— Товаришу капрал, ідіть сюди, я наллю вам чаю, — запросив його кухар.
— Дякую. Пізніше.
Він сів на лаві під шовковицею, спостерігаючи за стежкою, якою капітан завжди приїздив на заставу. Було ще дуже рано. Капітан приїде не раніше ніж за годину. Детунату вирішив чекати його. З кухні долинув аромат смаженого хліба. На спостережній вежі, що була біля воріт застави, вартовий кілька разів кахикнув. Детунату впізнав того, хто вартував, це був єфрейтор Булгере.
— Гей, Булгере, чи не видно товариша капітана?
— Хто питає?
— Я, Детунату.
Булгере відповів не скоро, він не йняв віри. Невже це спитав Детунату?
— Ні, не видно!
— Коли побачиш його, то скажи мені,
— Добре, скажу.
Минуло чверть години. І раптом Булгере вигукнув:
— Їде товариш капітан!
Детунату скочив на ноги, але від хвилювання мусив сісти. Потім зібрався з думками, встав, поправив форму й почав чекати капітана.
Капітан Кодру скочив з коня біля воріт. Один з прикордонників забрав коня, який заіржав, побачивши, що його господар віддаляється. Капрала Детунату капітан помітив ще здалеку і зараз поспішно підійшов до нього.
— Добрий день, товаришу капітан!
Капітан Кодру так зрадів, що забув відповісти на привітання.
— Що ти робиш, Детунату?
— Товаришу капітан, дозвольте доповісти.
Лише тепер капітан Кодру помітив, що Детунату має такий самий вигляд, як і раніш.
— Ходімо до канцелярії.
Капітан пішов спереду, а Детунату за ним, У канцелярії капітан, показавши на стілець, запросив його сісти. Потім сів сам,
— Розповідай, Детунату.
— Товаришу капітан, я згадав усе, що відбулося тої ночі.
— Розказуй!
— Товаришу капітан, я можу розповісти це лише один раз, бо як розповім двічі — помру!
— А я й не вимагаю розповідати двічі.
— Але коли я розповім тепер вам, то муситиму ще раз повторити товаришеві майору з держбезпеки, який був присутній при моєму допиті.
— А чому ти повинен будеш йому розповідати?
— Йому я повинен розповісти неодмінно. Лише він зрозумів тоді, що я не прикидався божевільним. Ви можете йому повідомити, товаришу капітан?
— Добре, Детунату, повідомлю.
— Прошу вас не гніватися, що я не можу спочатку розповісти все вам,
— Не гніваюсь, Детунату, Я дуже радий, що ти опам’ятався.
Хоч минуло п’ять днів, як зник Балтазар і, як з усього видно, Детунату мимоволі допоміг йому перейти кордон, але Дуку й Богдан були ще на узбережжі. Вони не поверталися до Бухареста з двох причин: по- перше, чекали, що, може, ось-ось опам’ятається Детунату, а по-друге, сподівалися, що прикордонники сусідньої держави заарештують Балтазара, якщо він справді перейшов кордон, і, згідно угоди, передадуть його румунським прикордонникам.
Це було того дня, коли Детунату прийшов до тями. У обласному відділенні Констанци Дуку й Богдан лагодилися повернутись до Бухареста. Літак вилітав за дві години. В обох був поганий настрій.
— Старий, здається, незважаючи на те, подобається нам це чи ні, але Балтазар виграв і останній раунд: вислизнув від нас і від сусідів.
— Так…
— Якщо цьому правда, то трест «Небел» має і в наших сусідів шпигунську мережу, мабуть, ще кращу, ніж у нас.
— Невже вони справді зуміли вивезти його з країни? — спитав Дуку. Наступної миті встав і почав міряти кімнату з краю в край.
— Чи він не прихопив з собою апарат? — спитав Богдан.
— Як же його прихопити, адже він його не мав!
— Виїжджаючи з Бухареста, він дійсно його не мав. Але чи не міг він його одержати від резидента в Мамаї?
— Дурниці! Ми вже говорили, що шпигунській мережі потрібен апарат тут, у країні.
— Якій мережі? Адже ми її знищили.
— Поки ми не схопили резидента, мережа існує потенціально, бо резидент може її відновити.
— Все ж Балтазар нас пошив у дурні. Нам вперше трапляється таке,
— Справді ганьба! — визнав Дуку,
— І як хитро все зроблено, біс його забирай!.. Поспішний виїзд із Бухареста, мандри до Мамаї, зникнення 8 готелю вночі у жіночому одязі…
— Коли б ота німкеня не поскаржилася на те, що зникла її сукня, ми навіть не знали б, як він вийшов з готелю, що його ніхто не помітив.
— Що й казати. Він розрахував усе, і гра йому вдалася.
— Коли вилітає літак?
— О пів на одинадцяту.
— Знаєш, що мені спало на думку, старий?
— Що?
— Приїхавши в Бухарест, треба ще раз допитати Корбяну. Мабуть, він не все нам розказав.
— Може, й так.
Тої миті пролунав телефонний дзвінок. Дуку взяв трубку. На тому кінці проводу полковник Кантемір в бригади прикордонників повідомляв, що Детунату прийшов до тями й хоче з ним говорити.
Через кілька хвилин Дуку й Богдан виїхали на заставу капітана Кодру. їхали мовчки. Час від часу Богдан поглядав на обличчя Дуку й щоразу дивувався, таке воно було поважне й урочисте. Богданове ж обличчя здавалося Дуку змученим від неспокійного чекання.
Через дві години вони прибули на заставу. їх зустрів капітан Кодру.
— Справді опам’ятався? — спитав Богдан трохи скептично»
— Опам’ятався. Навіщо б я вас і турбував, якби не так?
— Де він? — хотів дізнатися Дуку.
— У канцелярії. Прошу, ідіть за мною.
Коли офіцери зайшли до канцелярії, Детунату стояв спиною до дверей. Він дивився у вікно й не обернувся навіть тоді, коли капітан Кодру звернувся до нього:
— Детунату, прийшов товариш майор.
Коли ж нарешті обернувся, то був блідий, а сині, мов у мерця, уста трохи тремтіли.
— Добрий день, товаришу майор!
— Сідайте, Детунату, — запросив його Дуку.
Детунату сів з краю ліжка, на якому спав командир, коли застава була в стані тривоги.
— Ви хотіли мене бачити, капрале, — промовив Дуку доброзичливо. — От я й прийшов.
Детунату не відповідав. Кілька разів кивнув головою, потім витер хусточкою спітнілі долоні.
— Хочу розповісти, що я згадав, — нарешті вимовив з великим зусиллям.
— Я знав, що зрештою ви згадаєте, — підбадьорив його Дуку.
— Тут усі думали, що я збожеволів, лише Керуцашу цьому не вірив.
