притиску почерком. Вона не зразу збагнула, що писали кілька чоловік, а не один, — просто каліграфія добре поставлена в німецьких школах і почерк уніфіковано.
— Листи на фронт? — Вона повернулася до начальника Будинку Флоту, що її супроводжував.
— Ні. З фронту додому. Пошта не встигла розіслати адресатам. Для розвідки листи ці вже втратили інтерес — по кількох днях Німеччина капітулювала, — а ми дещо відібрали. Яскраво характеризують моральний рівень гітлерівців на останньому етапі війни. Ось лист, прошу поглянути. Експоновано лише дві сторінки, весь лист задовгий. Якийсь моряк, родом з Кенігсберга, пише своїй дружині…
Вікторія прочитала:
“Мені б хоч хвильку побувати в нашому тінявому Кенігсберзі…”
— На той час його Кенігсберг обернувся на купу попелу й щебеню під бомбами англо-американської авіації. Моряк, видно, пробув надто довго в морі, одірвався від реальної дійсності. В Калінінграді за вказаною адресою нікого не лишилося.
На конверті, що лежав під склом, була адреса: “Фрау Шарлотті Ранке, Лінденаллее, 17”.
“Я живий, Лоттхен! — так починався лист. — Тебе це здивує. Та вір мені, я живий!”
Звичайно він називав дружину “Лоттхен” або ще ніжніше, інтимними найменнями, зрозумілими лише їм двом. Але інколи звертався суворо: “Моя дружина”. “Пам’ятай, ти моя дружина, і я живий!”
Вікторія перевела погляд на іншу сторінку. Ось розповідь про якусь екзотичну ріку. Чимало поколував моряк по білому світі! Втім, описи були аж надто гладенькі та докладні, ніби вихоплені з підручника географії. І вони йшли зразу ж за пристрасними докорами. Це справляло тяжке враження. Ніби людина раптово похоплювалася, зціпивши зуби, і з кам’яним обличчям промовляла: “Як я вже згадував, місцева тропічна флора вражала своєю різноманітністю. Там і сям мигтіли в лісі моріжки, облямовані…”
І знов Вікторія пропустила кілька рядків.
“Не продавай нашого будинку, — заклинав моряк, — ні в якому разі не продавай! Пам’ятай, я живий, і я повернусь!”
Вона випросталася над вітриною.
— Бр-р! Який неприємний лист.
— Досить характерний, чи не так? Усе навколо гине, а він клопочеться своїм будинком. Я взяв ці сторінка навмання.
— Лист пригноблює. Не хочеться далі читати. Наче ти присутній при родинній сцені.
І знову, немов шукаючи підтримки, Вікторія глянула на фотографію усміхненого Шубіна…
Грибов був би задоволений, якби побачив наслідки прописаного ним “лікування” Балтійськом.
Вікторія, як і раніше, думала про Бориса безупинно, однак думала вже по-інакшому. У думці вдивлялася в його обличчя. Жадібно. Допитливо. До болю в очах. Одначе — без сліз. Риси обличчя не розпливалися.
Щоб заспокоїти сумління, Вікторія побувала на цвинтарі.
Нічого особливого там не було. Папороть і кущі ко-золиста. Вони, либонь, дуже розрослися за останній час. Стежки вкрилися густою травою. Дерева мовби поприсувалися щільніше. Це був уже ліс, але в ньому то там, то сям біліли й чорніли перехняблені надгробники.
Вікторія зупинилася поблизу мармурового пам’ятника, що важко завалився набік. По ньому зміїлася розколина. Тьмяно ряхтів над нею якірець, а нижче виднівся напис: “Спочиває в бозі віце-адмірал такий-то, народився в 1815 р., помер в 1902”.
Машинально Вікторія вирахувала вік померлого Вісімдесят сім! Дебелий, одначе, був покійний адмірал і, певно, на відміну од своїх матросів, віддав богові душу не в морі, а дома, на власному ложі під балдахіном.
Коли це враз вона зрозуміла, що стоїть на тім самім місці, де колись стояв механік “Летючого Голландця”!
Вікторії привидівся колекціонер кладовищенських квитанцій, як його описував Шубін: одутлі щоки, безглузда, відсутня посмішка. Саме тут, біля могили вісімдесятисемилітнього адмірала, зродилася маніакальна погаданка: той моряк не потоне в морі, хто закупить багато кладовищенських ділянок!
Вікторії стало моторошно. Вона озирнулася.
На кладовищі, крім неї, не було нікого. Світило сонце. В кущах голосно теркотіли пташки. З узмор’я долинав стугін прибою.
І від того, що сяяло сонце, робилося ще жахніше.
Насилу продираючись крізь запуст, Вікторія вибігла до моря.
Так що ж означало слово “кладовище”?
Шубін зрозумів це. Але вона не могла збагнути.
Того вечора Вікторія повернулася додому така стомлена, що навіть не мала сил роздягтися. Лише скинула туфлі і повалилася на ліжко.
Вона лежала, витягнувшись, заплющивши очі, і пошепки повторювала:
— Допоможи ж! Допоможи! Мені важко, я не можу збагнути! Взагалі жахливо важко. Нестерпно. Ну, хоч приснися мені, любий!..
Наступного дня Вікторія пішла до Селіванова. “Дядько він розумний, — мовила до себе, — і знає мене не перший рік. Він не відмовиться од моєї допомоги. Інший па його місці міг би сказати: “Ви метеоролог? Ото і справовуйтесь собі з вітрами та мойвою”. Селіванов так не скаже”.
— Ну що? — спитала вона з порога, дбайливо причинивши за собою двері. — Нового нічого?
Не здивувавшись питанню, Селіванов заперечно похитав головою. Але вигляд у нього при цьому був бадьорий.
— Враження таке, — говорила Вікторія, вмощуючись на запропонований їй стілець, — ніби ви чекаєте на мене з якоюсь доброю вісткою.
— Вгадали. Я знав, що ви прийдете до мене. Ще тоді знав, як ви були в дорозі до Балтійська.
— Так ось, товаришу каштан другого рангу, я хочу брати участь у розшуках Вінети.
— Цілком природно з вашого боку. Вже побували на місцевому кладовищі?
Вікторія зніяковіло кивнула головою.
— Не бентежтеся. На цей найпростіший здогад треба перехворіти, як на кір. Свого часу наші армійські товариші теж шукали причал між кладовищем і морем.
— Невже?
— Їм, бачте, ввижалася бухта, можливо, штучна і дуже старанно замаскована. А в глибині, під прикриттям кладовищенських дерев, щось на зразок елінга. На деяких фашистських військово-морських базах, наприклад у Сен-Лорені, були такі елінги. Уявляєте: залізобетонне укриття, зверху насипаний шар піску чотири метри завгрубшки, а під ним — підводні човни. Кажуть, спокійнісінько відстоювалися, їх навіть ремонтували під час найзапекліших бомбувань.
— Кладовище у Піллау порожнє.
— Так.
— Недарма Шубін прямував не до кладовища, а до гавані.
— До чого тут гавань? Ви що ж, гадаєте, у гавані розташовувалася ця “В”? Ніколи.
— Вона могла бути дуже маленька.
— Безперечно і була маленька, сказати б, одномісна. Адже “ЛГ” не зносив ніякого сусідства. Думаєте, поліз би в гавань, де повнісінько інших військових кораблів? Що ви! На цьому “ЛГ”, по-моєму, і рипу воза боялися.
Навіть у розмові віч-на-віч Селіванов за вкоріненою професійною звичкою волів називати “Летючого Голландця” та “Вінету” не повністю, а ініціалами.
— І все ж таки Шубін ішов до гавані! — вперто повторила Вікторія.
— Помилка, Вікторіє Павлівно, запевняю вас! Він, кажуть, навіть узяв під свою команду солдатів, що лишилися без офіцера. Чи ж до “В” йому було? Уявляєте, штурм, вуличні бої? А Борис був запальний вояка, загонистий. Мені та Бориса не знати! Дякувати богові, друзяками були!
Вікторія насурмилася. їй закортіло сказати: “І все-таки я знаю його краще, ніж ви!” Але вона тільки зауважила стримано:
