ПРИРЕЧЕНІ
Ми вбігли в печеру, суміжну з трубою, і поспішили зачинити двері.
Це було ще не обладнане до кінця приміщення, в якому мали зберігати запаси згущеного повітря. Холодильники ще тут не встановили, і в печері була терпима температура. Тимчасово тут зберігали запасні вагонетки й інструменти. Печера не освітлювалася.
— Підвозьте вагонетки! — скомандував Енгельбрект, загороджуючи вхід.
Ми підкотили до залізних дверей вагонетки, накидали на них кирки, лопати, все, що було під руками і що могли намацати в кромішній тьмі. Вхід забарикадували.
— Так, — сказав професор, закінчивши роботу. — Тут ми можемо деякий час протриматись.
Кроки наших переслідувачів глухо долинали з-за дверей.
Незабаром ми почули удари в двері. Ми мовчали. Через деякий час грюкати перестали, і все затихло. Чи то наші вороги переконалися, що двері відчинити неможливо, чи, може, змінили план атаки, ми не знали, але раді були цьому перепочинку. Ми ледве стояли на ногах від втоми.
Енгельбрект ліг у вагонетку і потягнувся.
— По-дурному вийшло, — сказав він. — Витримки невистачило. Такий уже в мене характер. Терпиш довго, а потім прорветься…
Він замовк.
— Ви вважаєте мене співучасником злочинів містера Бейлі? — запитав він згодом.
— Але ж ви не могли… — поспішив я заспокоїти його.
— Ні, я міг. Я міг запобігти катастрофі, врятувати людей, пожертвувавши своїм життям і життям дочки. Нелегко приносити такі жертви. Але краще загинути двом, ніж тисячам, хіба не так?
— Навіщо ви бичуєте самі себе? — знизав я плечима.
— Це не самобичування… Ваша думка про мене мені не байдужа. Дочка не написала останнього листа мені, а написала вам. Вона любила вас, хіба я не бачив…
Я промовчав. Енгельбрект, ця велика, сильна людина, тяжко мучився і не міг уже крити свого горя.
— Але не подумайте про мене дуже погано, — сказав він. — Якщо я й завинив перед людством, то і покараний за це тяжко. Я ночами не спав, шукаючи вихід. Я шукав способу пустити фабрику містера Бейлі «в повітря», але так, щоб це не викликало катастрофи. Останнім часом ви з Норою саме працювали над цим. Ваша совість може бути спокійною: ви працювали не на Бейлі, а проти нього. І досліди були дуже вдалі. Вони наближалися до кінця. І коли б Нора не поспішила… Бідна дівчинка!.. Але я довго не міг розв’язати задачу. Бували дні, коли я втрачав надію. І тоді я вирішував: сьогодні повинно все закінчитися. Я вб’ю Нору, потім Бейлі, а потім себе… Але коли Нора заходила до мене, сяючи свіжістю й молодістю… Ах!.. — Енгельбрект тяжко зітхнув. — У мене рука не піднімалася. Потім у Нори виникла недовіра до мене. Хіба я не бачив цього страшного запитання в її очах? Чи не злочинець її батько, людина, яку вона так любила і в чесності якої ніколи не сумнівалася!
Енгельбрект раптом підвівся і ступив крок до мене:
— Вмерла моя дівчинка. Мені дуже важко… Але, знаєте, який величезний тягар звалився з моєї душі! Закінчилося «роздвоєння особи». Ми з вами приречені. Не про себе я тепер думаю. Я шкодую тільки за тим, що мені не вдалося задавити бандита… Нас, мабуть, хочуть заморити голодом. На щастя, вони не можуть нас заморозити. А втім, хіба не однаково? Хіба Нора не заморозила себе…
Смерть дівчини дуже вразила і мене. Я любив її і втратив у ту мить, коли довідався, що й вона любить мене. Але в мене на душі не було того важкого тягаря, який давив Енгельбректа. До того ж я був молодий, і мій настрій не міг бути таким безнадійним, як в Енгельбректа. Мені хотілося жити.
— Скажіть, а звідси ніяк не можна вийти на волю? — запитав я Енгельбректа.
Професор так глибоко поринув у свої похмурі думи, що моє запитання не одразу дійшло до його свідомості.
— Вийти на волю? — нарешті, перепитав він. — Так, це нелегко. Оця стіна виходить назовні.
— Так за чим же зупинка? — сказав я. — У нас є кирки. Правда, тут зовсім темно, але ми можемо працювати і в темряві.
— Можемо, — байдуже відповів Енгельбрект. — Але перш ніж ми проб’ємо скелю, ми здохнемо з голоду. Даремна праця. Лягайте, як я, і чекайте спокійно смерті.
Але в мої розрахунки зовсім не входило спокійно чекати смерті. Відпочивши, я підвівся, навпомацки розшукав кирку і підійшов до стіни.
Дзвінкі удари почулися в пітьмі.
— Не тут, візьміть лівіше, — долинув голос Енгельбректа. — Там стіна тонша.
Я перейшов на кілька кроків ліворуч і почав працювати.
Стомившись, я присів відпочити і почув кректання Енгельбректа і брязкіт заліза — професор стрибнув з вагонетки.
— Я дуже втомився, втомився душею, щоб довбати скелю заради врятування свого життя. Але ви молоді і ще знайдете своє щастя. Я повинен допомогти вам ради Нори…
Загриміло залізо, — це Енгельбрект вибирав кирку.
— Хіба так довбають скелі? — почув я голос професора вже поблизу себе. — Станьте вбік. Ось як це робив старий рудокоп Енгельбрект.
І я почув могутні рівні удари.
Ми працювали кілька годин. Я зовсім знемігся і кинув свою кирку, а удари «старого рудокопа Енгельбректа» ще довго чути було у великій печері. Гучно відлунювалися ці удари.
— На сьогодні досить, — сказав, нарешті, Енгельбрект.
Він кинув кирку. Але перш ніж лягти спати, ми відтягли до дверей вагонетки і поставили їх на рейки вряд через усю печеру, так що перша вагонетка упиралася в двері, а остання — в протилежну стіну.
— Так! Якщо тепер ще накидати у вагонетки інструмент і насипати каміння, то сам дідько не відчинить дверей.
Нарешті, зовсім стомлені, ми лягли і міцно заснули.
Я прокинувся від холоду. Хотілося їсти. З темряви почулося протяжне позіхання Енгельбректа.
— Проснулися? — запитав я.
— Давно не сплю. Їсти хочеться, але нічого не вдієш, доведеться приступити до роботи, не поснідавши.
І він взявся за кирку. Спочатку удари були невпевнені і нерівномірні. Потім Енгельбрект втягнувся в роботу і працював так же енергійно, як і вчора. Я теж взявся за кирку.
Голод дуже відчувався, обезсилював нас. Перерви для відпочинку ми робили дедалі частіше. Час ледь-ледь посувався вперед. Здавалося, скелі сьогодні стали міцніші, ніж були вчора.
Нарешті, я кинув кирку в безсилому відчаї і, як мішок, повалився на купу каміння. Енгельбрект працював ще деякий час, потім не стало чути його ударів.
— Погані справи, — сказав він похмуро. — Так ми довго не протягнемо, а заглибилися ледве на одну третину. Ми працювали неекономно. Треба довбати шахту трохи меншою і бити по черзі.
Так минув ще один день, якщо тільки ми не помилялися в часі. Ми знову намагалися заснути, лежачи в одній вагонетці, щоб зігрівати один одного. Холод ставав дедалі сильніший і нестерпніший. Мені не спалося. Шлунок стискався в голодних спазмах. Ноги замерзали, голова горіла, все тіло нило. Похмурі думки, хоч як я відганяв їх, не давали спокою. Я втрачав надію вибратися звідси. Мені хотілося поговорити з Енгельбректом, але він лежав тихо і, мабуть, спав. Мені шкода було будити його…
Втративши всяку надію заснути, я встав, добрався в темряві до дірки, яку ми пробивали в стіні, і почав вимірювати пройдену нами відстань. Каміння покотилося з-під ніг і загуркотіло.
— Хто там? — почув я голос Енгельбректа.
— Це я. Ви не спите?
— Ні, — відповів професор. — Думи прокляті обсідають… і холодно… Давайте погріємося.
Енгельбрект підвівся і взяв кирку.
— Хай йому грець, важка яка стала! — вилаявся він.
Залунали удари киркою, потім раптом усе затихло, і я почув важке зітхання.
— Не можу, — сказав Енгельбрект. — Руки не тримають кирку… Але я примушу їх тримати! — І він раптом почав довбати з величезною силою, так що з-під кирки посипалися іскри.
Це був останній спалах енергії. Кирка відлетіла вбік, і Енгельбрект упав на купу каміння.
— Відпочиньте, я заміню вас, — сказав я, приступаючи до роботи.
Але в мене справа пішла ще гірше. Мені здавалося, що я розмахувався щосили, а кирка тільки дряпала скелю, відбиваючи дрібні осколки. При такому темпі роботи ми й за десять днів не проб’ємо скелю! Смерть від голоду настане значно швидше…
Мені здається, що я заснув чи впав у забуття з киркою в руці. Я не знаю, як довго це тривало. Може, так пролежав я цілу добу, а може всього кілька хвилин. І я не можу з певністю сказати, уві сні чи наяву я приступав кілька разів до роботи, довбав з жорстоким відчаєм і знову падав на землю.
Час від часу я відчував нестерпні приступи голоду. Але поступово це відчуття притуплялося. Я починав ціпеніти. Час зупинився, і я не знав, скільки днів минуло відтоді, як ми замкнули себе в цій мишоловці. Я дедалі дужче поринав у темну безодню забуття. Іноді зринала думка про смерть, але й вона вже не хвилювала мене.
Тупа байдужість засмоктувала мене, як баговиння. Але критичне відчуття ще не зовсім зникло. Пам’ятаю, що я з деякою цікавістю спостерігав і процеси вмирання, які відбувалися в мені. В цьому «вмиранні» був певний ритм. Періоди коматозного[10]стану змінювалися деякими проясненнями почуттів і свідомості, немов останні запаси життєвих сил збирали рештки «пального», щоб ще і ще раз освітити свідомість… Бо тільки свідомість могла знайти вихід і врятувати вмираючий організм. І організм віддавав останні соки, останній трепет клітинок моєму мозку — останній надії на врятування…
В один з таких світлих проміжків я почув дуже слабкі, віддалені удари кирки.
«Мабуть, знову працює Енгельбрект. Невже в умираючих від голоду так слабне слух? — подумав я. — Чи це марення?»
— Це ви стукаєте, професоре? — запитав я Енгельбректа.
— Я про це ж саме хотів запитати вас, — відповів він кволим голосом, який, проте, я чув цілком виразко і ясно.
— Я не глухну, і це не галюцинація, — розмірковував я вголос. — Що ж означають ці удари? Хто їх робить? Звідки вони?
—
