— Я ніскільки не сумніваюся, товаришу полковник. Та здається, що це якийсь кошмар… Ви не знаєте. Детунату…
— А ви дійсно його знаете? — скептично спитав полковник.
— Думав, що знаю, товаришу полковник.
— Ви гірко помилилися, якщо тепер, коли ви знаєте, яку свиню він вам підклав, вам здається, що це якийсь кошмар.
— Будь-хто інший на моєму місці помилився б так само. Дозвольте мені, навіть вам це сказати, товаришу полковник.
— Може, й так. Я вам не заперечую. — Потім іншим тоном — Розкажіть мені про цього Детунату. Це розумна, непересічна людина?
— Я не сказав би, що він дурень. Та однак він не виділявся особливим розумом. З точки зору навиків прикордонника Детунату — Це той, кого розуміють під виразом «передовий прикордонник». Дуже свідомий, заполонений честолюбством — бути першим в усьому, плюс до цього його виключний талант викривати порушників. Я міг би. сказати, що того, чого він незумів досягти своїм розумом, він досяг завдяки гидній заздрості волі.
— А ще що, капітане?
— Ще що?
Капітан із здивуванням констатував, що він не може нічого більше, додати. Якщо, наприклад, полковник попросив би його охарактеризувати Детунату до того, як він дізнався, що з ним трапилося, він міг би намалювати його повний різнобічний портрет. Та тепер він відчував, що не може цього зробити. Його враження стосувалися ніби не справжнього Детунату, а когось, хто фактично насправді й не існував.
— Не знаю! Я приголомшений. Не розумію, як він зумів так майстерно ховати свою справжню суть.
— Коли вам його послали на заставу?
— Рік тому, разом з іншими.
— Як ви собі пояснюєте, що він досі не перейшов? Зрештою він міг це зробити десятки разів.
— Міг, звичайно.
— Тоді чому він цього не зробив?
— Не знаю!.. Не розумію!..
— Чому ви не думаєте про те, що він перейшов не сам? Припущення полковника вразило його.
— Товаришу, полковник, невже ви гадаєте, що Детунату теж шпигун? Детунату? Коли б ви його знали!.. Проста людина!..
— До вашого відому капітане, розвідувальним службам потрібні не лише тузи, а й дрібні агенти на зразок Детунату. Часто такий один дрібний агент приносить неоціненну користь тим, хто йому платить. Наприклад, ваш Детунату. Хіба мало користі він їм приніс? Він допоміг перейти кордон дуже значному шпигунові.— Товаришу полковник…
Капітан більше не продовжував. Який сенс розповідати полковникові, нібито він почуває себетак, мов переживає поганий сон? Він йому вже казав.
— Цей Детунату — саме той солдат, який одержав кілька відпусток у винагороду за затриманих порушників?
— Так, товаришу полковник.
Цього разу йому вже не важко було зрозуміти зміст полковникового запитання. Майже з жахом він у свою чергу спитав:
— Ви гадаєте, що в час відпусток Детунату розголошував таємниці?
— Невже вам здається, що в подібних справах має якесь значення те, що ви чи я гадаємо? Важливі факти. Та, на жаль, вони нам зовсім невідомі. Коли йдеться, звичайно, про найважливіші. Зате інші можуть бути інтерпретовані більш-менш вірно. Наприклад, звідки нам відомо, що намагання Детунату затримувати порушників було викликане не високою свідомістю прикордонника, а менш патріотичними мотивами? Якщо він став «ковтати» порушників лише для того, щоб одержати додаткові відпустки і, прибувши додому, інформувати когось, як ідуть справи тут, на прикордонних заставах? Хіба це неможливо, капітане?
— Я не гадав про щось подібне. Та тепер ваше припущення здається мені цілком вірогідним.
Полковник ледь помітно втомлено посміхнувся, та не так дуже втомлено, щоб капітан Кодру зовсім не помітив його іронії.
— Та все ж ви не зовсім переконані, що все відбулося саме так, як я передбачав. Ви, може, сумніваєтесь, що він перейшов туди?
— Сумніву немає…
— …Несучи на спині іншого.
— І в цьому, товаришу полковник.
— В такому разі ви повинні були досі поставити собі щонайменше двоє запитань. Перше — чому шпигун вибрав цей кордон, щоб перейти, а не інший? Друге — чому він вибрав саме вашу ділянку, а не іншу, скажімо, праворуч чи ліворуч? Признайтеся, що ви не ставили собі таких запитань.
— Не ставив, — відверто признався капітан Кодру.
— І, отже, на обоє запитань можна дати лише одну відповідь: тому що тут, саме тут, на цій заставі, під вашим командуванням, була людина, яка могла його перевести на той бік. Тобто Детунату.
Логічно капітан повністю, погоджувався з припущенням полковника. Та не дивлячись на все це, він не зміг витіснити з голови колишній образ Детунату, образ, який у нього склався за цілий рік, протягом якого той був його підлеглим, і звикнутися з образом, нав'язаним дуже логічною аргументацією начальника.
— Ну, яка ваша думка?
— Здається, Іншого пояснення немає,— визнав капітан скоріше формально.
— Одначе…
Каштан здригнувся, від хвилювання в нього частіше забилося серце, а чи не дійшов полковник до висновку, що
— Одначе я себе запитую, чому Детунату також зважився перейти? Одягнений у військову форму, він більше ризикував бути спійманим, ніж його спільник, вдягнений у цивільне. Дуже дивно, чи не так? Потім одразу його ніби Осяяло — Фактично, це можна пояснити тим, що по той бік, у сусідів, і недалеко від кордону, на них чекав спільник, готовий сховати їх і потім відправити далі.
В ту мить хтось постукав у двері. Це був черговий сержант-
— Товаришу капітан, дозвольте доповісти: солдат Кетелін рапортує, що виявив інші сліди на смузі.
— Інші сліди! — повторив капітан зовсім спантеличено. — Добре!.. Добре!.. Ідіть!
— На вашій дільниці, капітане; порушники гуляють, мов князі в лободі.
III. ДІАГНОЗ МАЙОРА РАДУ МЕНЕЇЛЕ
Добре розвиднілося. На машині доїхали за кілька хвилин. Там знайшли солдата Кетеліна, який на них чекав. Цей другий слід був на віддалі біля трьохсот метрів від сліду, виявленого вночі.
— Він прокотився клубком, — пояснив солдат, трохи зніяковілий від присутності полковника.
Це можна було одразу помітити. Такий слід міг би «прочитати» кожний прикордонник зі стажем у кілька днів служби на кордоні. Та справа була в іншому. Чи хтось клубком котився туди чи звідти? На паралельній зі смугою стежці, яка всю ніч протоптувалася патрулем, не можна було знайти ніяких слідів, бо земля втопталася. Та далі, приміром, за двадцять метрів від смуги, капітан Кодру виявив майже ясний слід дуже великого черевика, скерованого носом всередину дільниці, яка ними охоронялася,
— Дивіться, товаришу полковник, дивіться! — звернув його увагу капітан Кодру, голосно кличучи. Він — майже закричав від ще сильнішого, ніж раніше, напруження.
Полковник Іонашку, флегматичного темпераменту, був так здивований капітановою знахідкою, що. почав клацати пальцями, мов хлопчисько, котрому нічого робити.
