убити її моментально. Я підбіг до дівчини і тремтячими руками намагався натягнути їй на голову скафандр і закрити одежу на грудях. Тіло Нори вмить покрилося пушистим інеєм і затверділо, як сталь… Навіть її очі, що залишилися розплющеними, вкрилися серпанком інею, а з губ, відкритих усмішкою, впала льодяна грудочка — останній подих Нори. Частина інею відокремилася од її тіла і лапатим снігом осипалася на підлогу.
— Нора! Нора… Що ти наробила!.. — кричав я в нестямі.
Я стояв перед сніговою статуєю дівчини, не знаючи, що робити. І раптом я помітив біля її ніг чотирикутний, запушений інеєм предмет. Я підняв його, стер іній і побачив, що це лист.
Поглянувши ще раз на Нору, я побачив, що іній спустився нижче, запушивши всю її фігуру. Я вирішив перенести її в «пантеон» і поставити на п’єдестал, приготовлений містером Бейлі для мене. Мені здавалося, що це буде найкращий спосіб похорон бідної дівчини. Я обняв її замерзлий стан і спробував підняти труп. Але ноги дівчини не відривалися, припаяні льодом, що утворився від випаруваної внутрішньої теплоти її тіла. Я напружився і раптом відчув, що тіло Нори тріснуло і розломилося на кілька шматків. Здригнувшись, я відпустив руку, і верхня половина тіла впала на бік, стримувана тільки одягом. Кілька шматків замороженого тіла, мов осколки розбитої статуї, випали з одягу, що розгорнувся Нора, жива гаряча Нора вмить перетворилася на крихку, ніжнішу за фарфор статую!..
Я глибоко був засмучений і вражений цим перетворенням. Відірвавши, нарешті, ноги дівчини од землі, я взяв на плечі фарфорові останки, одніс їх в «пантеон» і поклав на п’єдестал. На жаль, я зміг встановити там тільки бюстовий пам’ятник Норі… Обережно очистивши її обличчя від інею і глянувши востаннє на губи, які так недавно цілували мене, я вийшов з похмурої печери, піднявся, поспішив у свою кімнату, обережно зігрів і просушив лист і почав читати його.
Нора писала:
«Любий друже!
Пробачте, що я примусила вас пережити неприємні хвилини. Але я боялася, що без вас не зроблю те, що треба було зробити. Ваша присутність підтримувала мене.
Я говорила з батьком. Я заставила його признатись у всьому. І тепер я знаю, що примушувало його працювати з містером Бейлі.
Містер Бейлі обдурив батька. Він заманив батька в це містечко, обіцяючи відпустити через рік. Але коли рік минув, Бейлі заявив батькові, що не відпустить його. А якщо батько не послухається Бейлі, то ми не вийдемо живими звідси — ні він, ні я. Батько дуже любить мене. Він не хотів рискувати моїм життям і залишився в містера Бейлі. Але батькові важко було признатися, що він перебуває в полоні. І тому він запевняв мене, що його затримує робота.
Таким чином я зв’язувала батька. І через мене батько змушений був брати участь у цій жахливій справі.
Колись ви докорили мені, що я не схожа на мого предка-революціонера рудокопа Енгельбректа. Так, я мушу признатись, що не маю його сили волі і його невгамовної енергії. Віки і покоління потомків, очевидно, розпорошили його залізний характер. Я не наважилася вбити містера Бейлі. І довго не могла наважитись поставити батькові фатальне запитання про його співучасть у злочині. Та все ж я хочу вмерти, як достойна правнучка рудокопа Енгельбректа. Це все, що я можу зробити. Тепер батько вільний. Мені важко писати йому. Але передайте йому мої слова: «Батьку, твої руки більше не зв’язані. Зроби так, як зробив би на твоєму місці рудокоп Енгельбрект».
Прощайте.
Я кілька разів прочитав лист. Бідна Нора! Вона квапилась. Коли б я встиг сказати їй про те, що узнав від Люка, то, може, вона була б жива… І… вона любила мене. Але тепер із всім цим покінчено. Проте не все в листі Нори було для мене ясне. Можливо, її батько пояснить мені.
Був уже ранок. Я пішов до професора Енгельбректа.
Він сидів у кабінеті, поринувши у формули. Побачивши мене, професор підвів голову од паперів і спокійно запитав:
— Ви не бачили моєї дочки?
— З вашою дочкою… з міс Елеонорою трапилося велике нещастя, — сказав я.
Енгельбрект зблід.
— Що таке? Кажіть!
Я мовчки поклав на стіл листа Нори. Руки професора помітно тремтіли, але він намагався оволодіти собою. Прочитавши лист, він подивився на мене і глухо спитав:
— Що з нею?
Я розповів про те, що сталося в печері абсолютного холоду. Я вже був майже спокійний.
Енгельбрект опустив голову і закрив обличчя руками. Так він просидів кілька хвилин. Я не порушував мовчанки. Коли він одвів руки і підняв голову, я не впізнав його обличчя — так воно змінилося і постаріло.
Енгельбрект насилу підвівся, похитнувся і знову сів.
— Я вбив її…
Потім він раптом з усієї сили вдарив по столу кулаком, і очі його заблищали гнівом.
— Бейлі вбив її!
Здавалося, в Енгельбректа пробуджувалася душа його предка.
— Ходімо зі мною до цього бандита! — крикнув він.
— Одне запитання, професоре, — сказав я.
— Говоріть, але швидше…
— Міс Елеонора пише, що, з ваших слів, Бейлі погрожував убити вас і її, якщо ви наважитесь поїхати від нього. Тимчасом міс Елеонора казала, що він не затримував її.
— Це була гра містера Бейлі, гра на психології. Він знав, що Нора не поїде без мене. А я змушений був підтримувати в моїй дочці ілюзію того, що вона може поїхати, коли захоче. Якби вона узнала про свою неволю, то становище всіх нас ускладнилося б ще дужче. Вона відчула б себе нещасною.
— Ну, а коли б вона все-таки наважилася поїхати?
— Містер Бейлі не випустив би її.
— Але чому ж ви… не вбили Бейлі?
— Я не раз думав про це. Але вбивство містера Бейлі не змінило б становища. Містер Бейлі тільки одна з ланок злочинного ланцюга. Ви знаєте, з кого складається все населення містечка, за винятком кількох якутів-чорноробів? Це сини банкірів і тузів! І вони не випустили б мене, коли б я вбив Бейлі. Вони вбили б мене і Нору. Вони могли б убити мене, а її лишити живою… Що було б з нею? Бідна дівчинка, вона мала рацію: вона зв’язувала мені руки. Але коли б я знав, що Нора так зробить… А втім, тепер про це пізно говорити. Так, містер Бейлі жартувати не любить. Зі мною вчинили б точнісінько так, як з моїми колегами-професорами, що загинули в Арктиці. їх убили за те, що вони не хотіли підкоритися містеру Бейлі.
Професор почав шарити в ящику письмового стола.
— Хай йому чорт, куди дівся мій револьвер?
Я хотів сказати, що ще Нора шукала його і не могла знайти, але промовчав.
— Ну, обійдемося. Ходімо, містер Клименко.
— Що ви збираєтеся робити? — запитав я.
— Відверто поговорити з містером Бейлі…
Наш прихід до Бейлі був не зовсім вдалий. Він уже сидів у кріслі, а довкола нього згуртувалися його прибічники, їх було не менше як десять чоловік.
Побачивши це, Енгельбрект нахмурився, але відступати було пізно.
— А, шановний професор, як вчасно! — промовив Бейлі. — Я щойно хотів послати за вами. У нас тут маленька військова рада. Ось тільки голова моя ще погано працює…
Бейлі замовк і почав перебирати блискучий бісер, що лежав перед ним на блюді. Цей бісер — останній винахід Енгельбректа — спресоване повітря, вміщене в особливі оболонки. В них повітря не випаровувалося при звичайній температурі, і його можна було безпечно перевозити. Тільки швидке підвищення температури могло викликати вибух. Бейлі посилено готувався до експорту повітря, вважаючи питання про мир на запропонованих ним умовах вирішеним.
— Так, голова… — говорив далі містер Бейлі. — Непорядки в голові. Говориш — і раптом наплетеш дурниць. Та це мине. Сідайте, сер… (Мене Бейлі не запросив сісти, він тільки скоса глянув на мене, але не попросив вийти).
— Я відмовляюсь працювати. Можете більше не вважати мене своїм службовцем, — сказав Енгельбрект, продовжуючи стояти.
— Від-мо- вляєтеся?! — запитав Бейлі, і обличчя його потемніло. — Що це означає, сер?
— Це означає те, що я сказав.
— Тут усе означає тільки те, що я сказав, — відповів Бейлі вже гнівно. — Ви забуваєте, містер Енгельбрект. Якщо ви зараз же…
— Досить! — раптом закричав Енгельбрект. — Я не хочу більше залишатися в цій бандитській зграї.
— Це бунт. Ви знаєте, що вам загрожує?
— Мерзотник! — раптом проревів Енгельбрект. — Ти вбив мою дочку, ти жахом наповнив усю землю, ти… ти… — і раптом, піднявши руки, Енгельбрект кинувся на Бейлі і почав душити його.
Від Енгельбректа цього ніхто не чекав. Якусь мить клеврети Бейлі сиділи, мов скам’янілі, потім раптом усією юрбою накинулися на професора. Я поспішив йому на допомогу. Розпочалася страшенна бійка. Енгельбрект був надзвичайно сильною людиною. Мої кулаки також працювали справно. Але ворогів було більше. Вони перемагали нас. Бейлі втік за письмовий стіл, і, забарикадувавшись стільцями, керував боєм звідти.
Від хвилювання він знову почав марити і несамовито викрикував:
— Геть! На Марс! На Місяць… Кінець світу! Сто тисяч фунтів стерлінгів за грам.
А Енгельбрект розкидав ворогів, рвався до Бейлі і хрипів:
— Уб’ю… Роздеру!
Сили наші вичерпувалися. Я крикнув Енгельбректу:
— Назад! Відступайте, або ми загинули…
Енгельбрект трохи отямився. Оглянувшись, він побачив, що становище безнадійне. Троє ворогів валялися на підлозі, але решта, озброївшись стільцями, ладні були кинутися в нову атаку.
В руках двох уже блищали дула автоматичних револьверів.
Ми з Енгельбректом, люто захищаючись, відступили до дверей і побігли коридором, переслідувані ворогами. Повернувши за ріг, вскочили на площадку ліфта, спустилися поверхом нижче. Ще кілька секунд, ї ми опинилися недалеко од вивідної труби. Вхід до неї був закритий.
— Швидше! Сюди! — крикнув Енгельбрект, який добре знав розташування містечка.
XX.
