можна слухати будь-яку розмову на чималій відстані.
— Пане інженер, ваше захоплення все ж таки мені здається недоречним. Якщо не помиляюся, ваш прилад перестав працювати.
— Прошу вибачити! Мій прилад не винен у тому, що надворі спека і офіцери на нараді відчинили вікна. Поки вони цього не робили, мій апарат працював прекрасно. Примусьте їх зачинити вікна, і він знову запише все, про що там говориться.
— Пан Браун буде дуже гніватися.
— Немає чого гніватися. По-перше, наради, на яких розглядаються найтаємніші питання, відбуваються при зачинених дверях та вікнах. По-друге, у зали для нарад нагнітається кондиціоноване повітря. В усякому разі, усе, що встиг записати апарат, дуже цінне.
— Будемо сподіватися, пане інженер.
— Я зовсім не сумніваюся.
— Вони, мабуть, уже не зачинять вікон, — прошепотів супутник сам до себе.
— Годі й сподіватися. Спека збільшується.
— Тоді нам нічого тут і стовбичити. Ходімо послухаємо запис.
— Саме це я й хотів запропонувати.
Через кілька хвилин вони обидва покинули будинок, перед тим сповістивши адміністратора, що вони закінчили перевірку електропроводів на горищі і що все гаразд.
Минуло кілька днів після цього випадку.
Уночі в барі готелю «Лідо» туристові, котрий випив зайвину, раптом здалося, що кілька молодих людей за сусіднім столиком насміхаються з нього. Ображений турист кинувся до них, одному з них дав ляпаса, іншого стукнув склянкою по голові. Дівчата зчинили гвалт, а хлопці намагалися заспокоїти бешкетника. Та намагання були зовсім даремні, бо п’яний і запальний турист ніяк не хотів заспокоїтися. Зрештою повинна була втрутитися міліція, від туриста зажадали показати документи. У того при собі їх не було і він сказав, що і в готелі він їх не має. Таке пояснення було вкрай незадовільним, і офіцер міліції був змушений його допитати.
Між офіцером міліції і запальним туристом відбувся приблизно такий діалог:
— Отож, пане Корнелісе, — таким було прізвище бешкетника, — що ви можете повідомити нам про свій паспорт?
— Те, що я вам уже сказав. Паспорта при мені немає, він у мого друга, машиною якого я приїхав до Румунії.
— Як зветься ваш друг?
— Евен.
— А прізвище?
— Точно не знаю, здається, Хасс. Так, здається, саме це прізвище записане у паспорті.
— Як то так? Він ваш друг, ви їдете його машиною, а його прізвище й ім’я знаєте лише приблизно?
— Може, вам і дивно, але це так!
— Де ваш друг?
— Ми приїхали сьогодні вранці. Зупинилися в готелі. Він заплатив за чотири доби вперед і залишив мені тисячу лей, суму, якої, за його словами, повинно мені вистачити на чотири дні, поки його тут не буде. Він пояснив, що їде до Сибіу побачитися з. родичами.
— І він забрав із собою ваш паспорт?
— Забрав!
— Нічого не пояснивши?
— Ні! Сказав, що буде краще, якщо паспорт залишиться в нього.
— Мені здається, у вас дуже запальна вдача.
— Так, — визнав Корнеліс, запалюючи нову цигарку. Було помітно, що його стурбував цей допит.
— Саме тому, що ви такий запальний, вам не слід було давати йому паспорт. Ви в чужій країні, вас тут ніхто не знає, а ви, не маючи при собі жодних документів, влаштовуєте сварку. Коли ж прошу вас показати свої документи, ви замість того починаєте оповідати якусь нісенітницю, та ще й хочете, щоб я вам вірив на слово.
— Це ніяка не нісенітниця, пане. Через чотири дні повернеться мій друг, і тоді ви переконаєтеся витому, що я вас не обдурив.
— Пане Корнеліс… Корнеліс, а ще як?
— Пауль. Пауль Корнеліс.
— Пане Корнеліс, знайте, що ви потрапили в делікатне становище. В дуже делікатне.
— Можливо. Але то лише до повернення мого друга.
— Друга, пане Корнеліс, імені якого ви навіть не знаєте.
— Це не має значення.
— Ваш друг казав, що їде до Сибіу?
— Так! Побачитися з якимись родичами.
— Він уже, мабуть, давно там?
— Може, вам це й відомо, а я не уявляю, де те місце і яка до нього віддаль.
— Він поїхав машиною?
— Машиною.
— Який її номер і якої вона марки?
— «Мерседес». Номер 23 НВ 775.
— Пане Корнеліс, найбільш через півгодини ми дізнаємося, чи «мерседес» із цим номером в’їздив до Сибіу?
Хочу вас спитати, чи ви розумієте, в яке станови ще ви потрапите, якщо ми отримаємо заперечну відповідь?
— А куди ж іще у біса він міг поїхати? — вибухнув Корнеліс, роздавивши в попільниці тільки що запалену цигарку. Це він питав не офіцера, а самого себе.
— Пане Корнеліс, ви хочете дістати щиру пораду?
Корнеліс не наважувався відповісти.
— Це залежить від того, яка буде порада.
— Я радив би вам не приховувати від мене того, що, я певен, ви приховуєте. Я вам раджу це лише для вашої ж користі.
Корнеліс засовався на стільці, потім кинув на стіл пачку цигарок, яку тримав у руках, і вигукнув:
— Добре. Розкажу все. Боюсь, що він мене обдурив. Хто зна! Евен мені не друг. Ми познайомилися три тижні тому в барі. У мене в кишені нічогісінько не було…
— Пробачте, що я вас переб’ю: ваша посада?
— Постійної посади у мене немає. То купую, то продаю… Коли краще, коли гірше. Одне слово, буває всяк. У барі Евен перший заговорив до мене. Базікав про се, про те, і раптом спитав, чи не хочу я поїхати машиною до Румунії? Мене це не дуже спокушало, чув я, що в Румунії дуже сувора влада. Категорично відмовився. Та він мені сказав, що коли я погоджуся, то всі видатки за мандрівку він бере на себе, а після повернення я дістану тисячу доларів. їзди всього тиждень. Це вже почало мене цікавити. Я ж вам говорив, що був без грошей. Погодився. Щодо паспорта, то він запевняв, що сам все оформить. Записав мої дані, а через п’ять днів повідомив, що документи одержано, і наказав спішно приготуватися, щоб ми мали змогу виїхати наступного дня.
— Коли саме?
— У суботу. їхали спокійно. Прибули, як вам уже відомо, сьогодні вранці. Про все інше, що трапилося пізніше, я вам розповів. Коли Евен повернеться, він підтвердить усе, що я сказав.
Він замовк і знову запалив цигарку, хвилюючись вже більше, ніж на початку допиту.
Офіцер не мав сумніву, що іноземець говорить правду. «Мабуть, тобі поставлять пляшку віскі за те, що ти влаштував скандал», — іронізував подумки офіцер. —
— Я певен, пане Корнеліс, що цього разу ви були щирі. Повертайтеся до готелю і не влаштовуйте
