Той, у якого великі ноги?

— Так, той.

Лише тепер полковник, здавалося, повертався відкілясь, дуже здалеку. «Наче він досі спав, стоячи з відкритими, очима», — подумав капітан.

- І як ви собі пояснюєте запізнення капрала?

— Боюся, чи не трапилося з ним нещастя.

Полковник скептично глянув на нього:

— Нещастя? Яке нещастя?

Запитання полковника здалося капітанові не дуже розумним.

Врешті-решт із прикордонником, захопленим зненацька шпигуном, може бути лише одне нещастя.

— Його могли ліквідувати, товаришу полковник.

— Ви думали про це? — Потім, трохи пізніше, сказав: — Пошліть когось його пошукати.

— Товаришу полковник, якщо дозволите, я піду сам.

— Якщо ви вважаєте, що це абсолютно необхідно, я нічого не маю проти.

Абсолютно необхідно? Біс його знає, що розуміє полковник під словами «абсолютно необхідно». Дивний чоловік полковник. Досить було, щоб він сказав цих двоє слів «абсолютно необхідно», як вони вивели каштана з рівноваги, та ще так, що тепер він уже й не знав, чи треба йому особисто йти за Детунату, чи послати когось іншого.

— Товаришу полковник, якщо я вам потрібний, то я пошлю патруля.

— Поки-що ви мені не потрібні. Можете йти, Кодру.

Капітан відчув, ніби він раптом приріс до місця. Хотів іти, та не міг. В усякому разі, не раніше, ніж одержить відповідь на питання, яке лише тепер спало йому на Думку.

— Товаришу полковник, дозвольте…

— Що ви хочете мене спитати?

— Раніше, коли я висловив припущення, що Детунату

міг убити шпигун, ви вигукнули: «Ви про це думали?» Гадаєте, що з ним трапилося щось інше?

— Я ні про що точно не думав.

Він це сказав таким тоном, що капітан впевнився у протилежному. «Вважає мене за ідіота!» — подумав він із злістю, поспішаючи вийти з кабінету.

Від прикордонної застави рушив у супроводі єфрейтора Пескулеті, водія собаки-шукача. Капітан дуже турбувався. Його душило тяжке передчуття.

«Якби хоч швидше розвиднялося!»

Він намагався упевнитися, що як тільки стане видно, все стане інакшим, хоч не мав поняття, що треба розуміти під «інакшим». В усякому разі, ніч впливала на нього, як чари, може, через низькі сірі хмари, насичені надміром електрики, які підтримували в нього стані надзвичайної нервовості.

Він збільшив крок, щоб не дуже відставати від Пескулеті, який міцно тримав повід, що його натягував пес. Пес Сірник — один із кращих псів-шукачів на кордоні. Звичайно собака чує слід

Сірник чув слід до фантастичної віддалі — вісімнадцяти кілометрів. Ще не траплялося, щоб інший собака-шукач досяг такого рекорду. Тому Пескулеті, переконавшися, що розумнішого собаки від Сірника не існує, присвоїв йому чин «фельдмаршал», який, на його думку, був найвищим званням: «Фельдмаршал Сірник!» Це була не кличка, а добре ім’я. Сірник був відомий на всіх прикордонних заставах з одного краю кордону до другого: «Фельдмаршал Сірник».

Фельдмаршал Сірник весь час тягнув за повід, йдучи, мабуть, тим маршрутом, що й Детунату від тої миті, коли він пішов із застави. Вони йшли вже чверть години — точніше, майже чверть години бігли за псом. Прибувши сюди, собака хвилювався і ледве чутно вищав.

— Що хоче Сірник, Пескулеті? — спитав капітан Кодру свого супутника.

— Товаришу капітан, фельдмаршал знайшов новий слід.

— Хочеш сказати, слід порушника?

— Так говорить фельдмаршал, товаришу капітан.

Він вимовив слово «говорить» таким тоном, що можна було подумати, ніби Сірник дійсно-знайшов новий слід.

— Що ми тепер робитимемо з фельдмаршалом, товаришу капітан?

— Як «що робитимемо»? Який слід йому тепер брати? Слід товариша капрала Детунату чи порушників?

Капітан Кодру засвітив ліхтарик і уважно оглянув місцевість. На м'якому ґрунті він упізнав слід гулліверових черевиків Детунату. Але він також знайшов ще й інший слід, відмінний від того. І нічого дивного тут не було, бо це місце служило удаваним місцем засади. А виття Сірника, його нетерпіння цілком ясно свідчили, що серед цих багатьох слідів деякі безумовно належали порушникам. Але коли вони все ж зуміли пройти, то важливішим було дізнатися, що трапилося з Детунату.

Однак, відповідь, яку капітан дав Пескулеті, була не дуже рішучою.

— Дай повід, подивимося, що робитиме Сірник.

Сірник цього тільки й чекав. Понюхав праворуч і ліворуч, потім Стрілою помчав, дуже натягаючи повід.

— Тихше, фельдмаршале, тихше, хлопчику, негарно примушувати бігти; за тобою товариша капітана.

— Та Сірник зовсім не збирався слухати порад свого хазяїна. Тягнув усе тягнув повід, примушуючи їх бігти за освітлюючи дорогу ліхтариком, капітан наказав Пескулеті зупинитися.

— Щось трапилось, товаришу капітан?