говорило, ніби він почув його вперше.
— Які у вас з нею стосунки?
— Я певен, що ви ладні зробити зовсім помилкові висновки. Нора не була моєю коханкою. Нора була моєю родичкою. Двоюрідною сестрою.
— Чому ви говорите «була»? Хіба вона померла? — спитав Дуку, вважаючи за краще залишити Бакалу при думці, ніби він не знає, що Нора Солкану уже мертва.
— Бо Нора померла.
— Нещасний випадок? Гадаю, вона була молодою…
— Можна сказати — нещасний випадок. Вона покінчила самогубством.
— Покінчила самогубством? Якесь сентиментальне розчарування?
— Так гадають. Не уявляю іншої причини, щоб піти з життя у її віці.
— Це не означає, що не могло бути й іншої причини.
— Наприклад?
— А чому ви хочете, щоб я дав інше пояснення? Шукайте самі, не може бути, щоб ви не знайшли.
— Я шукав, але марно.
— Прошу. В такому разі, давайте повернемося до нашої бесіди. Отже, ваша двоюрідна сестра була в курсі справи мікропередавачів, які ви сконструювали…
— Була.
— Крім цих двох, ви будували й інші?
— Ні.
— Ваша двоюрідна сестра була єдиною, хто знав про вашу діяльність винахідника?
— Так, єдиною.
— В такому разі, лише ваша двоюрідна сестра могла інформувати «представника» заводу УМБАХ.
— Очевидно, ви маєте рацію.
— Ходімо далі. Чи могла вона розповісти йому все, з усіма необхідними подробицями?
— Ні, бо вона їх не знала.
— Інакше кажучи, «представник» заводу дізнається від вашої двоюрідної сестри, що ви побудували якісь мікропередавачі. На основі цієї інформації він приходить до вас і пропонує вам посаду директора в УМБАХ, а також зобов’язується вивезти вас із країни. Так, добре, які б досконалі не були ваші мікропередавачі, лише за одне це не пропонують посади директора. Між іншим, хоч я й не спеціаліст, маю великий сумнів, що ваші прилади являють собою «останнє слово» у цій галузі.
— Пане, ви забуваєте, що другого мого мікропередавача можна вмонтувати в тіло мухи.
— Навіть якщо його можна вмонтувати в тіло комара чи блохи, ви мене не переконаєте, що лише за це УМБАХ пропонував вам посаду директора.
— Значить, ви мені не вірите?
— Не вірю, що справа відбулася саме так, як ви мені про неї розповіли.
Бакалу нічого не відповів. Здавалося, він думає, не може наважитися.
— Ви маєте рацію. Справа відбувалася не зовсім так. — Він вимовив ці слова швидко, мов учень, який останньої миті згадує відповідь на вчителеве запитання.
— Інженере Бакалу, здається, настав час викласти факти так,
— Розумієте, він прийшов до мене, щоб купити ці два мікропередавачі, якщо вони задовольнять його. Для цього треба було їх продемонструвати. Після демонстрації він мені сказав, що його цікавить лише другий прилад.
— Той, якого можна вмонтувати в тіло мухи?
— Так, той. Він мені запропонував за нього тридцять тисяч лей. Я йому сказав, що ця сума надто мізерна у порівнянні з тим, що я одержав би, коли б зміг продати винахід за кордон, де, між іншим, я переконаний, міг би розгорнутися.
— Ви дійсно переконані?
— Так, переконаний. Звичайно, я дивлюся на це з вузько особистої точки зору.
— Хочете сказати, з точки зору матеріальної вигоди?
— Цілком точно! Ризикуючи розгнівати вас своїм цинізмом, я все ж заявляю, що успіх цікавить мене лише тою мірою, якою він дає мені можливість заробити багато грошей. Іншими словами — важливий максимальний заробіток. Решта… дурниці!
— Дійсно, це уточнення було необхідним, — іронічно зауважив Дуку.
— Він мене спитав, чи маю я ще й інші ідеї, і якщо так, то чи не зміг би я йому деякі з них назвати. Я відповів, що коли він зі мною веде розмову як представник капіталістичної фірми, то звичайно він повинен зрозуміти, що я не задовольню його цікавість. Якщо у їхньому світі ідеї продаються й купляються, сказав я, не маючи наміру його образити, то я боюся, щоб він не «купив» якусь із моїх ідей, не платячи за неї жодного цента. Він дуже розчарувався моєю відмовою. Тоді, щоб не залишилося враження, ніби я хвалько, я заговорив про одну з моїх ідей, яка фактично була вже більше, ніж ідея, бо я знайшов її теоретичне вирішення.
— Про що саме?
— Якщо я вам і скажу, то певен, що й ви мені не повірите, як і представник заводу УМБАХ. Що ви сказали б про прилад, за допомогою якого можна чути все, що мовиться в помешканні, яке знаходиться на віддалі кількох сотень метрів, не вводячи туди попередньо жодного мікропередавача?
— Цікаво. Хіба це можна здійснити? Я не спеціаліст, отже, моє запитання не повинне вас дивувати.
— Чи можна здійснити? — у Бакалу з’явилася посмішка зверхності, зневажливої зверхності, потім, уникаючи прямої відповіді, він продовжував: —Після того, як я розповів Клаудіу в загальних рисах про прилад, він, дуже вражений, спитав мене: «Ви могли б побудувати такий прилад?» — «Звичайно, — відповів я йому. — Можу дати навіть письмове зобов’язання». Він трохи подумав. «Тепер я піду, — сказав він, — але повернуся щонайбільше за тиждень із конкретними пропозиціями. До того часу ви не говоріть нікому про ваші проекти», І він пішов. Але повернувся з порога і додав: «Якщо випадково хтось інший щось вам запропонує — ні на що не згоджуйтесь, поки не одержите нашої відповіді».
— І хто-небудь щось вам пропонував?
— Ні. Рівно за тиждень представник повернувся. Сказав мені, що зв’язався з «фірмою» — саме так він висловився — і що вона зацікавилася приладом, який я маю намір побудувати. Прилад був би найкращим доказом того, що я цінний спеціаліст, і одночасно гарантією для фірми, що пропозиція, яку вона охоче мені запропонувала, не буде тим, що розуміється під терміном «нерентабельне капіталовкладення». Одне слово, фірма вимагала, щоб я побудував прилад, і якщо він справді буде такий, як я запевняв, то зобов’язувалася вивезти мене з країни і назначити директором заводу. Фірма також зобов’язувалася доставити мені абсолютно всі потрібні деталі. Пропозиція була спокуслива. Однак я не одразу погодився. Ви, мабуть, спитаєте мене чому? Тому, що я зрозумів, яка то небезпека.
— Тобто що?
— Чи бачите, хоч я й не сумнівався, що він репрезентував фірму УМБАХ, я все ж розумів, що те, чого він від мене вимагав, було порушенням законів нашої країни.
— Хочете сказати, що вам стало не по собі…
— О ні, пане. Причина була інша. Я міркував приблизно так: цей пан Клаудіу, мабуть, приїхав сюди з якогось дуже незначного приводу. Але якщо його справжня місія полягає в тому, щоб купувати розуми, яким при необхідності він полегшує виїзд із країни, то його місія не зовсім позбавлена ризику. І, отже, як справедливо мовиться в приказці, «до пори дзбан воду носить», тобто не виключено, що працівники служби безпеки дізнаються і заарештують його. Тобто заарештують раніше, ніж я зроблю прилад, інакше кажучи, раніше, ніж я складу свій іспит на компетентність. І тоді моя мрія потрапити на Захід повністю потерпить крах. Так я міркував, але тому, що я не міг висловити йому свої побоювання, я відповів приблизно так: «Пане Клаудіу, вивезіть мене з країни і я зобов’язуюся, якщо хочете, й письмово, що максимум за місяць прилад
