Колона побігла під ріденьким дощем, вигукуючи: «Бееее! Бееее!». Хтось жбурнув у вартового недоїдком бустера.
Той стояв нерухомо, наче скеля.
— Щось тіснувато стало в нашому небі, - Саґар проводив поглядом черговий шатл.
Ні, не шатл… То була яхта пана радника Пеґю.
— Ти ба, яка ляля… — процідив крізь зуби Сео. — Хевронська розробка, одна з останніх моделей. Ви знаєте, що всередині там — сама біоніка?
— Біоніка, — повторив хлопчик у нього на плечах.
— Точно, малий, — центуріон легенько підкинув дитину на спині. — Цікаво, на що цей курвисин погодився заплющити очі заради такого даруночка.
— А мені цікаво, чому нашу петицію затримано аж до сьогодні. І… пильнуй за своїм язиком, Сео. Дік говорить мало, але пам’ять в нього — як сантор. Скоро він вивчить латину — і почне тебе розпитувати про сенс деяких слів… і що ти йому скажеш?
…Був напрочуд ясний для осені день. Штучний острів, на якому збудували свого часу космопорт, харчувальні комбінати і при них місто, створили в субекваторіальній зоні — тому лише кількість опадів відрізняла зиму від літа.
День Всіх Святих видався майже літнім: сухим та прозорим. Місяць безперервних дощів перемінив місто: кіптяву здебільшого змило в океан, і руїни надбали свого первинного вигляду. За будівельний матеріал тут правив пісок рудувато-сірого кольору, дуже грубий, майже як рис. З нього робили цеглу, пресуючи з наповнювачем при високій температурі. Під сонцем окремі піщинки виблискували, мов цукор.
В центрі міста раніше був сквер — комунальний дім оточували дерева та кущі. Звісно, у «ніч Вогню» все це згоріло дощенту — але зараз пустир знову зеленів: висадили пагінці сосен, присланих з Ідзанаґі.
— Як гадаєте — приймуться? — спитав брат Хаас.
— Чом би й ні? Сосна — не примхливе деревце.
— Я садив он там, на розі. Ми садили з Марією разом. Десятка з півтори. Шкода буде, як не виростуть…
Вони зайшли у великий гамірний намет з написом над дверима «Управління Комуни Мінато», та попрямували до саморобного столу з табличкою «Ідентифікація та реєстрація громадян».
На столі стояв портативний сантор-термінал, за терміналом хлопчина років шістнадцяти різався в «Гравіполо — першість Галактики».
— Шінта, — озвався до нього Саґара, — доброго ранку. Ми прийшли.
— Ое… — хлопець встав. Сів. Вимкнув гру — і знову встав. — Вибачте, панотче. Вибачте, центуріоне, я…
— Та грайся вже, — сказав Сео. — Нам потрібний не ти, а пан Іто.
— Він на вас чекав, чесно! Але його викликали до космопорту зустрічати пана радника. Він сказав, щоб ви обов’язково його почекали!
— А куди ж ми дінемося, — Сео спустив малюка з плечей. — Ходімо гуляти, Дік.
— Дік? — Шінта з цікавістю подивився на хлопчика. — То він згадав своє ім’я? Або сестри щось знайшли?
— Де там, — Сео хитнув головою. — Але ми днями зрозуміли що вже не можемо чекати, поки вони щось знайдуть. Бо пацан почав вважати, що «ти» — це його ім’я.
Шінта хихотнув. Саґара також посміхнувся. Момент істини справді був на перший погляд дещо кумедним.
Почалося все з того, що брат Монаґан покликав Саґару до себе у зброярню. Коли той прийшов, там вже були — крім Монагана та хлопчика — Жакінта, Коннор та Шеліпоф.
— Ми тут дечого надибали отче, — Монаґан розгорнув пакунок, який тримав у руці, і Саґара побачив половинку всохлої котлети, муміфіковану сосиску, кілька недогризків бустерного «хліба» та ще якийсь харч, який вже можна було сміливо називати «харчовими відходами».
— Він ховає їжу, — сказав Саґара. — Що тут дивовижного? Брат Фелікс сказав, що це минеться, коли він звикне, що їжі завжди вистачає. Трошки клопітно буде прибиратися, але це можна пережити.
— Я не про те, — брат Монаґан зробив заперечливого жеста вільною рукою. — У нас тут дещо інша проблема.
Він повернувся до хлопчика і спитав його:
— Хто це накоїв? Хто це сюди припхав?
— Ти, — спокійно сказав хлопчик.
— Я? — брат Монаґан тикнув себе пальцем в груди.
— Ти, — дитина постукала кулачком себе по животі. — Ти наробив.
— Отак, — Монаґан повернувся до Саґари, загорнув пакета та кинув його в утилізатор. — Розумієте, отче? Доки будемо чекати на остаточне розшифрування міських архівів — малеча думатиме, що його звуть «ти». Треба з цим щось робити, отче.
— Так, — погодився Саґара. — Ми його охрестимо, і зареєструємо у списках комуни. Якщо його ідентифікують — ну, буде просто зайвий рядок у документі.
— А як назвемо? — чорні очі Жакінти зблиснули натхненням.
— На честь Кінсбі, - запропонував Коннор. — Це ж він його перший знайшов. Тільки я не знаю, як звуть Кінсбі.
— Пітер, — підказав Шел.
— Чого це все одному Кінсбі? — образився Жакінта. — Ми всі там були.
— Жакі, ми ж не можемо кликати хлопчину Пітер-Франшику-Максім- Естебан-Саґара-Ґван… хто там ще з вами був, отче?
— Хто б ні був, — посміхнувся Саґара. — Але таки справді не можемо.
А Коннор навіть не подумав, Що Саґара та Ґван — це прізвища… Священик подивився на хлопчика: Монаґан посадив його на свій верстат, і малий почав крутити в руках випатраний шолом з кідо. Потім насунув на голову по самі плечі, покліпав синіми очиськами на сохеїв, притиснув до флексигласу пальчик і став роздивлятися, мабуть, як біліє та сплющується «подушечка». Скинув шолом, просунув всередину руку і заходився обмацувати флексиглас з іншого боку. Звів очі на Шеліпофа та здивовано спитав:
— Вода?
Той похитав головою.
— Флек-си-глас.
Але хлопець не став повторювати. Саґара давно примітив: якщо нове слово для нього заскладне — він краще промовчить, ніж скаже неправильно.
— Я пропоную назвати його на честь корабля, — сказав Коннор.
— Левом? — Жакінті явно сподобалася ідея.
— Краще Леонідом, — зауважив Шеліпоф. — Це означає «син лева».
— Ні. Повна назва корабля — «Ричард Лев’яче Серце». Ричардом.
— На прізвище «Другий», — посміхнувся Шел.
— Перший, як на то пішло, — втрутився Саґара. — Але в мене інша пропозиція. Дамо прізвище на честь планети: Суна.
— То ж просто «пісок», — трохи розгублено сказав Монаґан. — Чому не «Сунаґіші»?
— Тому що ця назва у найближчі десять років буде волати до кожного про помсту. Я ворогові не побажаю мати таке прізвище.
