— Що ти скажеш про цей слід?
На ще м’якій землі — ранком ішов дощ — дуже добре вирізнялися сліди кроків: одні величезні, інші звичайні.
— Що ще казати, це сліди Детунату! — зрадів Пескулеті.
— Це можуть бути його сліди, — заперечив капітан з якимось відчаєм, що його й сам не зовсім усвідомлював. — Ти нічого особливого не помічаєш?
Пескулеті був неперевершеним майстром у читанні слідів. Він оглядав їх уважно на віддалі близько десяти метрів. За манерою їхньої послідовності він швидко дійшов якоїсь думки.
— Ну, — наполягав капітан.
— Я так гадаю: Детунату. йшов попереду, за ним на відстані близько півтора метра ішов хтось інший, хто б він не був!
— Слухай, ти думаєш, що Детунату глухий?
— Ні, товарищу капітан.
— Може, гадаєш, що він лунатик?
— Та що ви!
— То як ти можеш твердити, що порушник слідував одразу за ним на віддалі, не більшій за метр з гаком, і щоб Детунату не чув?
— Справжня чортівня, товаришу капітан.
— Ніяка не чортівня, Пескулеті, бо, всупереч очевидному, це не слід Детунату.
Тоді це означає, що у одного з порушників такі самі велетенські ноги, як у Детунату?
— Так, це означає.
— Якщо ви говорите…
Капітан Кодру зрозумів, що Пескулеті не дуже певний. А хіба він сам був цілком певний?
— Щось мене збиває з пантелику, Пескулеті.
— Так? Що саме, товаришу капітан?
— Сірникова поведінка. За власним бажанням він залишив слід Детунату і взяв слід порушників.
— Товаришу капітан, я не дивуюся. Іноді фельдмаршал розумніший за мене. Слово честі!
— Що ти хочеш сказати, Пескулеті?
— Якщо то не Детунатів слід, тоді мені здається, що Сірник так думав: «Цей мій хазяїн — тобто я, товаришу капітан, — наказав мені шукати товариша капрала Детунату. Та по маршруту я знайшов слід якихось порушників. Що Ж мені тепер робити? Товариш капрал Детунату — наш, прикордонник, а це сліди порушників. Давай я спочатку схоплю цих двох, а потім знайду й товариша капрала Детунату.
— Ти гадаєш, так думав Сірник?
— Думав, а чому йому не думати? Фельдмаршал лише зовні пес, а розумово він справжня людина, товаришу капітан.
— Ходімо далі, Пескулеті.
Пескулеті знов пустив повода. Вони йшли ще кілька хвилин. Капітан Кодру відзначив, що маршрут, яким ішов Сірник, був дуже незвичайний. Тільки той, хто дуже добре знав дільницю, яку стерегла прикордонна, застава, міг вибрати такий шлях, який би наближався до смуги, вміло обходячи справжні засідки й маршрут патрулів.
«І все ж неможливо, щоб то був Детунату», — подумав капітан, намагаючись переконати себе, бо його вмить охопив жах, від якого стали мокрими чоло. й скроні.
— Ви сказали щось, товаришу капітан?
— Ні!.. Нічого!..
Коли до смуги їм лишилося пройти щонайбільше десять метрів, раптом один слід зник. Тепер було видно лише слід, залишений на землі величезними черевиками.
— Чи ти ба! — здивувався Пескулеті.— І тут слід щезнув!
Пескулеті і гадки не мав про припущення полковника Іонашку. Якби він знав про нього, то, мабуть, не здивувався б.
— Добре було б, якби дісно цей слід щезнув, Пескулеті.
— Давайте подивимося, що тепер зробить фельдмаршал.
Потім звернувся до собаки:
— Шукай, хлопчику, шукай!
Без жодного вагання Сірник пішов за великими слідами, що вели до смуги. Дійшовши до кордону, він зупинився — знав, що не можна переходити на той бік. І ледь чутно повискуючи, запитливо дивився на Пескулеті.
— Спокійно, хлопчику, спокійно. Він вислизнув, що й казати! Не горюй, сусіди пришлють його до нас назад, — Потім до капітана: — Що нам тепер робити?
— Ми повинні знайти Детунату.
— Чув, фельдмаршале? Шукай товариша капрала Детунату.
Сірник нібито тільки й чекав цього. Кинувся до смуги. Пескулеті повинен був дуже смикнути за повід, щоб повернути його назад.
— Залиш їх до біса; тих порушників, фельдмаршале. Тепер веди мене до капрала Детунату. Зрозуміло?
Сірник знову рвонувся до смуги, та, бачачи, що й цього разу його зупинили, ліг до ніг Пескулеті й притих. В голові Пескулеті раптом зародилася підозра.
— Товаришу капітан, Сірник або здурів, або…
Та не насмілився продовжувати;
— Може, здурів.
— Що ми тепер робитимемо, товаришу капітан?
— Повернемося на прикордонну заставу.
Капітан Кодру зайшов до кабінету саме тоді, коли полковник Іонашку скінчив телефонну розмову. Уже розвиднілося. Світло було, мов каламуть, мов каламутний Дунай, коли, вода прибуває, коли буйки розгублено жаліються. В кабінеті світло було різномасне, клало тіні, особливо на обличчі полковника.
— Не знайшли його? — спитав полковник.
У нього були червоні від безсоння і втоми очі. Може, через втому погляд очей став невиразним.
— Не знайшов його, товаришу полковник.
— Зник!.. Просто зник!..
І подивився на капітана з жалем, з неясним жалем.
— Товаришу полковник…
Та полковник не дав продовжувати.
— Ну, і тепер думаєш, що його вбили порушники?
— Як ви додумалися до правди, товаришу полковник?
— Припустив, капітане. Це — був лише логічний висновок.
— …І ви дали мені піти, не попередивши мене?
Його репліка звучала докором, лише докором, хоч внутрішньо капітан злостився. Він був такий злий, що майже ненавидів полковника. Хоч полковника запідозрював про те, що трапилося, він дав йому змогу піти шукати Детунату.
— Тоді, коли ви йшли, у мене була лише непевна підозра. Але по тому, розмовляючи з черговим сержантом, я дізнався, що ваш Детунату носить черевики на. замовлення, бо взуття його розміру немає на жодному військовому складі.
— Немає, тому полковий швець зробив йому ще пару запасних.
— Які тепер знаходяться на складі прикордонної застави. Коли я дізнався про це від чергового, який випадково був завідуючий складом, я попросив його принести мені один черевик. І в той час, як ви шукали… труп капрала, я машиною доїхав до смуги й зробив невеличку перевірку. Так от, капітане, знайте, що черевик Детунату точно вкладається у слід на смузі.
— Точно вкладається! — повторив капітан з якимось відчаєм, хоч передчував правду ще раніше, ніж дізнався про неї від полковника.
— Якщо не вірите, перевірте й ви ще раз.
