захищатиметься до останнього. Він жахливий противник.
— Дрібниці! — крикнув я. — Не може одна людина вистояти проти сил цілої держави, проти світу.
— Хто його знає? — відповіла Нора. — Ви не можете навіть уявити, яку страшну руйнівну зброю має містер Бейлі.
— Але принаймні це буде боротьба, а не покірливе здихання. А до того ж… у містера Бейлі є «внутрішні вороги». Правда, їх небагато, але вони можуть бути небезпечніші за ворожі армії.
— Цих внутрішніх ворогів тільки двоє: ви і я, — сказала Нора. — Але ви праві. Вони можуть зробити багато. О, коли б і мій батько!.. — Вона опустила голову.
Потім раптом випросталась і рішуче сказала:
— Настане час, і я батька прямо запитаю: друг він чи ворог…
Холодний вітер раптом подув знизу. З кратера почулося гудіння.
— Вентилятор знову почав працювати, — сказала Нора. — Містер Бейлі поспішає переробити рештки повітряної сировини… Холодно… Ходімо…
Цього вечора я попрощався з Норою, несучи з собою спогад про її усмішку, неначе я побачив сонце після довгої зими.
І знову я сів до радіоприймача.
«Комінтерн» передавав останнє урядове повідомлення.
Начальникові експедиції Ширяєву вдалось установити центр напряму вітрів. Уряд споряджає нову експедицію для повного з’ясування причин незвичайного поглинання повітря на такій-то широті і сто тридцять п’ятому градусі східної довготи.
Я усміхнувся, прослухавши це повідомлення. Я знав, що Ширяєв нікуди не вирушав з Верхоянська. Честь відкриття «точки поглинання повітря» приписували йому за моєю порадою, щоб відвести од мене підозру містера Бейлі, якому, звичайно, передадуть цю важливу радіотелефонограму. Я уявляв, як розлютується містер Бейлі, дізнавшись, що місцезнаходження його підземного містечка вже встановлено. Це мусить видатися йому тим більш правдоподібним, що його потужні вентилятори деякий час не працювали, і члени експедиції могли досить близько підійти до кратера, не рискуючи бути втягнутими повітряною течією.
Як звичайно, наш уряд діяв швидко і рішуче. На жаль, я нічого не міг повідомити Реввійськраді про збройні сили містера Бейлі: це для мене залишалося таємницею. Мені вдалося тільки довідатися, що населення містечка не перевищує п’ятисот чоловік. Мене спочатку дивувала така невелика кількість робітників і службовців. Але в містера Бейлі буквально все було механізовано і раціоналізовано.
П’ятсот чоловік проти цілої армії — мізерна жменька! Але які машини знищення пустять в хід ці люди? Я міг тільки попередити наших бійців, що боротьба буде важка і треба приготуватися до будь-яких несподіванок.
Так чи інакше розв’язку чекати недовго. Карти роздано, гра розпочата…
Містер Бейлі наказом оголосив містечко на воєнному стані. «Гарнізон» готувався до облоги. На гребені кратера поставили сторожові вишки, встановили на них «радіовуха», що вловлювали звуки. На схилах із зовнішнього боку кратера відкрилися люки, про існування яких я не знав, та ілюмінатори з товстим склом. Грізні дула гармат виглядали з отворів люків. Немов полегшуючи шлях ворогові, гігантські вентилятори знову не працювали.
Наближалася весна. Стояла тиха, безвітряна погода. Сонце після зимової сплячки почало виглядати з-за горизонту, освітлюючи снігові вершини гір багряним світлом.
Настали дні напруженого чекання. Проте в містечку не відчувалося особливого пожвавлення. Воно здавалося таким же безлюдним і мертвим, як завжди. Робота в лабораторіях не припинялася. Але, очевидно, лабораторії та майстерні працювали тепер «на оборону». Безперервно рухалися підйомники, доставляючи снаряди на заховані батареї. Машини замінювали цілі армії людей.
Я і Нора, як і раніше, працювали в нашій лабораторії, перетворюючи довгі стовпці формул професора Енгельбректа на нові способи обробки і переробки нашої повітряної «сировини». Ми проробляли ряд спроб, не знаючи їх кінцевого синтезу, їхніх результатів і мети. Це дуже турбувало Нору. Можливо, ми сприяли виготовленню нових способів винищення людства? На запитання Нори батько нічого певного не відповідав.
Вечорами ми з Норою виходили на нашу площадку і спостерігали пустинне небо. Летючих вісників не було (я був переконаний, що нова експедиція з’явиться на крилах). Головні повітряні сили СРСР перебували далеко від нас, ї я вираховував, як швидко їх сюди перекинуть. За моїм розрахунком, мало минути ще кілька днів, перш ніж аероплани заширяють над нашими головами, несучи нам смерть, а людству визволення…
— Дивіться, неначе біля гармат з’явилися люди, — сказала в один з таких томливих вечорів Нора.
Я подивився на темні люки і побачив рухливі тіні. Мабуть, радіовуха вловили наближення аеропланів, і захисники містечка готувалися до повітряної атаки.
Ми схвильовано чекали, що буде далі. Навколо було тихо. Сонце зайшло за горизонт, і тільки вищерблений місяць тьмяно освітлював дикий пейзаж, що розстилався у нас під ногами. Було холодно, але ми стояли.
Минуло близько години. І раптом яскраве світло осліпило нас. З десяток величезних прожекторів спалахнули кільцем навколо кратера, далеко освітлюючи місцевість. З полярної ночі ми немов перенеслися в сяючий тропічний південь. Коли очі звикли до світла, ми побачили на горизонті кілька сріблястих бабок. В той же час вуха наші вловили ледве чутне рокотання моторів.
— Летять, — схвильовано сказала Нора.
— Так! — тихо відповів я, стежачи за тим, як далеко на заході маленькі бабочки перетворювалися на ластівок, а ластівки на соколів… Усе ближче, ближче… Раз, два, три, чотири… п’ять, шість… сім, вісім, дев’ять, десять… Ціла зграя, розташована журавлиним ключем!
— А он ще там, дивіться! — вигукнула Нора.
З півдня наближалася така ж ескадрилья.
— Із півночі!..
Рокотання моторів уже наповнювало собою повітря, відлунювалося в долинах, поверталося луною. Західна ескадрилья летіла далі в напрямку на кратер, а північна і південна повільно повертали на схід, так, щоб пройти над містечком, скидаючи бомби, слідом за першою ескадрильєю…
— Незабаром від нас нічого не залишиться! — сказала Нора.
Я згадав про наш план втечі, але стояв і дивився, мов прикутий.
Аероплани вже настільки наблизилися, що при яскравому світлі прожекторів я міг розпізнати червоні зірки знизу на крилах.
— Дивно, — сказала Нора. — У містера Бейлі повинні бути далекобійні гармати. Аероплани вже на відстані пострілу, чому ж містечко мовчить?
— Вам хочеться швидше побачити підстреленими цих птахів? — жартома запитав я.
— Я швидше хочу бачити розв’язку… так само як і ви.
І це була правда. Я сам був під владою нервового нетерпіння — узнати неминуче, побачити швидше силу зброї містера Бейлі. Чекати нам довелося недовго. Люди на батареях заметушилися, потім я помітив рухи, що супроводжували постріли з гармат. Але я не почув ніякого звуку.
— Це пневматичні гармати, і стріляють вони повітряними бомбами, — пояснила Нора.
— Повітряні бомби? Що це? — запитав я, напружуючи зір, щоб не пропустити тієї миті, коли снаряди наздоженуть аероплани.
Але дія повітряних бомб виявилася іншою.
— Дивіться не вгору, а вниз, — сказала Нора.
Я глянув униз і побачив, як по білій поверхні снігу здіймається сніжний пил.
— Ото й тільки!.. — Я ладен був усміхнутися.
Але що це?.. Сніг неначе закипів у тих місцях, де падали бомби. Піднялися величезні клуби пари, і раптом із страшенним ревінням, свистом, шумом від землі піднялися смерчі. Сніговий кручений стовп злетів, здавалося, до самого неба, почав швидко розширюватися, розростатись і разом з тим розпорошуватись і перетворюватись на страшенну снігову хуртовину. Бейлі зняв снігову бурю. Я поглянув на аероплани. Біле покривало наближалося до них з незвичайною швидкістю. Ось головний аероплан раптом став на диби, закрутився і полетів назад, мов клапоть паперу, гнаний самумом.
Другий, третій… Не минуло й кількох секунд, як уся повітряна зграя закружляла в повітрі, мов осіннє листя, зірване з дерева ураганом.
Сіра імла застелила небо.
Коли вона поступово розсіялася, небо було таке ж пустинне, як завжди. Місяць зачепився гострим краєм за пік скелі, — ніби боявся поділити долю аеропланів, — і сумно дивився на мертві схили…
Я стояв вражений, важко дихаючи. Мене трусило. Нора прихилилася до стіни і, бліда, дивилася розширеними очима туди, де за кілька хвилин до цього гордо ширяли сталеві птахи. Потім вона важко зітхнула. В її словах була знайома безнадійність:
— Важко боротися з містером Бейлі… Ось результат…
— Це не кінець, це — початок! — сказав я, але, признаюсь, в цей час сумнів в успіху закрадався в мої думки. — Побачимо, що буде далі.
— Далі нічого бачити, — відповіла Нора. — Треба бути божевільним, щоб наважитися на атаку вдруге.
Нора була права: атака не повторювалася. Потрібен був час, щоб зібрати сили після удару і врахувати досвід першого бою.
Але ми ще довго стояли, дивлячись на захід…
XVII. «ПОКАЗОВИЙ ВИБУХ»
Другого ж дня після першого наступу літаків Червоної Армії атака відновилася. Ми з Норою сиділи в лабораторії, коли почули сигнал тривоги. Поглянувши один на одного, ми за мовчазною згодою разом покинули наші пробірки, швидко одяглися і піднялися на вишку.
Була дванадцята година дня. Сіре покривало хмар затягло небо. Високо над нами ледь чутно гудів один аероплан. Але його не було видно. Я зрозумів тактику наших льотчиків: набрати великої висоти і летіти над хмарами під їх прикриттям. Наше командування, мабуть, вирішило не кидати великих сил, а діяти поодинокими нальотами. Це була цілком розумна тактика за даних умов. Та, на жаль, і вона не досягла мети.
Містер Бейлі був справді повелителем бур. Перш ніж аероплан досяг зеніту, почали діяти гігантські вентилятори, що пустили в небо
