— Ви майже не зустрічалися з ним після Лавенсарі. Він дуже змінився, побувавши на борту “Летючого Голландця”. Та облишмо це. Якщо виключити гавань і кладовище, то де ж тоді, по-вашому, була Вінета?
Селіванов витримав паузу.
— Мені наказано залучити вас до розшуків, якщо ви хочете, — сказав він з деякою урочистістю.
Тільки після цього невеличкого вступу він перейшов до суті справи. Вона, на його думку, полягала в двох назвах: “Геббельсдорф” та “Альтфрідхоф”.
— Це таке невелике село в глибині затоки, на самісінькому березі, — пояснив Селіванов. — Розташоване приблизно на півдорозі між Калінінградом та Балтійськом. Називалася Геббельсдорфом за гітлерівців, на честь їхнього головного клишоногого брехача. А колишня назва — Альтфрідхоф. По- німецькому “Фрідхоф” — “кладовище”, так же? “Альтфрідхоф” — “Старе Кладовище” або ж “Старий Цвинтар”, коли хочете.
— Невже?.. Втім, назва пасує.
— Отож-бо воно й є! Останні дні я тим і клопотався, що розшукував це “кладовище”. “Вінети не може бути в Піллау, вона на його околицях”, — така була з самого початку моя погаданка. На одній старій, догітлерівській карті я знайшов те, що шукав.
— Стоянку чи село?
— Поки що село. Бачте, поруч з Альтфрідхофом розташований невеличкий судноремонтний завод. Гітлерівці, відступаючи, висадили його в повітря. Брухту там прірва. Треба гадати, і уламки “Летючого Голландця” десь лежать. Я мінерів туди послав. Шурують. Був, певно, секретний док. Та доберемося й до нього.
Селіванов сказав, що завтра знову вирушає в Альтфрідхоф.
Створено комісію за участю представників штабу флоту. Ще б пак! Хай цю стоянку покинуто, навіть зруйновано. Все одно віднаходження її — подія надзвичайна!
— Мені лишається тільки привітати вас, товаришу капітан другого рангу.
— Зарано вітати. Знаєте прислів’я: “Не кажи гоп…” Ми ось що зробимо. У мене в машині є вільне місце. Я заїду по вас завтра.
— Єсть. Дякую.
Вікторія поволі йшла містом, похиливши голову.
Село Альтфрідхоф — Старе Кладовище… Поруч — судноремонтний завод… Секретний док у його надрах…
Здогад Селіванова здавався досить правдоподібним. І все ж Вікторії важко було подолати якесь внутрішнє упередження. Борис пробивався до гавані, поза всяким сумнівом!
Краще за Селіванова уявляв, як засекречено підводний човен Цвішена. Хай навіть змінили його силует, припустімо, спорудили прибудову до бойової рубки, встановили фальшиву гармату на палубі. Але й зробивши все це, Цвішен, майстер камуфляжу, не зважився б поставити свій “корабель мерців” бік у бік з іншими, звичайними кораблями.
Борис знав про це і все-таки йшов до гавані. Чому він ішов до гавані?
Як би придалася зараз карта Піллау з його позначками, якщо він робив позначки!..
Ну що ж, здогад щодо Альтфрідхофа буде перевірено завтра!
“У мене в машині є вільне місце…” Цим, виходить, і обмежиться участь Вікторії в розшуках?..
Вона, повторюючи шлях Шубіна під час вуличних боїв, минула здиблений жовтий танк із рваною раною в борту. На стволі було виведено: “Шакал”. Цей танк уцілів у Лівійській пустелі, щоб обернутися в Прибалтиці на брухт.
Невже і від “Летючого Голландця” лишилася тільки безформна купа заліза?
За рогом несподівано одразу відкрився розлогий пустир. Уздовж вулиці, що вела до нього, стирчали почорнілі стволи. Крони, як ножем, зрізало артилерійським вогнем.
Велика червона будівля бовваніла посеред пустки. На її банеподібному дахові стримів шпиль із золотим півником.
У вільний час матроси ганяли на белебні м’яча. Тут були колись будинки, потім на руйновищі — доти.
Вікторії розповідали, що з одного дота незабаром після штурму вилізла кішка. Мабуть, вона одуріла від бомбувань та артилерійських обстрілів. У руки не давалась, тільки кружляла довкола людей, нявкаючи і витріщаючи жовті біснуваті очі. її хотіли пристрелити, щоб не нагонила нудьги, та зжалилися, почали приручати.
Минуло два—три дні, і кішка вибралася з-під звалища, ведучи за собою двох кошенят. Голодна процесія низкою пройшла по трапу і далі прямо на камбуз, справедливо вивівши, що війні край. Кішку командир наказав звати Маскоттою, а кошенят матроси кликали по-своєму: Братик і Сестриця.
На кожнім кроці видно було тут сліди недавнього штурму, що струсонув місто, немов нищівний землетрус.
“Найспокійніше почувалися мерці на кладовищі, — оповідав Вікторії один старий німець. — Я й сам охоче прихистився б у домовині й накрився гранітною плитою”.
Зверху Вікторію покликав скрипучий, пронизливий голос. Вона звела голову. В дахові червоного будинку зяяла діра від снаряда, але золотий півник гойдався на своєму сідалі, обзиваючись рипом на кожен подув вітру.
Флюгер, певно, не змовкав ніколи — в Балтійську майже не буває безвітря. Тепер він теж крутився, мов очманілий, трускотів, скреготав, ляскав. Годі було щось зрозуміти.
Вікторія пішла далі вздовж каналу. Потойбіч витяглася шерега рожевих будинків, які випадково помилував “землетрус”. Червоні дахи мирно відкидалися в світлій гладіні. Пейзаж був задумливий, зовсім голландський.
Задивившись на нього, Вікторія спіткнулась об якийсь кабель. Одразу ж їй гукнули, на цей раз знизу:
— Обережніше, дівчино!
На дні каналу лежав притоплений буксир. Над водою стирчали тільки труба і мідний свисток, що вилискував У променях призахідного сонця. Поруч погойдувався бот з водолазним спорядженням. Три матроси, закінчивши роботу, опоряджували його.
Побачивши Вікторію, вони, як за командою, випросталися і підвели догори широкі усміхнені обличчя — одверто замилувалися нею.
— Не поламали б свої стрункі ніжки, товаришу старший лейтенант! — медовим голосом докинув один із матросів, меткіший. (Пізнав у Вікторії по кітелю офіцера, але, не бачачи знизу погонів, титулував наздогад). — А такі ж ніжки, я вважаю, навіть у нас на ЧБФ[38] — рідкість. Правильно?
— Правильно! — підтримали його друзі.
— Он туди, за шлагбаум, взагалі не ходіть, — розважно і турботливо пояснював матрос, очевидячки стараючись продовжити приємність. — Засмічено все. І ківш там теж у мотлосі. Ми називаємо його: кладовище кораблів!
Вікторія пройшла за інерцією кілька кроків, усміхаючись нелукавому компліментові, майже колективному. І враз зупинилася. Кладовище кораблів? Матрос сказав про кладовище кораблів? Водолази здивовано перезирнулися в своєму боті. Чому старший лейтенант із стрункими ніжками раптом повернулася і хутко пробігла повз них у зворотному напрямі?
Вислухавши Вікторію, Селіванов, слід віддати йому належне, не став вагатися чи упиратись. Він одразу ж зателефонував командирові порту.
— Ківш номер сім, точно! — відповів той. — Ви ж були там зі мною. Так, звалище кораблів. Ще не розчищене, бо далеко. Зараз я заїду за вами. Треба поквапитися, щоб дістатись завидна.
Незабаром Вікторія, Селіванов, командир порту і ще кілька офіцерів опинилися біля далекого, покиненого ковша. Вузькоколійка, що вела до нього, заросла травою. Шлагбаум було зав’язано іржавим дротом.
