Здавалося, Детунату не поспішає розповісти те, що обіцяв.
— Керуцашу, здається, ваш друг, чи не так? — спитав Богдан.
— Так. Це справжній друг. — Він зітхнув і по черзі поглянув на офіцерів з якимсь відчаєм у очах. — Тепер, якщо ви вже прийшли, я повинен вам розповісти все, адже так?
— Вам тяжко, я знаю, — підбадьорив його Дуку, — але це необхідно.
— Рапортуватиму… про все… Так, як усе відбулося. Тої ночі я попросився патрулювати на дільниці. Чого правду таїти? Я сподівався, що мені знову поталанить, що я. знову спіймаю порушника, як і раніше. Вам, мабуть, відомо від товариша капітана…
— Звичайно! Він нас інформував, що ви затримали багато порушників.
— Товариш капітан погодився, щоб я йшов один. Повинен вам доповісти, що я луже добре знаю дільницю і що вночі я бачу так само добре, як і вдень. Не знаю, як це називається по-вченому.
— Нікталопія, — підказав Богдан.
— Саме так говорив і товариш командир, але я забув. Це слово не так легко запам’ятати.
— Звичайно.
— Коли я вирушив на дільницю, то знав, що для порушника закрито всі головні шляхи підступу до лінії кордону. Отже, там мені не було чого робити, бо коли б порушник намагався пройти якоюсь стежкою, то його, звичайно, там затримали б інші прикордонники. Тому я обрав маршрут менш помітний. Повинен вам доповісти, товаришу майор, що й цього разу мені поталанило: коли я дійшов до одного місця, то — майже ніс до носа зіткнувся з порушником.
Детунату замовк. Він витер долоні хустинкою, облизав язиком бліді вуста й лише після того продовжував далі:
— Здібність бачити і вночі завжди мене виручала під час служби. Але тепер це було мені на шкоду. Бо я побачив обличчя порушника. А коли побачив, мене огорнув жах. Я так перелякався, що випустив з рук автомат.
— Чому? Адже ви не вперше зустріли порушника!
— Якби я побачив його вдень, я, звичайно, не злякався б. Це був він, вилитий убивця…
— Який убивця? — спитали одночасно Дуку й капітан Кодру.
— Не знаю, що зі мною тоді сталося. Здається, я став не чоловіком, а дитиною… Десятирічним хлопчиськом… Бо саме стільки було мені, коли вбивця зарізав мого батька… Це вже був не порушник, це був убивця мого батька, І як могло таке трапитися? Не знаю… Знаю лише, що я дуже злякався, бо подумав: «Тепер він покінчить і мене, як батька!» Він узяв автомат і націлився на мене… Від страху в мене цокотіли зуби… «Він уб’є мене», — подумав я, і мені стало себе жаль… Але він мене не вбив. Він показав рукою, щоб я йшов до зораної смуги. Чи міг я не послухати його, коли так злякався? Я пішов спереду, а він за мною… Часом він мене підштовхував автоматом у спину, щоб я йшов швидше… Коли ми підійшли до смуги, він подав знак зупинитися й сів мені на спину… Сів на спину й примусив іти… Важкий був убивця… Я ледве його ніс… Ішов, хитаючись… І тоді, як я, задихаючись, ніс його, я раптом почув його сміх… Він сміявся тихенько, у нього був такий сміх… такий чудернацький сміх…
— Який сміх? — запитав капітан Кодру, який, здавалося, був під найбільшим враженням від того, що розповідав Детунату.
— Він сміявся не як людина, а наче диявол. У нашому селі в церкві є ікона на всю стіну, де намальовано рай і пекло. У тому місці, де зображено пекло, видно потворного чорта, який їде верхи на грішнику… Коли я був малий і ходив до церкви, я не міг відвести очей від тієї ікони. Мене дуже лякало пекло з тортурами, а, не знаю чому, найбільше той чортяка. Тепер, коли в мене на спині був порушник, який реготався, як диявол з ікони, я вже не думав, що несу на спині людину, а був певен, що несу справжнього диявола! Я ніс його через смугу, і десь посередині він перестав сміятися, лише все тикав мене в шию автоматом, щоб я поспішав. Та я не міг, бо він був дуже важкий. Не міг, бо боявся, що тоді, коли перейду з ним на той бік, він мене уб’є, як убив й мого батька… Я так боявся й був такий певний, що він мене вб’є, що почав проситися в нього: «Не вбивайте мене, як батька! Не вбивайте!»
Він наче не розумів того, що я говоривші продовжував товкти в шию автоматом. Мені тоді й на думку не спало, що він може не розуміти румунської мови. Та я все ще сподівався його умовити й знову просив: «Не вбивайте мене, як батька! Не вбивайте!»
Залишилося всього кілька кроків до протилежного боку, і я подумав, що мені лишилося жити кілька секунд, поки стану ногою на тому боці кордону. І, мабуть, злякавшись цієї думки, я раптом скинув убивцю на землю, схопив його за горло руками… Як я його здолав, сам не знаю… Може, тому, що я схопив його зненацька… Він же був набагато сильніший від мене.
Детунату замовк ніби для того, щоб зібратися з думками, щоб передихнути. Богдан уперто хотів побачити очі Дуку, але той навмисно уникав його погляду. Він знав, що коли погляне на нього, то прочитає в його погляді запитання: «Як ти гадаєш, старий? Чи справді це все сталося так, як розповідає капрал?»
Він і сам себе запитував про те ж саме, і йому здалося, що Детунату не вигадує, що все саме так і було, як він розповідав.
— Коли я побачив, що він уже мертвий, — продовжував оповідати Детунату, — коли я побачив його очі, мов цибулини, я полегшено зітхнув і подякував богові, що помстився за батька. Але потім мене охопив відчай. Приглянувшись до нього пильніше, я побачив, що це не вбивця мого батька. Це був порушник кордону, звичайний порушник, через якого нашу заставу вже дві ночі підіймали по тривозі. З відчаю я гірко заплакав. Я злякався того, що накоїв. Я ж не мав права його вбивати! Адже лише після третього попередження, коли б він і тоді відмовився здатися, я мав би право стріляти в нього. Отже, я вчинив убивство. Я жахнувся від того, що накоїв, але ще більше мене лякали наслідки. І замість того, щоб іти до вас і в усьому зізнатися, я мучив свій мозок/ гадаючи, що робити, щоб мій вчинок залишився в таємниці. Мені спало тоді на думку: сховати труп. Я підвівся з землі, узяв на спину труп порушника і рушив, щоб перейти смугу, якихось метрів п’ятдесят або й більше назад. Це було нелегко. Він був для мене такий важкий, наче млинове жорно, що я зупинився, бо вже не міг нести його далі. Трохи відпочивши, я схопив труп за ноги й затяг його на кукурудзяне поле. Якби я мав лопату чи заступ, я поховав би його. Та в мене нічого не було. Хотів сходити на заставу, але вже не міг. Пішов і ліг там, де мене знайшов Пескулеті. Коли він мене збудив, я вже нічого не пам’ятав із того, що зі мною трапилося. — Він змовк. А через кілька секунд додав: — Може, було б краще, коли б я ніколи не прийшов до тями.
— Ви кажете, що сховали труп порушника на кукурудзяному полі? — спитав Дуку.
— Сховав.
— Пам’ятаєте, де саме?
— Так!
— Покажіть, де саме, Детунату!
— Товаришу майор, як ви гадаєте, що мені за це буде?
— А чому ви гадаєте, що вам щось буде?
— Бо я вчинив не за статутом… не попередив його. Але ж, товаришу майор, я його не попередив, бо не знав тоді, що він порушник. Для мене тоді він був убивця батька. Він дуже на нього схожий. Повірте мені, товариші…
І подивився на них з якимсь відчаєм у почервонілих, мов після сну, очах.
Дуку вірив, що він з дитячих років пам’ятав трагічний кінець свого батька. А коли тієї фатальної ночі він зустрів Балтазара, порушника, який був дуже схожий на убивцю його батька, то цей спогад про жахливу смерть батька увірвався в ясну свідомість, і той, з ким він ледве не стикнувся, перестав бути порушником, якого він шукав, а став тим убивцею батька, тим дияволом з ікони, який їздив верхи на грішнику, сміючись і радіючи з мук, що їх бідна людина зазнає там, де «плач і скрегіт зубів».
Так, Дуку розумів Детунату. Він не розумів лише абсурдної поведінки Балтазара.
— Ви мені вірите, товариші? — вдруге запитав Детунату.
— Я вірю вам, Детунату. Я дуже добре розумію, що трапилося тої ночі. Усе нещастя пішло від того, що випадково порушник був схожий на батькового вбивцю, якого ви бачили багато років тому ще дитиною. І через оту схожість ви так перелякалися, що він вас обеззброїв, а потім ви робили все, чого він від вас вимагав. Якби ви не перелякалися, ви б його затримали й привели до застави, додавши до вашого рахунку затриманих ще одного порушника, який вартий десятьох. Бо ви повинні знати, Детунату, що то був відомий, дуже небезпечний шпигун. Повинен вам ще сказати, що, вбиваючи його, ви були в самообороні. Він вас
