Отець Фарад поворушив губами, дивлячись на лоба Саґарі так, начебто в нього там був не шрам, а якісь таємничі письмена, а потім сказав:
— Ні. Вибачте мене, але — ні. Ніяк.
— Даруйте, — сказав Саґара — і, вклонившись, пішов.
Він цього чекав і намагався не давати волю образі. Шінден став не потрібний — і шінденівців потроху вичавлювали з Сунаґіші.
Так, на словах, і навіть у справах на перший погляд все було добре. Шінденівці тепер не брали участі у розбиранні завалів — але несли регулярні патрулювання наметового містечка разом з людьми домініону Шезаар. Тисяча двісті каторжан — то був небезпечний елемент загальної мішанини на Сунаґіші. На деякий час новоприбульців приголомшили жахливі картини руйнування та смерті на Сунаґіші. Грабіжники, крадії, ґвалтівники, вбивці — вони стикнулись тут із злочином, який перевершував їхню уяву. Але в Саґари не було ілюзій: вони звикнуть до цих картин за дуже короткий час. І тоді їх знов турбуватимуть звичні «гострі» питання: азартні ігри, пошуки наркотиків, боротьба за статус, секс.
— Серед постраждалих — триста дванадцять жінок, — сказала на останньому перед прибуттям цієї гвардії брифінгу капітан Твіддл. — також дві жінки у нашому екіпажі, три сестри-інквізиторки та одинадцять службовиць у місії домініону. І нам на голову впаде тисяча двісті сексуально стурбованих мугирів. Які заходи безпеки вживає домініон, пане Реван?
— Ну… — юнак зашарівся. — Не треба думати, що їх привезуть так, без конвою. Звичайно, буде озброєна охорона.
— Звичайно, вона буде — але охороняти в’язнів в умовах напіввільного поселення — не те саме, що охороняти їх в умовах в’язниці, - зауважила сестра Гелена. — Я розслідувала бунт на транспорті «Мессіна» — там шарварок піднявся саме через жінок. Озброєну охорону вбили протягом менш ніж десяти хвилин. А то ж були професіонали. Дванадцять сотень чоловіків, охоплені сексуальним психозом — це не жарти, юначе.
— Ми можемо патрулювати наметове містечко цілодобово, — сказав Сео.
— Дуже добра ідея, — підтримав Гельтерман, — зважаючи на те, що ваша допомога при розбиранні завалів тепер не потрібна. Тобто, ми дуже вдячні і все таке — але наша техніка справляється краще.
— Я такої само думки, — кивнув Саґара.
— Але вас, сохеїв — лише сто двадцять, — сказала пані Твіддл. — Скільки на «Мессіні» було охорони, сестро?
— П’ятдесят чоловік.
— На скільки в’язнів?
— На чотириста чоловіків та сімдесят жінок.
Пані Твіддл присвиснула.
— Отакої! То що завадить цим тюряжникам так само роззброїти та повбивати наших хоробрих сохеїв?
— По-перше, роззброїти нас завадить те, що ми не братимемо зброї, - сказав Сео. — А по-друге…
— «По-першого» достатньо. Яка з вас користь без зброї?
— Ми патрулюватимемо в кідо, — сказав центуріон. — Знаєте, тут нещодавно одному вбивці випадково скрутили в’язи… Так от, ми вміємо це робити не лише випадково.
— Брат Сео має рацію, — сказала сестра Катерина. — Я сікля не поставлю в заклад на тисячу злочинців проти роти сохеїв в кідо. Але ж це патрулювання не може тривати вічно, пане Реван. Люди Мінато — у себе вдома. Чому вони в своїй домівці — нехай і зруйнованій, і спаленій — мають перебувати під охороною?
— Ххммм, — юнак знайомим рухом задрав підборіддя. Саґара вже навчився розуміти цю «мову тіла» — це значило, що Реван від засмучення починає нахабніти. — Я думав повернутися до цього питання згодом, але… пане Іто, краще скажіть ви.
— В нас були збори комуни, — тихо сказав пан Іто. — Радник Пеґю висунув пропозицію, яку ми обговорювали… Пропозиція проста: усіх бажаючих переправлять на інші планети Домініону. Нададуть документи, грошову та майнову допомогу…
— І… що вирішила комуна? — спитала сестра Сільвія.
— Власне, кожний вирішував за себе… Чотириста сімдесят сім чоловік хочуть покинути Мінато. Вісімдесят п’ять — залишаються.
— Он як… — Саґара схилив голову.
— Я знаю, про що ви думаєте, — старий усміхнувся. — Ні. Комуну Мінато не знищено. Вирок, який комуні винесла Директорія Вавилонських світів — не виконано. Ми є. Я обраний більшістю голосів голова комуни, на вчорашній нараді мене переобрано, і я залишаюся. Будь-яка людина. яка хоче стати членом комуни Мінато, має звернутися до мене, бо я мер цього міста, обраний більшістю голосів його жителів. Якщо панове в’язні, відбувши свій строк, побажають залишитись — гадаю, комуна їх прийме.
Саґара встав, підійшов до старого та потиснув йому руку. Так само зробили брат Сео, сестри-інквізиторки, пані Твіддл та Гельтерман, і останнім — Реван.
— Але питання жінок не зняте, — сказав Гельтерман.
— Майже зняте, — старий знизав плечима. — Залишається двадцять сім жінок, переважно мого віку… Інші… я гадаю, скоро вийдуть заміж за когось із цих поселенців. За місяць прийде корабель з жінками — і проблему буде принаймні частково розв’язано…
— Не так все просто, — хитнула головою сестра Гелена.
— Знаю, — відповів старий. — Але тепер це проблеми домініону Шезаар — і мої, бо я чиновник цього домініону. Я безмежно вдячний вам усім. Але треба вже нам якось зводитися на свої ноги та звикати до думки, що ми будемо жити далі…
Після наради Гельтерман підійшов до Саґари та Сео.
— От стариган, — сказав він стиха, похитуючи головою. — Таш-таш-таш, і вже злигався з тим жевжиком з Шезаарів.
— Що значить «злигався»? — неприязно спитав Саґара. — Здається, я вас не розумію.
— Все ви добре розумієте. Гарненька оборудка: його призначають мером, а він закриває очі на те, що Шезаар підбурювали повстанців та провокували Ріва.
— Ви помиляєтесь щодо його мотивів, запевняю вас, — сказав Саґара, тамуючи… відчуття значного спрощення світу. — А що стосовно мотивів Шезаар, то, які б вони ні були, теперішня реальність є такою: будь-хто, бажаючи миру та відродження Мінато, має працювати з домініоном Шезаар. Змиріться з цим, капітане Гельтерман.
— Ви так кажете тому, що ви священик та чернець, — пхикнув Гельтерман. — Вам байдуже взагалі все, крім порятунку душі. А дехто живе у реальному світі та повинен дбати про астрополітичні інтереси…
— Що ж, — роздратування раптом покинуло Саґару. — Дбайте про них, пане Гельтерман. А мені треба поспішати — в моєму «нереальному» світі ще один масовий похорон.
— Коли ви тут усіх відспіваєте та зариєте, — з килою усмішкою сказав Гельтерман, — то станете не потрібний, і вас викинуть, як всякий інший непотріб.
— Нетерпляче очікую того дня, — спокійно сказав Саґара.
Отже, сьогодні отець Фарад дав йому зрозуміти, що той день наближається стрімко і невпинно. І Саґара вимушений був визнати, що не такий радий його наближенню, як казав нещодавно Гельтерманові.
До речі, згадав він — треба зайти до інквізиторок…
Жінки працювали зазвичай в своєму шатлі, який пристикувався до «Лева» на шінден-пості «Св. Михаїл» і відстикувався у атмосфері Сунаґіші. Середина шатлу вважалася клаузурою — чоловікам туди входити було не вільно, тому Саґара переважно приходив у наметове містечко — принаймні
