доповім особисто. Намагатимусь прийти якнайшвидше.
— Добре, чекаю на вас.
Доробанцу поклав трубку. Кілька хвилин він тер скроні. Потім пішов у ванну кімнату й підставив голову під кран. Повернувшись до кімнати, він знову сів на диван за письмовим столом. Тепер він міг подумати про те, що відбулося. Безсумнівно, напад зроблено з-за портьєри. Чому ж його вдарено не одразу, коли він повернувся спиною? А тільки тоді, коли він узявся за трубку? Мабуть, той, хто бив, мав довідатися, хто дзвонить, і послухати розмову? Той? А може, та? Перед тим, як його вдарено, він ніби ще сильніше відчув аромат незнайомих духів. Це означало, що його била жінка, яка користувалася тими духами.
Коли він оглядав предмети на письмовому столі, то якось інтуїтивно відчув, що там не вистачає чогось, що там було, коли задзвонив телефон. Але чого саме? Намагався згадати, але не міг. Одначе він повинен, повинен згадати. Коли він не пам’ятає, що це було, то, може, згадає, де воно лежало, поки не зникло?
«Може, там, ліворуч, на папці? Ні! Може, біля скриньки з перламутровою інкрустацією? Ні, не там. Може, біля нічної лампочки? Теж ні».
І раптом згадав. Там, посередині, де тепер стояла склянка, до якої Бакалу натикав різних кольорових олівців, лежав аркуш паперу з кількома словами. Щоб вітер не зніс його і щоб його було видно, той, хто писав, поставив на нього склянку з олівцями. Склянка була й зараз там, але аркуш з-під неї зник.
«Коли б я встиг прочитати записку, може, тепер знав би, що сталося з інженером Бакалу», — подумав Доробанцу, встав і вийшов з кімнати.
Подзвонив до сусідньої квартири. Йому відчинила бабуся, яка, певно, саме прала, бо витирала об фартух руки зі слідами піни.
— Пробачте, що я вас турбую. Я шукаю інженера Бакалу. Я його двоюрідний брат з Ботошани. Коли він звичайно вертається додому?
— Чому ж ви йому не подзвонили з вокзалу?
Зауваження старенької було слушне й свідчило, що, незважаючи на вік, вона має гострий розум.
— Не знаю номера його телефону.
Стареньку це ніби переконало.
— Ви хотіли тут зупинитися?
— Лише на одну ніч.
— Тоді, пане, вам не пощастило: інженер поїхав з Бухареста. У нього відпустка.
— Невже, пані?
— Саме так. Я бачила, коли він від’їжджав. Ми зустрілися біля ліфта. Він був з чемоданом…
- І ви вирішили, що він їде у відпустку?
— Ні, він сам сказав, що їде, ідо його не буде вдома два тижні.
— А він не сказав, куди саме їде?
— Цього не сказав. Гадаю, що на море. За такої спеки всі туди їдуть. Моя донька й зять теж рушають у четвер. На машині. Вони собі купили…
— Дякую, пані, й прошу пробачити, що я вас потурбував.
— Коли він повернеться, я йому скажу, що його шукав двоюрідний брат із… звідки ви сказали?
— З Ботошани.
— Добре, я так і скажу, що його шукав двоюрідний брат із Ботошани.
X. НЕСПОДІВАНО СПІЙМАНО
Інженера Бакалу шукали біля моря, по всіх курортах, великих і малих, але навіть і сліду його не знайшли.
Після цього Дуку наказав якнайретельніше обшукати квартиру Бакалу. В результаті обшуку встановлено, що Бакалу виїхав назавжди, з наміром більше не повертатися; у своїй домашній лабораторії інженер робив досліди, які з наукового погляду, мабуть, мали неабияку вагу. До такого висновку дійшли спеціалісти, коли їм показали кілька знайдених в інженеровій квартирі електронних деталей, яких ще ніде не виробляли. Знайшли їх за якимсь ящиком, і було очевидно, що вони туди закотилися, а інженер, поспішаючи якомога швидше виїхати, не мав часу розшукувати їх.
Було незрозуміло, як саме він зміг дістати такі рідкісні й дуже цінні деталі? На це було дуже важко знайти відповідь. Зате було кілька гіпотез відносно зникнення інженера. Богдан докинув думку, чи не чкурнув він за кордон під чужим іменем, бо було встановлено, що на ім’я Томи Бакалу не видавалося жодних документів. Потім він висловив припущення, що інженера вбито.
— З якою метою? — заперечив Дуку.
— Якщо він працював з такими деталями, що дивують навіть спеціалістів, то цей інженер-жебрак не був новачком у своєму ділі.
— Не був, так кажуть і спеціалісти.
— То чому ж тобі здається неможливим, що його хтось відправив на той світ, укравши в нього якийсь важливий винахід?
— Це далеко від правди, хлопчику!
— Чому, старий? Тому що на заводі його вважали звичайним собі інженером-електриком?
— Ні, не тому. Я, навпаки, на боці експертів, які, незважаючи на те, що Бакалу мовчав про свої досліди, визнали його за досвідченого інженера, який винайшов чи готувався винайти дуже важливий апарат. А якщо де припущення хоч трохи правдиве, то я не бачу причини, чому б той або ті, що зацікавлені у його винаході, повинні ліквідувати Бакалу замість того, щоб так або інакше використовувати його й далі. Не забувай, що він залишив квартиру поспіхом, але з доброї волі, і що, від’їжджаючи, він забрав з собою все те, що могло б хоч якоюсь мірою свідчити про природу його дослідів.
— Що ти розумієш під словами використати його так або інакше?
— Тобто використати його або тут, або, можливо, вивезти за кордон. Але, судячи з того, що інженер зник за власним бажанням, дуже ймовірно, що його хочуть переправити за кордон.
Це була одна з найкрасивіших будівель столиці, хоча з архітектурного погляду вона була й не ідеальна. Для звичайної людини, що не знає, якими суворими були умови розвитку будівництва Бухареста, цей будинок здавався гарним, може, ще й тому, що око, звикле до простоти сучасної архітектури, було зачудоване дивовижним нагромадженням фронтонів і колон.
До його монументального під’їзду цього ранку підлітало багато лімузинів різних марок, які зупинялися на кілька секунд, щоб з них могли вийти люди, багато з яких були вищими офіцерами, багато з них мали лампаси на штанях. Підіймаючись мармуровими сходами, вони зникали за високими кришталевими дверима.
Потім машини перестали з’являтися, це означало, що всі запрошені з’їхалися. Усі посідали за довгий стіл, до одного кінця якого було приставлено іншого стола, трохи меншого, у вигляді літери Т. За цим столом в останню мить сіли генерал і полковник. Останній був інженер Октав Стратилат, з яким читачі уже познайомилися в одному з попередніх розділів.
В залі одразу запала тиша. Генерал, що повинен був головувати на засіданні, був невисокий на зріст чоловік з опуклим лобом, з трохи побляклими очима, але з доброзичливим поглядом і з дуже вольовим підборіддям. Перше ніж почати говорити, він провів кілька разів рукою по непокірному посивілому біля скронь волоссі, ніби намагаючись пригладити його, потім, згадавши, що він хотів те саме зробити й дома гребінцем, але безрезультатно, кахикнув і почав говорити. Фактично це був коротенький вступ, після якого він надав слово інженер-полковникові Октаву Стратилатові.
В той час, коли полковник розповідав про новий танк, на горищі старого семиповерхового будинку на віддалі п’ятсот метрів Тома Бакалу, якого даремно розшукували працівники ради безпеки, час від часу натискував на кнопки якогось апарата на штативі, трохи більшого розмірами за звичайний приймач.
Він так захопився роботою, що зовсім не звертав уваги на чоловіка, що був поруч із ним. Обидва вони мали на собі брудні спецівки й засмальцьовані кашкети. Взуття теж було стоптане й у пилюці. На підлозі біля
