— На заводі про таку вашу діяльність нічого не знають.
— Не знають, бо я це тримав від них у секреті. Але я винахідник.
— Інженере Бакалу, може, справді ви дуже талановитий винахідник…
— Може, навіть геніальний!
— Нехай! Може, ви навіть геніальніш винахідник, такий скромний, що вважав за краще працювати у себе вдома у якійсь примітивній лабораторії. Добре. Як же це так, що в нас ніхто не зміг відкрити ваш талант, ваш геній винахідника, а от іноземний завод, який знаходиться на віддалі тисячі кілометрів, зумів дізнатися про існування геніального винахідника в Румунії, та навіть більш того, забажав вас найняти?
— Це запитання, на яке я ніяк не зможу вам відповісти. Як саме — мені невідомо, але вони зуміли дізнатися, що я зможу принести їм велику користь.
— Яку, звичайно, ви відмовилися принести своїй країні. Та не про це мовиться тепер. Мені цікаво знати, яким шляхом відповідна фірма зуміла дізнатися про ваше існування? Відповідь, яку ви дали мені перед цим, не задовольняє мене.
— На жаль, я не маю уявлення, як вони довідалися про мене.
— Ви ніяк не можете цього пояснити?
— Ні.
Задзеленчав телефон. Дуку зняв трубку, послухав трохи і перед тим, як її покласти, сказав: «Я це підозрював. Дякую».
— Інженере Бакалу, я вам пояснив, що у ваших інтересах нічого не вигадувати. Але бачу, що не зумів вас переконати.
— Навпаки, я говорив вам правду і тільки правду.
— Справді?
— Повірте мені!
— Як вам вірити, якщо ви вигадуєте нісенітниці? Ви мені заявили, що завод УМБАХ був зацікавлений вивезти вас із країни.
— Саме так.
— Так знайте, заводу УМБАХ не існує з 1967 року, він з усім своїм загальним капіталом перейшов до західнонімецького концерну, який міститься у Мюнхені.
— Це точна інформація? — засумнівався Бакалу.
— Наші інформації завжди точні.
— Тоді, мабуть, не УМБАХ, а концерн цікавився моєю особою?
— А може, якась шпигунська служба?
— Цілком можливо! — просто признався інженер Бакалу. — Навіть якщо це дійсно так, то їм не треба було приховувати від мене правду.
— Що ви хочете сказати?
— Що для того, щоб виїхати за кордон, я ладен був заплатити будь-яку ціну.
Цинізм Бакалу обурив Дуку, але він лишався спокійним.
— Хто вам повідомив, що УМБАХ цікавиться вашими дослідами?
— Клаудіу. Якийсь пан, що, знайомлячись зі мною, назвав себе так.
— Хто цей Клаудіу?
— Комерційний представник заводів УМБАХ.
— …І за яких обставин ви спіткали цього «представника» підприємства, три роки тому ліквідованого?
— Він прийшов до мене додому, щоб зустрітися зі мною. Спитав, чи не бажаю я назавжди виїхати з країни, бо УМБАХ мені пропонує посаду директора. Я йому відповів, що згоден, але висловив сумнів із приводу одержання паспорта. Представник заводу тоді мене запевнив, що про це я зовсім не повинен турбуватися, бо УМБАХ потурбується вивезти мене з країни іншим шляхом, якщо легально це виявиться неможливим.
— От ми й повернулися туди, з чого почали, інженере Бакалу.
— Справді повернулися? — спитав Бакалу з наївністю, про котру Дуку не міг би сказати, удавана вона чи справжня.
— Так, повернулися. Якщо до моменту, коли вам зроблена пропозиція, ви нічим не проявили себе як винахідник, то зовсім неймовірно, що УМБАХ, який на той час уже не існував, пропонував би вам посаду директора, попередньо не переконавшися якимсь чином, що ви дійсно та людина, яка йому потрібна. Адже жодне капіталістичне підприємство не пропонує посаду директора посередньому інженерові, та ще й ризикуючи вивезти його з країни нелегальним шляхом. Інженере Бакалу, ви повинні визнати, що казка, яку ви вигадали, дуже невдала, принаймні з точки зору вірогідності.
— Фактично не все відбувалося точно так, як я вам виклав, лише бажаючи бути якомога лаконічнішим.
— Ви не повинні бути таким уже делікатним, інженере Бакалу. В становищі, що в ньому ви знаходитесь, лаконізм може стати для вас дуже неприємною річчю, навіть більше, ніж ви можете собі уявити.
— Це тільки від страху не зловживати вашим часом…
— Не думайте про це. Я маю стільки часу, скільки потрібно, щоб дізнатися правду. Отож я запрошую вас детально розповісти про події так, як вони в дійсності відбулися.
— Коли Клаудіу з’явився у мене вдома, він був уже до деякої міри поінформований.
— Про що саме?
— Про мої винаходи.
— Ви щось до того часу винайшли?
— Так! Дві моделі мікропередавача. Перша могла вміститися навіть в олівці. Другу, набагато досконалішу, я зробив так, щоб її можна було вмонтувати у тіло мухи. Уявіть собі, ми розмовляємо тут, вікно відчинене, адже так? І ось до кімнати влітає муха, в тілі якої міститься надчутливий мікропередавач величиною як макове зернятко. Він реєструє нашу бесіду і може транслювати її на віддаль до двохсот метрів.
— … І ви такий прилад винайшли?
— Даю вам слово честі. Вам здається це надзвичайним? Та мене він не задовольнив. Успіх залежить від поведінки мухи, а це комаха примхлива. Я не можу наказати їй летіти крізь вікно чи крізь двері в певне приміщення. Якщо ж все-таки я неодмінно бажаю дізнатися, про що розмовляють у тому помешканні, я попередньо повинен занести муху туди. А це само по собі важка справа, така ж важка, як і та, щоб вмістити там мікропередавач.
— «Представник заводу» знав про ці два ваших винаходи?
— Знав. Він мені говорив: УМБАХ, завод, який він репрезентує, зацікавлений придбати мої винаходи. Це мені підлестило.
— Він вивчав ці прилади? Тобто чи ви їх давали йому?
— Ні!
— Тоді це означає, що хтось був у курсі справи ваших винаходів. Назвіть мені особу чи осіб, котрі б знали про вашу діяльність.
— Оскільки мова йде про жінку…
І він замовк.
— Оскільки мова йде про жінку? Що? — наполягав Дуку.
— Оскільки мова йде про жінку, я хотів би не відкривати її імені. Не гадаю, що вона в чомусь винна, крім того, що могла мимоволі обмовитися. Прошу вас, якщо це не абсолютно потрібно, я не буду називати її імені.
— Це абсолютно потрібно.
Бакалу зітхнув, посовався на стільці й подивився на Дуку майже з ненавистю.
— Якщо ви наполягаєте…
— Отже, як її ім’я?
— Нора Солкану.
Дуку залишився спокійним. Він подивився на Бакалу байдуже, ніби це ім’я йому ні про віщо не
