-- А що таке Содом i Гоморра?
-- То були такi двоє мiст, де весь час панував розгардiяш. Про це можна прочитати в бiблiї.
-- А чого це бабуся раптом згадала тi Содом i Гоморру? -допитувався я.
-- Та то ж вона мою майстерню так називає. Ну, надягай шапку. Зараз пiдемо через вулицю.
На островi завжди вiяв вiтер, а в Трафальгарську вулицю вiн удирався просто з моря. Восени, коли над островом завивали пiвнiчно-схiднi вiтри, на вулицях так дуло, що малому хлопцевi, як-от я, можна було зiпертись на вiтер, мов на стiну, i не впасти.
Правда, того дня -- хоча вже був кiнець вересня -- погода була непогана. Та все ж поки я, ступнувши чотири кроки, перетнув вулицю й разом iз прадiдусем увiйшов до рибальської комори, щоки мої вiд вiтру встигли почервонiти.
Я зразу кинувся до драбини й подерся нагору, до прадiдусевої майстернi, де стояла токарня. Але прадiдусь гукнув:
-- Назад, Хлопчак! Ми будемо внизу.
-- Та я тiльки вiзьму одну чи двi дзиги -- погратись! -- вiдповiв я й подерся драбиною далi.
-- Стережися! Там, нагорi, Шкiряна Лiзбет!
-- Шкiряна Лiзбет? -- злякано скрикнув я. I помаленьку почав спускатись.
-- Ти ж знаєш, що наша рибальська шлюпка лежить на березi, -сказав прадiдусь. -- А коли шлюпка не на водi, Шкiряну Лiзбет заносять до комори. Адже так?
-- А справдi! -- погодився я й швиденько спустився з останнiх щаблiв.
Шкiряна Лiзбет була, власне, не якась там лиха жiнка. То була шкiряна лялька з людину завбiльшки; колись прадiдусь заплатив за неї в Гамбурзi на ярмарку великi грошi. Вона вже багато-багато рокiв лежала в невеличкiй каютi нашої рибальської шлюпки, що, звичайно, так i називалася -- 'Шкiряна Лiзбет'. Та лялька була нiби талiсманом, що захищав шлюпку, i тому її дуже шанували. Але дорослi часто розказували нам, дiтям, такi страхи про неї, що ми трохи побоювалися її. Тiльки прадiдусь нiяких страхiв не розповiдав. Вiн казав: 'То все дурнi вигадки. Просто шкiряна лялька, та й годi. I крапка!'
I все ж, коли я полiз на драбину, вiн захотiв трохи наполохати мене. Але я добре знав чому: прадiдусь хотiв заманити мене у вершiвню. Бо як я вже заб'юсь нагору, в токарню, витягти мене звiдти не так легко. Тож я пiшов за ним до вершiвнi, де стояли круглi й чотирикутнi кошики з дерева та мотузяної сiтки, що тодi сягали менi до грудей. То й були вершi, в якi ловлять омарiв, їх опускають на довгих мотузках на морське дно й лишають там на цiлу нiч. Мотузки прив'язують до довгої линви, внизаної корковими поплавцями, i по тiй линвi вранцi знаходять, бо вона плаває на поверхнi, схожа на величезний разок намиста iз кминових перепiчок. На кiнцi в неї -- великий поплавець iз барвистим прапорцем. Мiй прадiдусь за свiй вiк зробив дуже багато верш. Вiн часто й лагодив їх, коли якi пошкодить буря. Майстерня, де вiн їх робив чи лагодив, називалась вершiвнею; ото там ми з ним i розмiстилися вигiдненько.
-- Сiдай на корки! -- мовив прадiдусь.
Я сiв на стосик довгастих коркових пластин, iз яких вирiзають кминовi перепiчки для линви з вершами. Прадiдусь узяв у руки одну таку пластину, що стояла коло стiни, вийняв короткого широкого ножа й почав вирiзати поплавцi та кидати в кошик для бiлизни.
-- Я обiцяв Крiшоновi Кульзi повний кошик поплавцiв, -- сказав вiн. -- А заразом можна розмовляти й навiть, коли хочеш, вiршувати!
-- Так, так, давайте звiршуємо щось! -- зрадiв я.
-- Спершу я розкажу тобi одну оповiдку. А тодi для розваги трохи повiршуємо. Ну як, хочеш послухати оповiдку?
Ще б пак я не хотiв! Прадiдусь умiв дуже гарно розповiдати. Вiн спочатку спитав мене, як по- справжньому звуть Крiшона Кульгу. Але я того не вiдав. Майже всiх на нашому невеликому островi я знав тiльки на прiзвисько.
-- Насправдi Крiшона Кульгу звуть Крiстiан Бродерс. Але всю їхню родину вже рокiв зо сто прозивають Кульгами. I знаєш чому?
-- Не знаю.
-- Ну що ж, дiзнаєшся з моєї оповiдки.
I прадiдусь розповiв менi таке.
КУЛЬГАВИЙ ЙОНАТАН
Йонатан Бродерс був рибалка; правда, ловив вiн не рибу, а омарiв. Вiн трохи накульгував та ще й заїкався, а тому не любив бувати на людях, волiв лишатись на самотi зi своїм човном.
Якось у травнi, потрусивши поставленi на нiч вершi, вiн вертався з уловом на Гельголанд. I раптом йому почувся з моря чийсь жалiбний крик. Вiн приклав руку дашком до очей, бо сонце слiпило, i побачив удалинi якусь чорну рисочку на водi. Та рисочка не була схожа на людину -- скорше вже на морську змiю. Але Йонатан не вiрив у морських змiй. Тому вiн, не довго думаючи, рiшуче повернув човен i поплив до чорної рисочки.
Йонатан швидко розгледiв, що то просто колода, i дуже зрадiв, бо на островi Гельголандi дерева обмаль i воно дуже дороге.
Та що ближче пiдпливав Йонатан до тiєї колоди, то виразнiше чув -знову й знову -- жалiбне волання. Озирнувся ще раз -- адже за веслами вiн сидiв обличчям до корми -- i жахнувся, побачивши, як з води виринула голова й двi тонкi бiлi руки вхопилися за колоду, а вона перевернулась i вислизнула з тих рук.
Тодi Йонатан налiг на весла щосили i гребкiв за сотню доплив до колоди. А людина, що була в водi, виринала чимраз рiдше. Саме коли вiн укинув весла в шлюпку, голова знову з'явилась над водою. Йонатан правою рукою вхопив її просто за волосся, тодi перехилився через борт, лiвою рукою пiдхопив людину пiд пахву, а потiм правою -- пiд другу i насилу-насилу, геть засапавшись, утяг до човна дiвчину. Вона розтулила рота, хотiла щось промовити, але тiльки застогнала.
'Н-н-не г-г-говорiть! -- затинаючись, сказав Йонатан. -- Це д-д-ду-же стомлює!'
Дiвчина, хоч була ледь притомна, неначе всмiхнулася з Йонатанового заїкання, i рибалка це добре помiтив. Вiн почервонiв i не сказав бiльше нi слова. Мовчки скинув iз себе товсту куртку, згорнув її, пiдклав дiвчинi пiд голову, а цератяним плащем укрив її.
Потiм вiн перейшов на нiс човна, вийняв з-пiд лавки мотузку, зробив на нiй зашморг, накинув на колоду, туго затяг, через обидвi лавки та через дiвчину перелiз у корму й там прив'язав морським вузлом другий кiнець мотузки.
Дiвчина, блiда на виду, весь час стежила за ним великими очима, а коли його погляд падав на неї, ледь помiтно всмiхалась. Але Йонатан, що майже не знався з жiнками, вiд збентеження тiльки супився й був радий, коли нарештi сiв за весла спиною до дiвчини.
Рiвномiрними змахами, вкладаючи в них усю силу, вiн погрiб до острова. Пливти довелось добрячих три години -- адже вiн тяг на буксирi важелезну колоду. Iнколи вiн крадькома озирався на свою дивну пасажирку. Але дiвчина вже заплющила очi. Вона заснула.
Коли аж надвечiр шлюпка зарипiла днищем по пiску коло берега, врятована вiд поштовху прокинулась, розплющила очi й кволим голосом промовила:
'Д-д-дякую в-вам!'
Йонатан спантеличено обернувся.
'Що в-ви с-с-сказали?' -- швидко спитав вiн.
'Я... я... я с-сказала: 'Д-дуже д-д-дякую!' -- вiдповiла дiвчина. А потiм, видно, її знову здолала млiсть: вона заплющила очi й довго не розплющувала їх.
Але рибалка вiдтодi дивився на неї зовсiм iншими очима, її заїкання звучало для нього райською музикою. Бо на всьому островi нiхто, крiм нього, не заїкався, а тепер доля принесла йому на хвилях вродливу дiвчину, що заїкалась точнiсiнько як i вiн. I це страшенно схвилювало його. Серце в нього шалено закалатало, руки затрусились. Вiн узяв непритомну дiвчину на руки, широко розставляючи ноги, переступив через борт на берег i вiднiс мокру незнайомку до свого домочка, що стояв на пiвнiчному кiнцi острова бiля пiднiжжя високої скелi. Всiм людям, яких зустрiчав дорогою, вiн гукав:
'У мо-мо-морi врятував!'
Йонатанiв будиночок був бiлий, з зеленими дверима та вiконницями i з яскраво-червоним черепичним дахом. Йонатан жив там iз своєю сестрою Гiнтьє. Та аж очi вирячила з подиву, коли брат внiс у дiм мокру непритомну дiвчину.
'Що це таке?' -- злякано вигукнула вона.
