атмосферного тиску. Циклонічна діяльність посилилася. Зустрічні циклони понесли повітряні вихори вгору, вище за зону їхнього звичайного впливу. Таким чином, порушилася звичайна циркуляція повітря не тільки по горизонталі, а й по вертикалі…
Я бачив, що Бейлі й Енгельбрект слухали моє пояснення з напруженою увагою.
— Можливо, що ця картина і не зовсім точно відповідає дійсності, — закінчив я, — але в основному, я думаю, що моє припущення вірне. А основна моя думка полягає в тому, що вентилятори містера Бейлі, порушивши звичайну циркуляцію повітря, стали поштовхом до того, щоб у грі взяли участь стихійні сили… Ви, містер Бейлі, схожі на доктора Фауста, який викликав «Духа Землі», але не міг з ним справитись.
Порівняння з Фаустом Бейлі сприйняв благосклонно. Він посміхнувся і сказав:
— Фауст був зовсім непрактичною людиною. Хай «Духи Повітря» граються на волі. Вся справа в тому, щоб використати цю гру найвигідніше для себе.
На цьому наше засідання закінчилося.
А радіо приносило нові й нові вісті. Перед лицем жахливої катастрофи боротьба за існування загострилася. Якщо не вижити, то пережити інших мали найсильніші. А найсильнішими в світі капіталізму були, звичайно, капіталісти.
Чи забезпечив їх сам Бейлі «повітряними консервами», чи почали багатії самостійно добувати рідке повітря, щоб не померти від повітряного голоду, як би там не було, але в руках капіталістів опинилася ця нова, найдорожча валюта. Рідке повітря переможно вийшло на ринок, примусивши впасти перед собою ниць усі інші цінності. Рідке повітря продавалося в особливій упаковці, що гарантувала від вибуху і випаровування.
На нову валюту багатії почали скуповувати продукти харчування і найрізноманітніші консерви. Охолоджена Земля, мабуть, не могла більше родити плоди і злаки. Сільське господарство і тваринництво мали загинути. Найдовше міг прожити той, хто зібрав найбільші запаси харчування, води, повітря і тепла. Надземне будівництво припинялося. Подекуди люди почали вже зариватися у землю, мов кроти. Там було тепліше: внизу, в герметично закритих квартирах, можна було вільно дихати, поступово використовуючи запаси рідкого повітря.
Дивно, наскільки швидко розгорталися події там, далеко від нашого містечка!..
Вся ця лихоманка егоїстичних заходів самоврятування протікала на очах робітників, які в багатьох місцях почали вже хвилюватися. Посилаючись на те, що вітер з усіх кінців земної кулі тягнув у крижані пустелі Сибіру, буржуазна, а за нею і угодовська преса переконували, що жахлива катастрофа, яка спіткала світ, була справою московських комуністів, що вирішили таким способом «поставити на коліна» світ.
Безумство охопило весь світ. Європа й Америка гарячково озброювалися для війни з «катами людства».
А капіталісти і далі провадили свою політику. Робітники відмовлялися одержувати гроші, які що далі, то більше знецінювалися, і вимагали «платні повітрям». Капіталісти змушені були піти на цю поступку, проте вони встановили надзвичайно низьку норму: рідке повітря відпускали в особливих «термічних» балонах з таким розрахунком, щоб робітники не могли робити запасів. Оскільки повітря в багатьох місцях (особливо в Західній Європі, Африці й Америці) вже невистачало, то робітникам нічого більше не залишалося як працювати за право дихати. В продажу з’явилися маски, схожі на протигази, і в цих масках появлялося в громадських місцях дедалі більше людей. Але оскільки маски не мали радіостанцій, як скафандри нашого підземного містечка, то люди могли розмовляти тільки жестами.
«Це й на краще, — відверто говорили фашисти, — менше буде агітації». А втім, люди заможних верств обзавелися портативними радіотелефонами. Ними ж була забезпечена поліція.
Але агітатори все-таки умудрялися провадити пропаганду за допомогою листівок. Класова боротьба різко загострилася і якось одразу оголилася. Напруження дійшло до краю. В різних місцях спалахували «повітряні бунти»; юрби нападали на склади рідкого повітря і громили їх. На вулицях уже пролилася кров…
Я не спав цілими ночами, слухаючи радіо. Було од чого вдатися у відчай. Навіть містер Люк втратив свою звичайну безтурботність. Він за звичкою заходив до мене після чергування, але без шахів.
— Погані справи, — почав він бурчати. — Яка користь з грошей, які наскладав я в містера Бейлі? Гроші нічого не варті. Припустімо, за балон або навіть за пляшку рідкого повітря я зможу купити гарненький будиночок. Але навіщо мені тепер цей будиночок? Земля задихається…
— А хто ж у цьому винен? — роздратовано запитав я.
— Панікери і спекулянти, — відповів він. — А паніка через що?
— Через безглуздість. Вистачило б на наш вік повітря. Містер Бейлі всього не зжер би.
Ні, Люка не прихилиш на свій бік. Навіть перед лицем світового нещастя він залишився таким же, як і був: будиночок і власне благополуччя у нього, як і раніше, були на першому місці. Люк почав дратувати мене. Я вдавав, що в мене болить голова або маю багато роботи, і намагався якомога швидше відкараскатись од нього, щоб сісти до свого радіоприймача.
Нерви мої зовсім розладналися. Робота падала з рук. Нора теж почувала себе погано. Від її чудового рум’янцю не залишилося й сліду. Бліда, схудла сиділа вона, втупивши очі в одну точку.
— Все гине, — тихо шепотіла вона. — Ми дихаємо тут чистим, насиченим киснем повітрям, а там—там гинуть люди, задихаються діти… І ніхто з них не знає причини…
Настав день, коли я наважився відповісти їй, як, може, повинен був відповісти давно.
— Вони узнають, — сказав я. — Нікола загинув, це напевно. Сьогодні вночі я вирушаю в дорогу… Містер Бейлі зайнятий своїми американськими «конкурентами» і новою перебудовою, нагляд послаблено, і, я думаю, мені пощастить втекти…
Нора повернула до мене обличчя і, як сомнамбула, беззвучно сказала:
— Ви так само загинете, як Нікола. — На її обличчі був вираз безнадійності, майже байдужості.
— Хай загину. Краще смерть, ніж ця жахлива бездіяльність в той час, коли тисячі людей близькі до загибелі.
— Так, краще смерть, ніж це… — так само беззвучно промовила вона.
Цього дня вона розсталася зі мною без звичайної усмішки. Що не день, то її усмішка ставала блідішою і тепер, нарешті, погасла, як і її рум’янець.
— Прощавайте, — сказав я, простягаючи їй руку.
— Прощавайте, — відповіла вона.
— Ви… прийдете проводжати мене? На площадку?
— Прийду, — відповіла вона. — Куди? На площадку? Ах так, так… — і вона знову похилила голову.
XVI. ГРА ПОЧИНАЄТЬСЯ
Я залишив дівчину і тихо вийшов з лабораторії.
Повернувшись до своєї кімнати, я втомлено сів на стілець. Відчував себе спустошеним. Уривки думок проносилися в голові. Нікола загинув. Світ гине. Гине Нора… вона скоро збожеволіє…
Машинально за звичкою я надів навушники радіо.
Говорив «Комінтерн»… Немає музики, немає веселих пісень… Безперервна інформація про Землю, яка задихається. У нас, правда, не так, як за рубежем… Немає звіриної боротьби за останній ковток повітря. Уряд робить усе, щоб зменшити паніку і врятувати населення. Але що можна зробити!.. Становище розкиданого по селах селянства особливо важке. Невже загибель?..
Я вже хотів покласти трубку, як раптом почув звістку, від якої в мене захопило дух.
«— …Більше бадьорості, товариші! Уряд сьогодні одержав надзвичайно важливе повідомлення, яке в корені може змінити становище…»
І, підвищивши голос, диктор виразно сказав:
«— Алло! Алло! Ніздря Ай-Тойона! Є! — Потім своїм звичайним голосом диктор додав: — Вам, товариші, незрозуміле це звернення, але скоро ви всі довідаєтеся про ніздрю Ай- Тойона і зітхнете — в буквальному розумінні цього слова — зітхнете полегшено».
Перший зітхнув полегшено я.
«Ніздря Ай-Тойона. Є!» Це були умовні слова, які я просив передати мені по радіо в тому разі, якщо Ні-колі вдасться вручити лист моєму заступникові Ширяєву. А Ширяєв мав передати мою доповідну записку в Москву. Значить, Нікола живий, і Уряд знає все про підземне містечко містера Бейлі!
Я швидко одягнувся і побіг на площадку. Нори ще не було. Небо співало вогнями. І мені здавалося, що ця пісня була вже не такою холодною і чужою Землі. Мені самому захотілося співати, кричати. І я раптом заспівав, вперше за довгий час мого ув’язнення:
За благом вслід ідуть печалі,
Зростає радість із тривог…
— Ви збожеволіли! — впізнав я позад себе голос Нори. — Вас можуть почути. Співати на морозі? Ви простудите горло!
— Так, я збожеволів! Хай почують. Нехай простуджу горло. Нікола живий! «Ніздря Ай-Тойона! Є!..»
— Що з вами, Георгію? — вперше назвала мене Нора на ім’я.
Я раптом схопив її, підняв і закружляв по площадці.
— Божевільний! Пустіть мене і розкажіть, в чому справа.
— Ух, слухайте! Все чудово. Я одержав звістку по радіо. Нікола живий! Він одніс мого листа за призначенням. Ми повинні чекати — скоро настануть події. Взяте в полон повітря незабаром буде звільнене! І тоді ми з вами злетимо в повітря! Але це нічого. Постараємося втекти в останню хвилину, коли над нами заширяють бомбовози. О, це буде прекрасний день!
— Георгію, невже це правда? — вигукнула вона, і рум’янець знову виступив на її щоках.
Її радість була не менша, ніж моя. Проте незабаром сяюче обличчя дівчини засмутилось. Я вже міг безпомилково читати всі відтінки виразу цього обличчя. Вона знову думала про батька, його поведінка і досі залишалася для неї похмурою загадкою. Потім Нора почала думати про інше.
— Вам поки що не треба вирушати в небезпечну подорож, — сказала вона. — Це добре. Але взагалі радіти нам ще рано. Містера Бейлі не так уже й легко перемогти. Він
