могутній стовп повітря. Цей повітряний таран пробив дірку в хмарах, які швидко розсіялися. Виглянуло голубе небо… А аероплан? Ми так і не бачили його. Серед ревіння бурі, що здійнялася, я ледве розчув кілька перебійних, захлинистих звуків мотора, схожих на переривчастий передсмертний клекіт пораненого орла. Вітер відкинув літак разом з хмарами далеко вбік…
Того ж дня я довідався по радіо про результати перших боїв. Якщо тільки число жертв не було приховане «із стратегічних міркувань», як твердив Бейлі — втрати нашого повітряного флоту були не такі вже й великі, як я думав. Три льотчики було вбито, шість поранено, два аероплани розбилися. А більшості літаків удалося вирівнятися, проте їх віднесло на кілька сот верст. Незважаючи на ці втрати, дух наступаючих не було зломлено. Уряд оголосив, що не припинить боротьби, поки ворог не буде знищений.
— Побачимо, хто кого знищить! — зарозуміло говорив Бейлі. — Вони ще не куштували всіх моїх гостинців.
Протягом кількох наступних днів повітряні атаки тривали, але з тим же результатом. Посилювачі звуків заздалегідь попереджували про появу літаків, незважаючи на застосування глушителів, які майже знищували шум моторів. Щоразу літаки відкидало далеко назад. «Ніздря Ай-Тойона» вже стала відома на весь світ. Вона посилено випускала повітря і тепер зовсім не втягувала його в себе (щоб разом з аеропланом не втягнути і бомби, які могли б розірватися у вентиляторі).
Нарешті, наші льотчики, мабуть, переконалися в неможливості атакувати місто з повітря. Повітряні атаки припинилися.
— Порозумнішали, — сказав Бейлі. — Шкода тільки повітря, стільки довелося випустити його. Але війна не буває без втрат; я знову вберу своє повітря до себе. Вони ще прийдуть до мене, на колінах приповзуть! І вимолюватимуть хоч маленький ковточок!..
Знову настали дні тривожного чекання. Сторожові стояли на своїх спостережних вишках, нагадуючи про війну, але в містечку життя йшло, як і раніше.
Через кілька тижнів це затишшя було порушене звуками далекої канонади. Схоже було на артилерійську стрільбу, але вибухів я не чув. Це сталося вночі перед світанком. Я швидко одягнувся і вийшов у коридор. Там я несподівано зіткнувся з Бейлі.
— Ваші товариші не вгамовуються, — сказав він злісно. — Вони підвезли далекобійні гармати і хочуть розгромити містечко. Дурні! Вони не розуміють, що цим тільки прискорять смерть усього світу. Тепер нема потреби приховувати, що ви в мене. Ходімте зі мною на радіостанцію, ви мені потрібні.
— Відправте радіотелеграму, — сказав Бейлі Люкові, коли ми ввійшли до нього.
Люк сів до передавача. Бейлі почав диктувати:
— «Командуючому Армією. Припиніть негайно бомбардування. Якщо хоч один снаряд попаде в підземне містечко містера Бейлі, то станеться світова катастрофа. В містечку є величезні запаси рідкого водню. Коли він почне витікати і спалахне, то з’єднається з рідким повітрям, і це з’єднання, незважаючи на дуже низьку температуру рідкого повітря, утворить гримучий газ із колосальним жаром полум’я внаслідок сильної концентрації кисню в рідкому повітрі. Ця величезна теплота в одну мить перетворить усе рідке повітря на газоподібне. Станеться вибух нечуваної сили. Підніметься ураган, який змете з лиця землі міста і села. Світ спіткає нечувана в історії людства катастрофа. Калименко».
— Ви хочете, щоб ця радіотелеграма йшла від мене? — здивовано запитав я.
— Так, од вас. А ви самі хіба не хочете запобігти страшній катастрофі? Вам вони швидше повірять, ніж мені. Я не вигадую. Ви самі бачили рідкий водень, озера рідкого повітря і купи повітряних кульок. Нарешті, якщо не вірите мені, можете запитати у професора Енгельбректа.
«Невже Енгельбрект на боці Бейлі?» майнула в мене думка.
— Я не можу послати таку радіотелеграму, — відповів я.
— Чому?
— Бо я вірю тільки тому, що бачив своїми очима. Дія повітряних кульок мені невідома.
— Ах, он як! Ви не вірите мені? Ну гаразд, я дам вам змогу переконатися. Це мені коштуватиме недешево, та вашим товаришам ще дорожче.
І, звернувшись до Люка, він додав:
— А телеграму ви все-таки пошліть від імені Калименка. Обійдемося і без його згоди!
— Але я протестую!
— Скільки хочете… Ходімо звідси. Я стояв не рухаючись.
— Хочете, щоб я арештував вас?
Я був у його руках. Арешт нічому не допоміг би, а я ще можу завдати Бейлі шкоди, якщо залишусь на волі. Довелося підкоритись.
Телеграма була відправлена і прийнята. Деякий час гармати мовчали: мабуть, командування зв’язувалося з Москвою. Але наступного дня гармати знову загриміли. Один снаряд розірвався біля підніжжя кратера. Бейлі вирішив, що рискувати більше не можна, і наказав дати «наочний урок». Знову була надіслана радіотелеграма, яка попереджала цього разу, що містер Бейлі «розрядить» одну мільйонну частину запасів своєї повітряної зброї, щоб переконати ворога і весь світ, яку дію викличе вибух цілого містечка.
На західний схил кратера викотили кілька бочок, наповнених безневинними на вигляд блискучими кульками. Всі люки були щільно зачинені. Бейлі запросив мене і Нору спостерігати за дією вибуху з невеличкого віконця, зробленого в скелі недалеко від її вершини. У віконці було вставлене скло товщиною в п’ять сантиметрів.
— Ну, полюбуйтеся самі, — сказав він, — як діють мої кульки.
— Поки що вони спокійно лежать, хоч температура повітря лише дванадцять градусів нижче нуля, а атмосферний тиск навіть нижчий за звичайний.
— А ви хочете, щоб кульки вмить вибухнули. Тоді нам не пощастило б винести їх назовні. Енгельбрект винайшов речовину, яка уповільнює випаровуваність і вибух. Почекайте трохи…
— Але якщо так, то чому ж запобіжною речовиною ви не осумкуєте всі кульки?
— Ніяка речовина не допоможе проти жари, що розвивається вибухом артилерійського снаряда. Он дивіться, починається!..
Справді, я побачив, що кульки, які лежали зверху, почали ніби диміти. Незабаром бочки вкрилися хмарою пари. Ця хмара збільшувалася з надзвичайною швидкістю, застилаючи весь простір перед нашими очима.
— Це ще не вибух, — сказав Бейлі, — це тільки випаровування запобіжної оболонки. А ось… — Але він не встиг договорити.
Щось тріснуло, бухнуло, і я втратив свідомість.
…Коли я розплющив очі, то побачив над собою небо, на якому хмари крутилися і розривалися, як у страшенному вирі. Від зовнішньої стіни нашого приміщення не залишилося й сліду. Весь верх також знесло, причому порив урагану був такий великий, що на нас, на наше щастя, не впав жоден камінь — їх понесло, як солому. Поруч зі мною лежала Нора, а коло задньої стіни — Бейлі з розбитою головою. Під ним розповзалася калюжа крові.
Я глянув на гірську долину і не впізнав її. Від лісу не залишилося й сліду. Дерева були вирвані з коренем і занесені невідомо куди. Гірські шпилі і навіть цілі вершини були зірвані. Прямо переді мною між горами відкрилася нова долина, за якою видно було безкраю снігову пустелю… Там ще вирував вітер, але навколо нас було досить тихо.
Я спробував сісти. Все моє тіло боліло і нило — набагато сильніше, ніж того дня, коли мене втягнув вентилятор. Я ще раз подивився на Бейлі. Рот його був напіввідкритий, очі оскліли. Він був мертвий. Тим краще!.. Він сам приготував собі смерть.
Я нахилився до Нори і почав приводити її до пам’яті. Вона була неушкоджена, але знепритомніла. Мені довелося чимало поморочитися з нею. Штучне дихання не повертало її до життя. Я вже зовсім втратив надію на щасливий кінець, коли згадав про спосіб відновлювати биття серця частим постукуванням кулака в ділянці серця. Це допомогло. Пульс підсилився, і Нора, нарешті, розплющила очі.
— Як ви себе почуваєте? — запитав я.
— Дякую вам, нічого. Де містер Бейлі?
— Убитий, — відповів я, не приховуючи своєї радості.
Та в цю мить я почув позад себе хрип. Слідом за цим Бейлі глухо промовив:
— Хай йому чорт!.. Я, здається, перестарався.
Він почав совати руками по підлозі.
— Я не можу підвести голову, — глухо сказав він. — Допоможіть мені.
Я підповз до Бейлі і посадив його, притуливши до стіни. Голова його похилилася набік.
— Тиск п’ятдесят тисяч атмосфер… Головна хвиля мала йти в бік нагріву… Нагрівник було поставлено на захід… А тимчасом така контузія… — бурмотів Бейлі, аналізуючи свою помилку. Потім він застогнав і заплющив очі.
Одна думка раптом блискавкою промайнула в моїй голові. Містер Бейлі був у моїх руках! Якщо я його… Ніхто не узнає!.. Я підняв великий уламок каменя і вже заніс над головою Бейлі. Нора раптом схопила мою руку і відхилила вбік.
— Як вам не соромно… вбивати поранену, хвору, беззахисну людину? — шепотіла вона.
Я зніяковів. Камінь випав з моєї руки.
— Але хіба ви самі…
— Га? Що?.. Чого ви там шепочетесь? — запитав містер Бейлі, трохи розплющивши праве око.
— Вас треба віднести в кімнату, я зараз покличу людей, — сказала Нора, розтираючи свої щоки, побілілі від холоду. — Містер Клименко, покличте кого-небудь на допомогу.
Я вагався. Але в цей час крізь розламані двері проліз Уільям. Одежа його була порвана, обличчя в синцях і саднах. Видно, йому теж дісталося від вибуху. Слідом за ним прийшли два служники. Вони підняли Бейлі на руки і, насилу просунувши його тіло в розламані двері, понесли.
Нора дивилася на руїни.
— Який жах! — сказала вона.
— Ви скоро розкаєтесь у своєму милосерді…
— Можливо, але інакше я не могла, — відповіла дівчина. — Це було сильніше за мене.
XVIII. БЕЙЛІ ЗНІМАЄ МАСКУ
Норі довелося ходити коло пораненого Бейлі. Стан його був досить серйозний, його мучив головний біль. Час від часу він марив. Перші ночі Нора не відходила од нього.
— Ну як? — під
