перейти її? Та який же він у біса шпигун, якщо гадає, що зможе перейти, не помічений прикордонниками?
Та скоро інше повідомлення підтвердило це перше. А потім ще і ще одне. Тепер уже не було жодного сумніву. Вночі Балтазар рушив на кордон.
Богдан думав, думав і зрештою дійшов такого висновку:
«Ще в Бухаресті Балтазара попередив, може, сам резидент, що він у небезпеці, що не залишається іншого виходу, аніж втекти. Втекти, але як? Виїхати з країни легально через прикордонний пункт, через який він прибув, не можна було: його, звичайно, зупинили б і затримали на кордоні. Оте, було лише дві можливості: або він дасть себе заарештувати, або намагатиметься нелегально перейти кордон. Він, звичайно, обрав останнє. Гадаючи, що в нього є шанси на успіх, він вирішив застосувати маневр, ніби він не помічає небезпеки, яка йому загрожує, і поїхав до моря. Та вже в першу ж ніч, скориставшись деякою неуважністю з боку спостерігачів за ним, він нишком вибрався з готелю ї попутним транспортом до ранку вже був у прикордонній смузі або поблизу неї, якщо вже не зумів перейти її, хоч це було й малоймовірним, бо в нього було дуже мало часу для цього». Так міркував Богдан. І тому, що це все здавалося йому цілком вірогідним, то він підняв тривогою всі застави південного кордону. А вже потім поїхав в аеропорт зустрічати Дуку.
Частина третя
І. КАПРАЛ ДЕТУНАТУ ЗАГОВОРИВ
Ранкове сонце на сході скидалося на закривавлене око забитого на корріді бика. На заставі змінилися патрулі. Як і завжди, подував вітрець, і листя на двох шовковицях ледь чутно шелестіло. На лаві під однією шовковицею сидів капрал Детунату і дивився на стежку, якою щоранку капітан Кодру під’їздив до застави. Він дуже хвилювався, а разом з тим відчував і якусь радість, хоч подеколи його разом з радістю охоплював і якийсь страх. Раптом він засвистів. На заставі ніхто не вмів так висвистувати, як він. Коли заманеться, бувало, хлопцям потанцювати в якусь неділю, вони прохали його посвистати. Він висвистував так, наче на сопілці грав, і вони танцювали на спортивному майданчику до знемоги.
Відтоді, як він захворів або звихнувся з розуму, — як говорив трансільванець Кутяну, — він забув свистати. Цілих п’ять днів він не приходив до пам’яті, не відав, хто він такий, і йому весь час здавалося, ніби мешкає в якомусь дивному світі. Він бачив навкруги себе дивно одягнених людей, — між іншим, не зрозуміло, чому й він теж одягнений гак дивно, — вони носили предмети, які називали зброєю, відходили й приходили то вдень, то вночі. Та чому вони кудись ішли, чому поверталися, вій не міг зрозуміти. Вони говорили, що йдуть або повертаються з патрулювання або з чергування. Та для нього обидва ці терміни були незрозумілими. Багато, дуже багато чого він не розумів. Чому всі до нього ставляться так прихильно? Особливо той, якого всі називали товариш капітан? Чому люди, яких він ніколи не бачив, звинувачували його в якійсь провині під час чергування? Він не пам’ятав нічого, ні що з ним трапилося тієї ночі, ні навіть свого імені.
Він нічого не згадав протягом минулих п’яти днів, хоч і дуже хотів згадати. Та щоразу, коли він напружував пам’ять, його огортав жах невідомо перед чим, і він відмовлявся. Він непорушно сидів на лаві цілими годинами, мов кам’яна брила, втупившись бездумним поглядом у небо. Іноді кухар просив його допомогти чистити картоплю.
— Товаришу капрал, чи не змогли б ви допомогти мені чистити картоплю?
— А чого ж, допоможу. Як тебе звати?
— Парфеній!
І кухар дивився на нього гак жалісно, як і всі інші, а особливо один Керуцашу, який запевняв його, ніби він його друг. Але як це може бути, щоб він не знав свого друга?
Іноді до нього приходив командир тих людей.
— Як ти себе почуваєш?
— Добре! Дякую за турботу.
— Знаєш, хто я?
— Всі кажуть, що ви товариш капітан і що прізвище ваше Кодру.
— А ти мене не знаєш?
— Знаю, бо вони ж мені сказали, хто ви.
— Ти не хочеш піти зі мною на перевірку чергування?
Хоч і не зрозумів, що хотів від нього капітан, але погодився.
— Піду!
Та ледве вони виходили за ворота застави, ледве віддалялися на десять, двадцять метрів, як він тікав назад до застави. Забігав у спальню і одягнений ховався під ковдру, тремтячи від жаху.
Друг Керуцашу, коли тільки мав вільну хвилину, приходив до нього і, сівши з краю ліжка, запитував:
— Тяжко, друже?
— Тяжко, — відповідав Детунату, хоч і не розумів, про що саме говорить Керуцашу,
— Нічого, скоро все мине. Побачиш, одного чудового дня ти відчуєш себе так, мов нічого й не трапилося!
— А що ж зі мною трапилося, на бога?
Керуцашу довго дивився на нього, зітхав, щось мимрив незрозуміле, є потім виходив, лишаючи його на самоті.
Якось вночі його разбудилй якісь голоси. Спочатку він не зрозумів, що мова йшла про нього:
— Якщо бідолаха звихнувся з розуму, то чого його не звільнять від служби?
— Та що ти там мелеш? Не звихнувся бідолаха, а ніби його зачаровано.
— Ой, звихнувся, що й казати! І треба б його відіслати додому.
— Хіба так виглядають ті, що звихнулися? — розсердився Керуцашу. — У нього лиш потьмарився розум…
— А коли так, то треба б його послати в лікарню. Не розумію, навіщо його тут тримають. 3 нього ж вже не буде справжньої людини, щоб ти знав,
— Згодом він видужає, так що його і не впізнаєш.
— Якби-то так. А все ж краще було б відіслати його додому.
Його охопив жах! Що він робитиме, якщо його пошлють додому?.. Хіба в нього є діти, сім’я?.. Якщо його звільнять, він блукатиме селами й містами, бо не знає, де його дім. Це його так налякало, що він, щоб не чути отієї розмови, накрився ковдрою з головою. Та навіть туди, під ковдру, долинає голос Керуцашу: «Згодом він видужає…» Від цих слів його серце забилося сильио- сильно, а очі заслали гарячі сльози…
І от цього ранку сталося те, що передбачав Керуцашу. Ледве розплющив очі, то вже знав, що він капрал Мирон Детунату.
— Де Керуцашу? — спитав він когось.
— На чергуванні! — відповів той, дивуючись, що Детунату вперше питав про таке.
— Коли він повернеться?
— Він лише недавно пішов.
— Так!
Він зітхнув і одяг ремінь. Як і завжди, пішов до піраміди, але не знайшов там свого автомата. «Віддали його, мабуть, до комори», — подумав про себе. Потім вийшов у двір, засвистав. Було ще дуже рано, сонце лише сходило.
