— Його вкрадено.
— У кого?
— У Финтинару, коли той не зміг передати його далі.
— Він повинен був його передати?
— Допускаю, що так.
— Кому?
— Цього я вже не знаю.
— Хто ж його вкрав?
— Не відаю!
— І не запідозрюєте?
— Ні! Хто його вкрав, той дуже ризикував.
— Чим ризикував?
— Потрапити на той світ.
— Скажіть, що вас навело на припущення, що його вкрадено?
— О, це я знаю!
— Точно знаєте, чи то ваше припущення?
— Знаю точно.
— Добре! Поки що я не наполягаю, щоб ви мені сказали, хто вам про це повідомив. Перейдемо до іншого: я хотів би вас запитати, чи не відома вам жінка з чарівним голосом?
— Ні! Такої не знаю.
— І не чули нічого, що про неї говорять?
— Ні, пане.
Дуку перервав допит Корбяну, бо в цей час відбулася подія, яка вимагала його присутності в іншому місці.
У той час, як Дуку разом зі своїми помічниками намагався ввійти в квартиру Попеску-Финтииару, хтось із міста подзвонив у комутатор готелю «Антене Палас», бажаючи зв’язатися із Балтазаром у його номері. Це було вперше, що йому хтось дзвонив. Розмова зводилася лише до одного слова, що його вимовив той, хто дзвонив: «Уранус!»
За кілька хвилин Балтазар повідомив, що виїздить, і просив негайно подати йому рахунок. І менше ніж за півгодини у чималому вантажнику його великої машини було повно чемоданів. Перше, ніж сісти за кермо, Балтазар роздав щедрі чайові портьє і всім тим, хто допомагав йому носити вантаж.
— Ви їдете додому, пане Балтазаре? — спитав його один із розсильних, який добре говорив по- французьки.
— Ні! На Мамаю.
І дійсно, виїхавши з Бухареста, Балтазар ринувся на своєму «форді», який викликав цілковитий захват, до Констанци, женучи зі швидкістю понад сто кілометрів на годину. Він був майстром керма, та й машина слухалася його, виконуючи команди з покорою добре натренованої тварини. Та ті, що їхали вслід за ним, були не менш вмілими водіями, так що до місця призначення «форд» ні на секунду не зникав з їхнього поля зору. Вони по радіо кожну чверть години доповідали, як протікає гонитва.
Прибувши до Мамаї, Балтазар зупинився в готелі «Сплендід». На превеликий Богданів подив, — бо йому довірили керівництво оперативною бригадою, — Балтазар не мав труднощів щодо одержання номера, хоч то було в розпалі сезону і всі готелі були заповнені іноземними туристами. Виявляється, що номер йому було заброньовано заздалегідь.
Хто саме забронював, ніхто з службовців готелю не міг йому пояснити. Богдан сам себе питав: може, то та сама особа, яка підняла Балтазара по тривозі «уранус!» Спочатку Богдан гадав, що те слово може мати лише один зміст: тривога! Він так міркував: Финтинару, мабуть, до того, як покінчити самогубством, повідомив по радіо резидента, а той, у свою чергу, попередив Балтазара, що той також у небезпеці. Охоплений панікою, Балтазар поспішив спакувати речі, вирішивши втекти, поки не пізно. Та коли він побачив, що «форд», замість того, щоб їхати до західного кордону, до Недлаку, — прикордонного пункту, через який він прибув, — дійсно жене до моря, він зрозумів, що помилився, що його припущення було помилкове. Коли б
І Богдан вжив усіх необхідних для цього заходів.
Увечері Балтазар, повечерявши в ресторані, піднявся у свій номер на другому поверсі. Але перед цим він сходив по пляшку віскі. У вікнах його кімнати світилося майже до півночі, потім світло було вимкнено, безперечно для того, щоб показати, що стомлений Балтазар ліг спати.
Вранці Пічоруш попрохав одну дівчину з сріблястим фарбованим волоссям, яка працювала в готелі, щоб вона спитала в Балтазара по телефону, чи не треба подати йому сніданок до ліжка? Дівчина дуже довго дзвонила, але ніхто їй не відповів.
— Мабуть, він уже пішов на пляж, — сказала блондинка, навмисне вимовляючи слова з іноземним акцентом, щоб звернути на себе увагу Пічоруша.
Але це припущення блондинки не переконало Пічоруша, по-перше, тому, що люди, які стежили за Балтазаром, не бачили, щоб він ішов з готелю, а по-друге, якщо він дійсно пішов на пляж, то ключ від кімнати мав бути в портьє. А тому Пічоруш зробив висновок, що Балтазарове мовчання можна пояснити лише тим, що він ще спав після випивки або якось зумів вийти з готелю непомітно для тих, які за ним стежили.
Він не знав, що йому зараз робити, і подзвонив Богданові:
— Товаришу капітан, мені здається, що Балтазар втік.
«Якщо старий довідається про це, — вилає мене», — подумав відразу Богдан, і тільки згодом поцікавився подробицями. На жаль, Пічоруш нічого певного не міг сказати.
— Чекай на мене в готелі, прибуду через п’ять хвилин.
І справді, через п’ять хвилин Богдан постукав у двері
Балтазарового номера. Та скільки не стукав, ніхто не відчиняв. Нарешті двері відчинив портьє. Балтазар зник. Постіль була не застелена, чемодани не відімкнені.
«Чорти б його взяли, того суперволхва!» — проклинав його Богдан подумки. Потім спитав у Пічоруша:
— Машина теж зникла?
— Ні! Хіба ви її не помітили? Вона стоїть перед готелем.
— Тільки про неї я й думаю!
— Товаришу капітан, він, мабуть, втік вночі, щоб із кимсь зустрітись. Знаючи, що за ним стежать..»
— Тоді він до світанку повинен був повернутися до свого номера!
— Так! Ви маєте рацію. — І, вагаючись, додав: — А чи не послав його хто-небудь на той світ?
Та це припущення Пічоруша здалося Богданові таким абсурдним, що він навіть пе відповів йому. Лише так суворо поглянув па нього, що бідний Пічоруш почервонів, як хлопчисько, спійманий на чомусь поганому.
Богдан подзвонив Дуку й розповів йому все. Той, уважно вислухавши його, відповів дуже лаконічно:
— Шукайте його! Я теж прибуду до вас літаком,
І ні слова більше.
«Якщо старий кинув трубку, — подумав Богдан, — то це недобра ознака».
Потім він скликав людей і, розробивши з ними оперативний план, всі почали розшуки. Незабаром одержали перше повідомлення, просто неймовірне: вночі іноземець, прикметами дуже схожий на Балтазара, простував до кордону. До кордону? Що за нісенітниця, чого шукав Балтазар у прикордонній смузі? Щоб
