'У мо-мо-морi врятував! -- вiдповiв Йонатан i обережно поклав дiвчину на канапу. А тодi потягся й радесенько додав: -- В-в-вона теж за-заїкається!'
'Що? -- спантеличено перепитала Гiнтьє. -- Заїкається? Тобто як? Вона ж напiвмертва! Ти її з води витяг?'
Йонатан кивнув головою.
'А де омари?'
'В ч-ч-човнi'.
'Ну, то йди принеси! -- наказала Гiнтьє. -- А я тим часом подбаю про цю бiдолашечку!'
Йонатан слухняно вийшов, але на порозi ще раз оглянувся на врятовану й зiткнувся з двома сусiдками, що вже бiгли до них iз укривалами, подушками та лiками.
'От телепень!' -- сердито гукнули обидвi. А потiм шуснули повз Йонатана до кiмнати й пошепки сказали Гiнтьє, що про врятовану вже говорить весь острiв. Йонатан за подушками, укривалами та спiдницями нiчого не бачив; вiн зiтхнув i пiшов. Подався назад на берег, щоб витягти з води колоду й забрати омарiв.
За кiлька днiв дiвчина помалу оклигала й розповiла, що вона живе на сусiдньому островi. Вона з братом пливла в човнi, й погода була по-весняному чудова, -- коли раптом де не взялась пiдступна хвиля й перекинула човен. Що сталося з братом, вона не знала, бо коли човен тонув, її затягло пiд воду. Аж за кiлька хвилин вона виринула, ледве притомна, i чiплялась за плавучу колоду, поки зовсiм знесилилась. А тодi, на щастя, нагодився Йонатан.
Слухаючи дiвчину, всi переконалися, що вона справдi заїкається, а крiм того -- що вона вподобала Йонатана, бо щоразу, як вiн входив, вона жвавiшала й ставала балакучою.
Сусiдок це дивувало.
'Вона ще, мабуть, не отямилась як слiд', -- казала та сусiдка, що з лiвого боку.
'А то невже б вона вподобала кульгавого заїку!' -- додавала та, що з правого.
'А втiм -- хтозна, може, вона й сама кульгава!' -- хихотiла лiва сусiдка.
I справдi: коли врятована дiвчина уперше встала, всi побачили, що вона трохи накульгує.
'Я ж казала!' -- засмiялась лiва сусiдка.
А права зашепотiла, прикриваючи рота рукою:
'Яке брело, таке й стрiло!'
Насправдi врятована дiвчина доти не кульгала й не заїкалась; i те, й те почалось у неї тiльки пiсля пригоди в морi. I тому вона з усiєї сили намагалась позбутися обох цих вад. Насамперед спробувала вiдучити себе вiд заїкання. Говорила тiльки зовсiм повiльно, а часом, узявши в рот камiнець, ставала над морем, де шум хвиль заглушував її голос, i проказувала довгi вiршi.
На це лiкування вона часто брала з собою i Йонатана. Вона казала собi: 'Хай i вiн разом зi мною вiдучується заїкатись. За одним заходом!'
I Йонатан, хоч вiн усе життя думав, що заїкатиметься вже довiку, несмiливий кульгавий Йонатан раптом справдi твердо повiрив, що може вiдвикнути вiд заїкання. Взагалi його не можна було впiзнати. Вiн жартував, хоч доти з ним такого не бувало; вiн смiявся в вiчi Гiнтьє, коли та за звичкою починала бурчати, i попiдруч водив дiвчину, що вже дозволяла йому називати її просто на iм'я -- Перке, по всьому острову, бо ходити сама вона через кволiсть iще не могла.
Обидвi сусiдки день у день перетирали на зубах їх обох. Але не могли заперечувати, що Перке i Йонатан заїкаються щодень менше. До початку червня вони вже заїкалися тiльки тодi, коли дуже хвилювались, а до кiнця мiсяця й зовсiм перестали заїкатись.
Але найдивовижнiше було те, що разом iз заїканням припинилося й кульгання. Обом сусiдкам це просто в головi не помiщалось.
'Якiсь чари!' -- казали вони.
Але на їхнi теревенi не зважав нiхто -- навiть забобонна Йонатанова сестра Гiнтьє, i сусiдки невдовзi навiки посварилися з нею.
Поки Перке видужувала, надiйшла звiстка з її острова, що брат її живий. Коли вони перекинулись, вiн спромiгся доплисти до берега, а сестру мав за неживу, бо сам бачив, як її затягло пiд воду. А дiзнавшись про її чудесне врятування, одного дня в серединi липня приплив по неї вiтрильним човном.
Йонатана, що вже звик до веселої дiвчини, це засмутило. Його сестра Гiнтьє також бурчала, бо вона, щиро кажучи, була трохи ледача й нехлюйна, а тому Перке помалу взяла на себе ледь не всю роботу в домi.
'Але вiльному воля', -- сказали обоє, i Перке попливла з братом додому, хоча обличчя в неї було дуже невеселе.
'От i нема її', -- зiтхнув Йонатан, сидячи в кухнi з сестрою пiсля прощання.
'А сумна була, -- буркнула Гiнтьє. -- По-моєму, навiть плакала'.
'То чому ж не зосталася?' -- спитав Йонатан.
'Бо так не годиться, -- вiдповiла Гiнтьє. -- Якби вона була твоєю дружиною, тодi б могла й зостатись, а так...'
'То, може, вона б i захотiла стати моєю дружиною?' -- вигукнув Йонатан спантеличено.
'А ти хiба не питав її про це?
'Нi, Гiнтьє, нi!'
'Ох, дурню! Швидше наздожени її та спитай! Позич у швагра човна з вiтрилом! Баран, недотепа, телепень!'
Поки Гiнтьє за звичкою бурчала, Йонатан збiгав до швагра, взяв у нього ключа вiд повiтки, побiг туди й узяв там стерно вiд човна, прибiг на берег i сам зiпхнув важкого човна у воду. Потiм пiдняв усi вiтрила й поплив навздогiн за Перке та її братом.
Десь через годину вiн побачив їхнього човна, а через двi години й вони помiтили його в зорову трубу i спустили вiтрила. А ще за пiвгодини Йонатанiв човен iз хлюпотом пiдплив борт у борт до їхнього i вони зчалили обидва човни линвами.
I зразу Йонатан перестрибнув до їхнього човна й спитав, вiд хвилювання знову заїкаючись:
'П-п-перке, т-ти п-пiдеш за мене за-за-за-замiж?'
Дiвчина побiлiла на обличчi, як вiтрило їхнього човна, й вiдповiла, на жаль, теж почавши заїкатись:
'П-п-пiду, Йо-йо-йонатане!'
Брат Перке реготав до слiз, дивлячись на те заїкувате сватання. Але їм обом це не вадило.
Згодом, одружившись, вони бiльше нiколи не заїкались i не кульгали, й дiти їхнi, семеро хлопцiв та чотири дiвчини, теж усi були здоровi й дужi. Тiльки прiзвисько 'Кульги' лишилось на островi за всiєю родиною, хоча по-справжньому вони Бродерси!
Прадiдусь трохи помовчав, уважно дивлячись на мене, i нарештi сказав:
-- Тепер ти знаєш, чому Крiшон, що для нього я оце вирiзаю поплавцi, прозивається Кульга: по своєму дiдовi Йонатановi.
-- А чому Йонатан, переставши заїкатись, перестав i кульгати?
-- Розумне запитання, Хлопчачок! -- сказав прадiдусь. -- У ньому -- вся мораль моєї оповiдки.
-- А чому?
-- Бо ти з неї можеш збагнути, що людина завжди буває така, як вона говорить, ходить i взагалi поводиться. Спочатку Йонатан був несмiливий та сором'язливий i тiльки через це кульгав та заїкався. А коли вiн позбувся несмiливостi, то воднораз позбувся й заїкання та кульгання, бо ноги мав здоровi. В тому, як ми говоримо, виявляються риси нашої вдачi. У кожного своя мова, так, як i погляд та хода. Оце i є мораль нашої оповiдки.
-- Прадiдусю! Може, тепер повiршуємо? -- спитав я.
-- Давай повiршуємо. Але в мене зринула одна думка. Iсторiя з Йонатаном, як щойно пояснив я тобi, стосується мови. Що, коли ми весь цей тиждень, поки ти житимеш у нас, оповiдатимемо оповiдки й складатимемо вiршi тiльки про мову?
-- О-о-ох! -- зiтхнув я. -- Так це ж нудота. Як граматика в школi.
-- Чого б то? Невже оповiдка про Йонатана Бродерса була нудна?
-- Нi, прадiдусю, нi!
-- От бач, про що ж тодi суперечка? То вирiшили: про мову?
