В Балтійську у Вікторії, як виявилося, багато давніх знайомих.
Одним із перших зустрів її Селіванов, розвідник бази, який колись виряджав Вікторію в шхери.
— А я тут у тому ж амплуа, що й на Лавенсарі, — оповістив він перебільшено бадьорим тоном, яким тепер усі розмовляли з Вікторією. Потім, затримавши в довгому потиску її руку, пообіцяв: — Ще зустрінемося, поговоримо! Спершу зміцнійте в нас, гарненько морським вітерцем обвійтеся!
Дивак! Наче вона прибула сюди на курорт…
Другого дня по приїзді Вікторія рушила на околицю Балтійська, де розміщався гвардійський дивізіон (через силечу жаб це місце жартома прозвали Квакенбургом).
Вікторія боялася ніякових розпитів, незграбних співчувань. Та побоювання були даремні. Моряки поставилися до неї з делікатною привітністю. Дехто знав її ще з Кронштадта й Ленінграда, але тоді вона була інакша, весела. Вони соромилися при ній свого гучного голосу, своєї рішучої, твердої ходи. Недавно і Шубін був такий. А тепер говорили про нього притишено і називали його: “Небіжчик Шубін”. Це виглядало безглуздо й недоладно. Адже він завжди був невгамовний!
Князєва, на жаль, не було — уже років зо два, як його перевели, підвищивши, на Північ. Тепер дивізіоном командував Фомін, також із “когорти славетних”.
Він шанобливо провів удову Шубіна до могили чоловіка.
Це була скромна могила, вкрита сосновим віттям і букетами польових квітів. Вона височіла за шлагбаумом, при в’їзді в розташування частини. І мертвий Шубін не розлучався з товаришами.
Вікторію зворушило те, що квіти на могилі були свіжі. Хтось клав їх з дня в день. Певно, діти з сусідньої школи.
Фомін виявив делікатність до кінця — вигадав якусь невідкладну справу, перепросив Вікторію і залишив її біля могили саму. Коли він повернувся, Вікторія вже опанувала собою.
— Ще прохання до вас, товаришу гвардії капітан третього рангу, — сказала вона. — Я б хотіла повторити останній Борисів шлях з моменту його висадки. Чи не зможете ви з’їздити зі мною на цю косу?
— Єсть. Хоч би завтра. Зручно для вас?
— Так.
Коса Фріш-Неррунг була дуже вузька. Праворуч і ліворуч крізь стовбури сосон світліла вода. Ліс на дюнах був негустий. Вітри, що дули з моря, добряче його обскубли. На найвищих деревах лишилися від крон самі тільки вершечки. Через це сосни стали схожими на пальми. І понахилялися в один лише бік — від моря до затоки.
По правий бік од Вікторії був Балтійськ, за спиною, в глибині затоки, — Калінінград, просто перед нею — заходило сонце. Плюскле, як цибулина, воно нерухомо лежало на темно-синій воді.
А хмари пливли над ним, мінилися барвами, розгортаючи ширше й ширше свої пишні барвисті крила.
Вітер, що дув зранку, стих. Та голі стовбури з обтіпаними мітелками вгорі стояли нахилені, немовби буря, натиск відшумілого шторму навічно поклали на них свій відбиток.
Туга за померлим огорнула Вікторію з такою силою, що вона вхопилася за дерево, щоб не впасти.
Фомін відвів очі і сквапно заговорив — перше-ліпше, що спало на думку:
— Зі мною один професор почав листуватися. Капітан першого рангу Грибов. Може, чули про нього? Зацікавився повідомленням, яке ми перехопили в морі напередодні штурму Піллау. Там було слово незрозуміле — “кладовище”. Ми вже з Князевим і так і сяк метикували Поклали: умовна позначка, до справжнього кладовища відношення не має. Щось на зразок, знаєте, отих “Тюльпанів”, “Фіалок”, “Конвалій”… — Він боязко спробував пожартувати: — Пам’ятаєте, як “вирощували” їх біля своїх рацій зв’язківці під час війни?.. А позавчора мене про кладовище розвідник бази розпитував.
— Селіванов?
— Так. Далося їм усім у тямки оце кладовище!
— А Борис знав, де кладовище у Піллау?
— Треба гадати, знав. Князєв розповідав: командир перед штурмом пильно вивчав карту Піллау.
— Однак, перепливши канал і опинившись у місті, подався зовсім в інший бік?
— Ви вгадали. В діаметрально протилежний бік.
По дорозі назад Вікторія не промовила жодного слова. Фомін також мовчав, розуміючи, що вона вся в полоні спогадів.
Він не здогадувався, що Вікторія силкується впорядкувати, організувати ці спомини. Всі сили душі зосередила вона на тому, щоб якнайвиразніше уявити картину штурму й тодішній Борисів стан, — пробувала немовби вжитися в цей стан.
Вивчаючи карту міста, Борис не сподівався, що візьме участь у вуличних боях. Він гадав потрапити до Піллау вже після його падіння, як це було, скажімо, в Рігулді. Та ось раптовий поворот у подіях, одна з химер війни, і Борис зі своїми моряками — на косі, перед самісінькими дверима Піллау, а отже, і гаданої таємної стоянки “Летючого Голландця”.
Що відчув він, переправившись до міста через канал? Безперечно, бажання негайно самому проникнути до цієї стоянки. І якщо Цвішен ще там, не дати йому втекти.
Але яким був перебіг Борисових думок? Якими міркуваннями він керувався, якщо одразу ж не вагаючись повернув праворуч, до гавані, а не ліворуч, до кладовища?
І чи далеко був від мети, коли черга смертника, прикутого ланцюгом до кулемета…
Зійшовши з порома, Фомін повів Вікторію вздовж набережної, потім вузькими завулками і, нарешті, зупинився під аркою великого будинку.
— Тут, — сказав він.
Вікторія боязко заглянула через його плече.
У дворі, як і колись, містилося поштове відділення. В інших під’їздах були квартири. На мотузках сушилася білизна, дітвора, зчиняючи галас і вереск, бавилася “в класи”. Звикши до кочового гарнізонного життя, вони в будь-якому місті почували себе як вдома.
— Все подвір’я було встелене листами, — розповідав Фомін. — Ходили по листах, немов по осінньому листю. Дещо відібрали потім і передали на виставку до Будинку Флоту. Адже розвідникам листи були вже ні до чого, війна скінчилася. А гвардії капітан-лейтенанта, — додав він тою самою спокійно-оповідною інтонацією, — поранило ось там, біля цегляної стіни. Хочете, зайдемо в двір?
— Ні.
— Шпиталь, — нерішуче сказав Фомін, — розташовувався трохи далі, за три квартали.
Та витримки вже забракло. І пощо Вікторії госпіталь? Шубіна туди несли на ношах. Він був непритомний. Це вже був не Шубін.
Ні, не так він хотів би вмерти. Не на шпитальнім ліжку, серед “банок і склянок”. Він волів би загинути в морі, за штурвалом. Пролинути за своїм “табуном”, трьома тисячами “коней” з білими розмаяними гривами, і стрімголов, на повній швидкості, перетнути ту межу, що відокремлює мертвих від нас, живих…
Вікторію зворушила увага, приділена Шубіну упорядниками виставки “Штурм Піллау”.
Виставку було влаштовано в Будинку Флоту. Одну із стін фойє обвішали картами, схемами і портретами учасників штурму. А в центрі, зі збільшеного фото, обтягнутого крепом, дивився на відвідувачів Шубін.
Він усміхався, хвацько зсунувши кашкета трохи набік. Вираз його обличчя не пасував до жалобної рамки. Та, мабуть, не знайшлося іншої, більш підхожої фотографії.
Навколо неї групувалися фотографії меншого розміру. На них соромливо мружилися гвардії лейтенант Павлов, гвардії старшина першої статті Дронін, гвардії старшина другої статті Степаков та інші. Вікторія пізнавала їх з точного і стислого опису, зробленого свого часу Борисом.
— А це що? — Вікторія нагнулася над вітриною.
Увагу її привернули нотатки, писані на картках поштового паперу дуже чітким, акуратним, без
