буде готовий». Його відповідь була категоричною: «Пане інженер, якби я з вами вів переговори від власного імені, я погодився б. Та я лише представник фірми. Мені не дозволено вкладати у вас капітал, не маючи попередніх гарантій. Фактично одна-єдина гарантія, що угода, яку я укладаю з вами, означатиме реальний прибуток для заводу. Особисто я ніскільки не сумніваюся, що ви здатні побудувати прилад, про який ви мені говорили. А якщо з якихось причин ваш винахід не буде успішним? А якщо у ваші розрахунки вкралася помилка? Подумайте, в яке становище я потрапив би. Я звичайний службовець фірми. Спочатку побудуйте прилад, а потім абсолютно всі умови угоди будуть автоматично виконані. Побудуйте прилад, і після цього максимум за десять днів ви вже будете за межами країни». Що я міг сказати на його категоричну відмову? Чи міг я йому сказати: «Добре, пане, але що трапиться зі мною, якщо за цей час вас схоплять працівники служби безпеки?» Звичайно, я не міг спитати його про таке. Не міг ще й тому, бо зрозумів: він не поступився б.
— Як саме зрозуміли? — наполягав Дуку.
Бакалу знову посовався на стільці, перше ніж відповісти.
— Якщо бажаєте, це було передчуття. Але коли це вам здається перебільшенням, то у мене була велика підозра: він наполягає, щоб я негайно збудував прилад не для того, щоб переконатися у вартості «капіталовкладень» у мене, а тому, що йому треба було використати той прилад тут, у Румунії.
Бакалу одним духом висловив це все, потім попрохав дозволу запалити цигарку. Одержавши дозвіл, він запалив і жадібно затягся димом.
— Отже, ви це підозрівали?
— Так, — визнав Бакалу.
— Добре, але якщо ви мали таке передчуття, вам не спало на думку поставити собі питання: для чого потрібен був представникові заводу УМБАХ такий прилад саме тут, у нашій країні?
Відповідь пролунала з деяким запізненням:
— Це так! Я запідозрював, що, окрім його офіційної роботи, він мав ще й таємну.
— І ви знаєте, як зветься ота таємна робота?
— Так!
— А саме?
— Шпигунство.
— Отже, незважаючи на те, що ви зрозуміли все, однак погодилися на цю пропозицію? Адже ви погодилися, чи не так?
— Погодився, звичайно! Відмова б означала отаке: прощавай від’їзд із країни. Прощавай багатство, прощавай омріяне життя. Шпигунство? Їхня справа! Це мене не стосувалося.
— То й що відбувалося далі? — спитав Дуку, помітивши, що Бакалу не збирається продовжувати.
— Я побудував прилад. Він його перевірив і був задоволений. Може, навіть дуже задоволений. Зрештою й було чого радіти. Досягнення було справді величезне.
— Ви говорили, — перервав його Дуку, — що він перевіряв прилад і був задоволений. А як саме перевіряв?
Запитання, здавалося, не сподобалося Бакалу. Він затремтів і скоса подивився на Дуку. Він, мабуть, запитував себе, чи знав слідчий що-небудь у зв’язку з цим питанням? Для Дуку цей погляд Бакалу був не новий. Усі ті, з ким він мав справу у певний момент, дивилися на нього саме так, питаючи себе:
— Просто. З мого вікна видно Будинок культури нашого району. Я скерував туди прилад, і він міг послухати уривок якоїсь п’єси, репетицію якої провадила трупа аматорів.
Бакалу вигадував. Бакалу ще боровся. Ще не дійшов того моменту, коли, переконавшися в тому, що марно брехати, злочинець зважується нарешті говорити правду.
— Це відбувалося вранці чи по обіді?
— По обіді.
— Можете пригадати день?
— Ні!
— Хоча б приблизно? Минуло з тиждень?
— Більше.
— На скільки днів більше?
— На кілька. Може, на два, на три.
Дуку подзвонив. З’явився Пічоруш. Він дав йому папірець, на якому швиденько написав кілька рядків. Потім перервав допит. Відновив його за чверть години.
— Інженере Бакалу, в якому секторі знаходиться Будинок культури, що його видно з вікна вашої квартири?
— У шостому секторі.
— Добре. Але я мушу вам сказати, що вже місяць, як цей Будинок культури ремонтується і протягом цього часу там не провадиться ніяких культурних заходів. Бачу, що ви не враховуєте поради, яку я вам дав. Дуже погано, інженере Бакалу. Допит посувається дуже повільно, і це тільки з вашої вини. От, наприклад, зараз я знову повинен вас запитати: як саме «представник» заводу переконався в ефективності винайденого вами приладу?
Бакалу зітхнув, у нього мимоволі вирвався стогін безсилля. Дуже поспішно він розповів, як саме прилад зареєстрував частину бесіди на військовій нараді, де доповідачем був інженер-полковник Стратилат. Закінчивши детальну оповідь, закрив очі, ніби, дуже знемігшись, відчув потребу заснути.
— Якого дня ви зникли з дому і з якої причини?
Бакалу здригнувся, відкрив очі й розгублено подивився
па Дуку. Його очі були червоні, безсумнівно, він секунд на п’ятнадцять-двадцять задрімав. Дуку повинен був повторити запитання, щоб Бакалу зрозумів, про що його питають?
— Я це зробив не за власним бажанням. Від мене вимагали.
— Хто вимагав? «Представник»?
— Він. Але наказав інший, положенням вищий від нього.
— Хто саме?
Бакалу одразу зрозумів, що не зможе більше опиратися слідчому і що той все одно зуміє довідатися про все, що він схотів би приховати від нього, надіючись цим хоч трохи полегшити своє становище. І тоді слухняно розповів про зустріч, у якій брав участь якийсь пан Браун.
— На якій вулиці міститься будинок, де вам дали притулок до дня від’їзду?
— Не знаю.
— Чому?
— Після того як мене забрали з Гара де Норд, машина безцільно петляла багатьма вулицями (гадаю, для того, щоб замести сліди), а коли ми заїхали в маленьку вуличку біля бульвару Мерешешти, Клаудіу зав’язав мені очі чорним шарфом і звелів лягти на дно машини.
— Скільки часу тривала поїздка після того, як він зав’язав вам очі?
— Гадаю, менше чверті години. А може, й ще менше, бо час мені минав дуже повільно через незручне положення, в якому я їхав. Коли ми прибули на місце, Клаудіу спочатку заїхав у гараж. І лише тоді сказав мені встати й скинути з очей шарф. З гаража ми зайшли просто до будинку через якийсь отвір, що затулявся плитою з гофрованого заліза. Піднялися на кілька сходинок і зайшли до вестибюля. А потім до їдальні, де мені дали повечеряти. Тут я їв один. Все вже було заздалегідь поставлене на стіл. Коли я наївся, Клаудіу провів мене до кімнати, де я мав ночувати. Це була, власне, їдальня у флорентійському стилі, в якій поставили крісло-ліжко. На вікні була оксамитова портьєра вишневого кольору. Ліворуч — маленька кухня, яка вела до ванної. Він сказав мені: «На добраніч» — і хотів уже йти. Але з порога повернувся і попередив, що мені не дозволяється залишати будинок і ходити по кімнатах. Якщо випадково мені щось буде потрібно, я повинен подзвонити, і він, Клаудіу, прийде, щоб виконати моє бажання. Залишившись на самоті, я перш за все підняв ріжок портьєри і подивився назовні. Нічого особливого не побачив. Перед вікнами, всього метрів за шість, була стіна двоповерхового будинку без вікон. Праворуч і ліворуч дерев’яні паркани. Між будинками й парканами внутрішній двір, де, крім кількох дерев’яних порожніх ящиків, стояв на колодах кузов
