— Ні?! — здивувався Богдан, голосно висловлюючи свій подив, що було звичайним для нього.
Минуло менше години відтоді, як усі троє прийшли до висновку, що ще не час заарештовувати Корбяну й Попеску, вірніше, того, що удає з себе Попеску, бо його справжнє ім’я було Финтинару (Финтинару працював пілотом-випробувачем надзвукових літаків до того, як його три роки тому відправили на пенсію після одного нещасного випадку. Зараз він був відомий як автор легкої музики). Вони погодилися, що не треба заарештовувати Корбяну і Финтинару, бо, по-перше, навряд чи розкрито вже абсолютно всіх членів шпигунського кубла, а по-друге, заарештувавши їх, дуже мало було шансів довідатися, хто ж резидент? Бо відомо, що кожен резидент дуже законспірований. З другого боку, коли б вони заарештували тих двох, їм довелося б затримати й Балтазара. Але проти нього не існувало переконливих доказів. Заява Бакалу про те, що він провадив переговори з Балтазаром у присутності Попеску-Финтинару, могла, звичайно, бути приводом для обвинувачення, але. по досить вагомим. Це обвинувачення Балтазар міг відкинути, посилаючись на алібі, яке тяжко було б заперечити. А саме, що тоді, коли вони, працівники контррозвідки, твердили: він зустрічався з Бакалу й Финтинару в квартирі на бульварі Белческу, він, Балтазар, перебував у готелі, що могли засвідчити розсильний і покоївка. (Того дня після обіду Балтазар подзвонив до них обох ніби спеціально, щоб забезпечити собі алібі). Так, Балтазар міг би послатися на те алібі, бо всупереч слідству і всім припущенням працівники контррозвідки не могли пояснити собі, яким чином Балтазар міг тоді так залишити готель, щоб ніхто з обслуги, а основне — з людей, кому доручено стежити за ним, не бачили його.
— Я ще раз повторюю, що товариш генерал не згоден з висновком, до якого ми дійшли раніше.
— Товаришу полковник, якщо я вірно зрозумів, товариш генерал вважає, що ми повинні затримати шпигунів? — спитав майор.
Полковник Рареш па питання не відповів, а, в свою чергу, спитав:
— Як ви гадаєте, у кого тепер апарат, що його винайшов інженер Бакалу?
— У Корбяну напевно нема, — уточнив Дуку. — Це перевірено.
— Тоді, може, в Попеску-Финтннару?
— Можливо!
— А чи не в Балтазара?
— Де він може його сховати? У готелі його немає, в машині теж. Це також перевірено.
— Де б він не був, чи в руках Финтинару, чи в когось іншого, ясно одне, що той, хто ним володіє, користується ним. Це безсумнівно, товаришу полковник, — сказав Дуку.
— Це незвичайний апарат, правда ж? — продовжував питати полковник.
— Дуже незвичайний, товаришу полковник, — поспішно визнав Богдан.
— Так от, якщо того незвичайного апарата не знайдено, то це означає, що той, хто його має, одержує через нього найважливіші відомості.
— Звичайно! — зітхнув Богдан, і з його обличчя було знати, як це його засмучує. По тому він продовжував: — Товаришу полковник, а чи не відправили вже апарат за кордон?
— Навряд, Тудорашку. Невже думаєш, що місцева шпигунська сітка не потребує такого апарата?
— Ще й як?
— Трест «Небел», звичайно, намагався вивезти за кордон Бакалу, щоб він здійснив там і всі інші винаходи, які він має поки що в проекті. Та коли б вони його вивезли, вони б його примусили насамперед побудувати стільки апаратів, скільки потрібно трестові для озброєння ними всіх своїх шпигунських сіток. Правда ж, що так?
— Цілком імовірно, товаришу полковник. Логічно навіть дуже можливо, що апарат не вивезено за кордон.
— І що цієї миті апарат, може, записує на плівку найважливіші таємниці. Подумайте лишень, скільки нарад відбувається щодня, на яких розробляються питання таємного характеру. Ви, звичайно, могли б заперечити: так, відбувається багато таких нарад, але людина, яка має той апарат, повинна спершу дізнатися, де вони відбуваються. Окрім того, вона повинна б знайти й відповідне місце для свого апарата. Не заперечуватиму, це дуже великі труднощі. Та якщо вони дізналися про нараду, на якій розглядався танк А. N., і якщо вони знайшли й місце для апарата, то чому ми не повинні думати, що їм все відомо?
— Звичайно, ми не можемо цього не припускати. Між іншим, той або ті, хто володіють апаратом, не повинні обов’язково відшукувати надтаємниці. Хіба не досить поставити апарат на горищі дому із слуховим віконцем, зверненим на вікна якогось міністерства, щоб записувати все те, про віщо говориться в кабінетах міністрів, радників чи генеральних директорів?
— Цілком вірно, Менеїле. А що це означає? Лише те, що вони щодня можуть діставати все більшу кількість секретної інформації. А ми не повинні мати ілюзій, що деякі з них не попливуть ось-ось за кордон.
— У такому разі, затримайте їх, товаришу полковник.
— Ви це говорите не дуже охоче. А я раніше гадав, що ви будете за те, щоб їх негайно затримати.
— Товаришу полковник, я погодився б негайно заарештувати обох шпигунів, але боюся, що, чинячи так, ми багато чим ризикуємо.
— Хочете сказати, що ризикуємо не знайти апарата?
— Боюся, що так, товаришу полковник. Особисто я гадаю, що апарат не в Корбяну і не в Попеску- Финтинару. Якщо ми їх затримаємо, то, може, й дізнаємося, в кого апарат, але зовсім не виключено, що його передали комусь іншому, спеціальному кур’єрові, посланому резидентом, і вони його не знають. У такому разі, ланцюг рветься.
— Товариш генерал думає, що, зволікаючи з арештом, ми ризикуємо набагато більшим.
Арешт Корбяну не викликав ніяких труднощів. Спочатку він репетував, граючи роль обуреної людини. Та досить було Богданові передати йому привіт від Бакалу, як він одразу аж присів і лице його відбило реальну тривогу й занепокоєння. Зате операція арешту Попеску-Финтинару принесла їм несподіванку. Було вирішено заарештувати його одночасно з Корбяну. І дійсно, тої самої години Дуку, який особисто керував операцією, натис кнопку дзвінка на дверях квартири Финтинару, раніше вживши рішучих заходів на той випадок, коли б господар намагався втекти. Дуку довго дзвонив, але ніхто не відчиняв, хоча було точно відомо, що Финтинару вдома. Зрештою Дуку змушений був наказати зламати двері. Дуку і його помічники зайшли спочатку до великого коридора, потім у передню зі стінами, обшитими дубовими панелями, де, крім старовинних, але добротних меблів, було піаніно і величезна клітка. З тої клітки почав їх лаяти папуга. Із передньої через троє високих дверей можна було пройти в решту кімнат будинку. Боячися нападу зненацька, Дуку і його помічники з великою обережністю почали послідовно оглядати кімнати. За першими дверима вони знайшли спальню. Старовинний альков, як і всі меблі, мав балдахін. У спальні нікого не було. У наступній кімнаті також не знайшли Финтинару. Лишилась ще третя кімната. Якщо вони й там його не знайдуть, то це означатиме, що шпигун зумів вислизнути.
Тої миті, як вони відчинили двері, пролунали один за одним два постріли. Перша куля поранила Дуку в ліве передпліччя, друга прошила стегно одного з помічників. Коли дим розсіявся, вони, на превеликий подив, виявили труп Финтинару, що лежав на спині. Підійшовши до трупа, Дуку зовсім легко встановив, що шпигун отруївся. (Потім при розтині було встановлено, що він проковтнув ціаністий калій).
Але хто ж тоді двічі стріляв із пістолета? Загадку незабаром було розкрито: пістолі, закріплені між томами у книжковій шафі, завдяки простому, але дотепному способові, розряджалися автоматично, як тільки відчинялися двері.
Біля трупа знайшли транзисторний радіопередавач. Це означало, що до отруєння Финтинару встиг комусь повідомити, що його мають заарештувати. Несподіваним було те, що хоч будинок ретельно обшукали від горища до льоху, але не знайшли ні апарата, що його винайшов інженер Бакалу, ні магнітофонної стрічки, ні копірки.
Навіть допит Корбяну не допоміг вияснити таємниці зникнення апарата, винайденого Бакалу.
Навпаки, таємниця стала ще незрозуміліша, коли Корбяну, ніби йому вже набридло опиратися й боротися з запитаннями слідчого, сказав:
— Якщо хочете знати, апарат зник.
— Як зник? Що ви під цим розумієте? — спитав Дуку.
