штатива лежав старий, подертий, вилинялий портфель з інструментом, а трохи далі валялася чорна шкіряна торба, мабуть, чохол від апарата.
Щоб читачеві було зрозуміло, чим займалися ці люди на горищі і для чого служив апарат, біля якого крутився зараз Бакалу, автор мусить розповісти про випадок, що стався двадцять чотири години тому.
Сутеніло. У восьмиповерховому будинку на бульварі Ніколае Белческу високий чоловік, спортсмен на вигляд, підіймався ліфтом на останній поверх. Ліфт їхав дуже повільно, здається, був не зовсім справний, і тому чоловік трохи хвилювався.
Нарешті ліфт зупинився на восьмому поверсі. На площадці нікого не було. Це його заспокоїло, і він попростував до дев’яносто третьої квартири. На латунній табличці було написано: Павел Молдовяну. Чоловік посміхнувся, ніби зрадів з цього, і всунув ключа до шпарки французького замка. За кілька секунд він уже був у невеликому коридорчику. Хоч він підіймався й ліфтом без жодного зусилля, але, — чи від того, що на вулиці було досить гаряче, чи від великого хвилювания, — дуже спітнів. Сів на диван. Цікаво поглянув навкруги. Він уперше переступив поріг цього помешкання, не знав хазяїна і не мав уявлення, який той на вигляд. Йому було відомо лише, що хазяїн поїхав до моря і його не буде чотирнадцять днів. До речі, йому не вперше доводилося відвідувати чужу квартиру у відсутність господаря. Це було в стилі його роботи. Щоразу, коли йому треба було з кимсь зустрітися, побачення відбувалося в чужій, звичайно однокімнатній квартирі якогось одинака, коли господар був на роботі. Чоловік цей мав аж вісім таких квартир у центрі міста і надавав переваги саме таким помешканням, знаючи, що пожильці будинків центральних вулиць, на відміну від мешканців околиць, не цікавляться, хто заходить і виходить із сусідніх квартир. Звичайно, він ризикував, що його може застати хазяїн, та ризик був складовою частиною його роботи. А тому, йдучи в чуже помешкання, він не забував прихопити з собою піску, яким у разі потреби можна засипати очі невдасі господареві, коли б той раптом у незвичайний час повернувся додому. Але йому щастило, ще й разу не було потреби скористатися з отого піску.
І тепер, знаючи, що господар у відпустці, він нічим не ризикував. Тої миті, як пролунав дзвоник, він кинувся відчиняти двері.
— Пан Попеску? — спитав новоприбулий.
— Пан інженер Бакалу? Прошу! Заходьте!..
Коли інженер зайшов у коридор, чоловік, який присвоїв собі роль господаря, зачинив двері, але спочатку виглянув, щоб переконатися, що ніхто не бачив гостя.
Вони зайшли в кімнату. Бакалу сів на диван, на якому щойно сидів псевдо-Попеску, а той сів на стільця з вицвілою оббивкою. Якусь мить вони вивчали один одного.
— Нам треба трохи зачекати.
— Гаразд, я зовсім не поспішаю.
— Палите? — спитав Попеску, подаючи цигарки.
— Палю, але не занадто.
Запалив цигарку від запальнички Попеску, а потім, щоб не нудитися, випускав дим дуже гарними кільцями.
— Яка спека! — намагався почати розмову.
— Так, спека велика! — відповів Попеску.
— Ви були у відпустці?
В цю мить пролунав дзвінок біля входу.
— Нарешті! — вигукнув Попеску, встаючи, щоб відчинити і цьому.
За кілька секунд до кімнати зайшов чолов’яга років під п’ятдесят, смаглявий, з сивуватими скронями, з великими, чорними, блискучими очима.
Бакалу встав і потис йому руку.
— Це пан Браун, про якого я вам говорив, — звернувся псевдо-Попеску до Бакалу.
Потім англійською мовою відрекомендував Бакалу панові Брауну. Всі втрьох сиділи за квадратним столом, і Бакалу мовчки поглядав на Брауна, щоб краще його роздивитись. Коли їхні погляди зустрілися, то Бакалу відчув себе маленьким і нікчемним у порівнянні з паном Брауном, якого він уже назвав про себе незвичайним. Та якби в нього спитали чому, то він би не знав, що сказати у відповідь.
Бакалу не знав англійської мови. Браун і Попеску вже кілька хвилин розмовляли цією мовою. Та раніше, ніж вони скінчилй, Бакалу вирішив спитати, чи не знає Браун французької мови, якою вони могли бпорозумітися без посередництва Попеску. Пан Браун, звічайно, знав, і вони говорили далі мовою Вольтера.
Першим узяв слово псевдо-Попеску.
— Пане Бакалу, пан Браун уповноважений заводом УМБАХ вести з вами справу. Ви, мабуть, чули про заводи УМБАХ, одну з найбільших фірм світу, яка виробляє електронні апарати?
Бакалу ствердно кивнув головою.
— Пане інженер, ви одержали всі необхідні вам деталі для виготовлення вашого винаходу? — спитав сам Браун.
— Так, пане Браун.
— Всі деталі?
— Абсолютно всі.
— Апарат має бути виготовлений до кінця липня. Цей термін ви самі визначили, правда ж?
— Так, цей термін визначив я, — сказав Бакалу, почервонівши й майже заникуючись. — Запізнення сталося в результаті помилки, що вкралася у проект. Признатися, я дуже переживав. Один час я гадав, що й зовсім не розв’яжу цього питання. Але врешті знайшов шлях до його вирішення.
— Коли, на вашу думку, апарат буде готовий?
— Максимум через сорок вісім годин, пане Браун.
— Пане інженер, хочу нагадати вам, що фірма, яку я репрезентую, пильно стежить за вашим винаходом і дуже зацікавлена в ньому. Тому вона і надіслала необхідні деталі, яких у вашій країні ніколи не змогли б дістати. Розмір гонорару ви самі встановили. Спочатку, як ви самі пам’ятаєте, ми пропонували вам набагато більшу суму грошей.
— З якою я все одно нічого не міг би тут зробити, бо, згідно домовленості, фірма повинна допомогти мені виїхати з країни, коли винахід буде реалізовано.
— Пане інженер, угода між вами й фірмою цілком лишається в силі. Ми вивеземо вас із країни наступного тижня. Як вам уже, мабуть, говорили, вас буде призначено директором одного з наших заводів з місячною зарплатою у три тисячі доларів. Що стосується винаходу, то теж, згідно угоди, одержите двадцять тисяч доларів, якщо апарат буде такий, як ви обіцяли.
— Пане Браун, мій апарат записуватиме на магнітофонну стрічку розмову з будь-якого приміщення і на відстані до шестисот метрів. І там зовсім не треба буде встановлювати мікропередавача. Мій винахід, пане Браун, має далеко більшу вартість, це ви чудово розумієте. Сума, запропонована мені фірмою, не складає навіть одного відсотка його справжньої вартості. І якщо я погодився на вашу пропозицію, то лише тому, що ви пообіцяли вивезти мене з цієї країни. Відносно ж моїх майбутніх винаходів, то знайте, пане Браун, що в мене безліч ідей. І якщо фірма буде зацікавлена їх реалізувати, то я попереджаю вас, що мої вимоги не будуть уже такі скромні.
— Це ваше право, пане інженер, ваше особисте право. Та вернімося до апарата, над яким ви працюєте. Я дозволю собі поставити таке питання: чи можна розраховувати на новий термін, встановлений вами?
— Цілком, пане Браун.
Попеску та Браун перезирнулися, розуміючи один одного.
— Отже, післязавтра апарат можна буде використати? — наполягав Браун, який наче не міг подолати свого скептицизму.
— Без жодного сумніву, пане Браун.
— Чудово. Ви мене порадували. Бо саме післязавтра, в четвер, можливо, в п’ятницю, випаде нагода перевірити ефективність вашого приладу. І якщо експеримент удасться, а це дуже важливо, щоб він був удалим, — я уповноважений повідомити вам, що замість двадцятьох ви одержите тридцять тисяч доларів.
