бешкету. А коли ваш друг повернеться, візьміть у нього свій паспорт і не випускайте його з рук, принаймні на той час, поки будете в Румунії.
Корнеліс полегшено зітхнув.
— Звичайно, я зробив дурницю, що віддав йому свій паспорт.
Панові Корнелісові й на думку не спадало, що його друг Евен Хасс ніколи до нього не повернеться. Офіцер міліції зрозумів, що історія з цим туристом зацікавить органи безпеки, і повідомив про цей випадок Богданові, який тоді саме чергував. Богдан негайно сповістив про це Дуку. За короткий час після цього всі прикордонні пункти дістали наказ зупинити «мерседес» під номером 23 НВ 775 і затримати обох пасажирів.
Вже розвиднялося, коли Дуку ліг у ліжко. Та заснути ніяк не міг. Він думав і хвилювався:
«А що, коли ми спізнилися? Може, вони вже переїхали кордон удень?»
Та це було малоймовірним, бо означало б, що той Евен Хасс не мав найелементарнішого почуття обережності. Хіба буває так, щоб туристи виїжджали з країни всього через кілька годин після одержання візи на в’їзд? Так вчинивши, Евен ризикував викликати підозру прикордонників. І справді, незабаром Дуку отримав підтвердження, що цей «мерседес» не проїздив через жодний прикордонний пункт.
Лише наступного дня помітили цю машину. Вона виїздила за місто. Без сумніву, вона мчала до прикордонного пункту Недлак. Вчасно попереджені прикордонники готувалися гідно її зустріти.
Туристи на «мерседесі», видимо, дуже поспішали. Вони ніде не зупинялися навіть на обід. За кермом сидів досвідчений водій, бо ще й не звечоріло, як машина зупинилася перед шлагбаумом контрольного пункту Недлак. Офіцер-прикордонник підійшов, привітався і ввічливо попросив паспорти. Водій байдуже вийняв їх із висувної шухляди, де лежали різні документи, і простягнув офіцерові. Потім вийшов з машини і кілька разів обійшов її, розминаючи задубілі ноги. Офіцер недовго роздивлявся паспорти, звіряючи прибулих із фото на них. Потім подався до прикордонного пункту.
— Я вкрай засидівся, — мовив той, що ходив навкруги машини, — а ви?
— Я дуже втомився, — відповів другий з машини, на обличчі якого відбивалося страждання.
— Вийдіть і походіть трохи! — запропонував перший. — Побачите, як одразу стане легше.
— Не можу… не годен рухатися.
— Зрозуміло. Хвилюєтесь. Але поки що немає жодної причини. Вони нічого не помітять.
Обличчя другого неначе проясніло:
— Це… де було б чудово.
Розмова, яку вони провадили пошепки французькою мовою, раптом урвалася. Вони побачили, що до них із приміщення прикордонного пункту йде офіцер-прикордонник. Людина в машині зблідла, побачивши, що в руках у нього немає паспортів.
— Прошу вас іти за мною, — ввічливо запропонував офіцер.
— Навіщо? — байдуже спитав шофер.
— Невелика формальність.
— Будь ласка, — погодився водій. — Удвох?
— Удвох.
— Ходімо, Паулю.
Той, кого назвали Паулем, вийшов з машини. Він уже встиг заспокоїтися. Байдужий і трохи роздратований, він ішов за першим услід.
Уже запала ніч. Усе навколо обгорнула тиша. І раптом почувся скрекіт цикади, потім другої, потім безлічі цикад. Пауль, на мить забувши про своє скрутне становище, в якому він опинився, зачаровано заслухався цієї музики. Йому вперше в житті довелося почути такий концерт.
Коли він ступив на поріг кімнати, у його вухах ще лунала дивна переривчаста симфонія цикад.
За єдиним письмовим столом у кімнаті, куди їх завели, сидів офіцер у званні полковника. Перед ним на портфелі з пластика, який добре імітував шкіру, лежали паспорти, один на другому. Полковник запросив їх сісти, потім взяв паспорт, який лежав зверху, розгорнув його:
— Хто пан Евен Хасс?
— Я, — відповів той, що вів машину.
— Ваш паспорт у порядку.
Евен Хасс простягнув руку, щоб забрати документ, але полковник ніби не помітив цього і поклав його знову на письмовий стіл трохи праворуч. Потім відкрив другий паспорт.
— А ви хто? — спитав полковник, звертаючись до Пауля.
— Корнеліс. Пауль Корнеліс, пане,
— Ваш паспорт не в порядку.
— Не може бути!
— Ваш паспорт не в порядку.
— Гаразд, що ж у ньому не так, як треба? І чому ви не помітили цього, коли давали візу на в’їзд?
Полковник довго дивився на нього, потім знехотя відповів:
— Ви питаєте, що не так у вашому паспорті? Чому ви мене питаєте? Ви чудово знаєте це й самі. Точніше, так добре знаєте про це, як і я.
— Знаю? Що мені знати? Не розумію, пане, на що ви натякаєте.
— Зрештою скажіть, як ваше справжнє прізвище?
— У паспорті написано: Корнеліс. Пауль Корнеліс.
Полковник звернувся до Евена Хасса:
— Хто це, пане Евене Хасс?
— Корнеліс. Мій друг Корнеліс.
Відчинилися бічні двері, і до кабінету зайшов чоловік у цивільному. Побачивши того, турист, котрий твердив, що його прізвище Корнеліс, одразу здригнувся, потім зблід і раптом почав гикати.
Чоловік у цивільному, не звертаючи уваги на того, що вдавав Корнеліса, звернувся до Евена Хасса:
— Неправда, пане Хассе. Ваш друг Корнеліс чекає вашого повернення із Сибіу, куди ви ніби поїхали побачити своїх родичів. Поспішаючи, ви забули залишити йому паспорт. А Корнелісові паспорт був дуже потрібний, коли він влаштував бешкет у барі готелю й не мав чим засвідчити свою особу.
Потім, звертаючись до товариша Евена Хасса:
— Доброго вечора, пане інженер Бакалу. Правда, ви не чекали, що ми знову зустрінемося, та ще й за таких неприємних для вас обставин?
Інженер Бакалу, бо це був він, нічого не відповів. Лише потупив погляд, на нього напала нервова гикавка, з якою він нічого не міг зробити.
ХI. ЗІЗНАННЯ ІНЖЕНЕРА БАКАЛУ
Дуку чекав, щоб до нього привезли інженера Бакалу. Перед тим він допитав Евена Хасса. Усе, в чому той зізнався, мало вагу лише частково і ні в якому разі не торкалося справи, яка цікавила Дуку. Очевидячки, він не мав зв’язку з будь-якою шпигунською службою.
— На кого ви працюєте, па не Хасс? — спитав його Дуку.
— На того, хто мені платить. Хто має мій фах, добре заробляє. Але й ризик великий.
— І який ваш фах?
— Вивезення з соціалістичних країн певних осіб, які бажають жити на Заході.
— І багато вас, котрі мають цей… фах?
— Не відаю! Я працюю самотужки.
— Еге, самотужки! Ви не маєте жодного спільника?
— Якщо кажу…
— З Румунії ви вже когось вивезли?
— Так! Три місяці тому я вивіз одного інженера з Брашова. Знаєте, коли я складав цю угоду, у мене засмикалася ліва повіка. Я не дуже забобонний, але трохи схвилювався. І от маєте: хіба після такого не
