камінь, важкий і пісок, та найважча — злоба дурня”?
Та годі про Гейнца.
Зате наш командир розумник і всебічно освічена людина.
Поруч з морехідними довідниками на його книжковій полиці стоять Шпенглер, Ніцше, Гете, Моммзен. У Вінету—два на його замовлення регулярно доставляють економічні журнали — разом із пальним та харчами.
Уперше прийшовши до нього й чекаючи, поки він прогляне документи, я задивився на книжкову полицю. Він перехопив мій погляд:
— Ви, здається, закінчили університет до того, як вступили у військово-морське училище? Де саме? Ага! Про це сказано у ваших документах. Кенігсберг.
— Готувався стати доктором філософії, пане капітан другого рангу, — доповів я.
Проте розмова на цьому урвалася.
Наш командир навдивовижу небалакучий.
За всі ці роки, що я служу з ним, він — при мені — лише двічі вступив у спільну розмову в кают- компанії. І то несподівано. Його немовби прорвало. Видно, тема зачепила за живе. Людині таки дуже важко залишатися наодинці зі своїми думками, тим паче, коли вони невеселі.
Кажуть, він наймовчазніший офіцер німецького підводного флоту. Дуже можливо. Особливі умови нашої діяльності, звичайно, наклали на нього свій відбиток. Людина замкнена, бо тримає дещо під замком.
Втім, у вас, жінок, це, мабуть, інакше. Ви стаєте ще балакучішими, коли маєте секрет. Ретельно ховаєте його за своєю безтурботно-милою, що паморочить голову, балаканиною.
Та я хотів не про це. Я хотів змалювати тобі нашого командира.
Ти гадаєш, його обличчя завжди нерухоме? Навпаки! Мімікою він ніби доповнює скупо відмірювані слова. І це справляє полохаюче враження. Чого варте хоч би звичайне його кривляння: голова схилена до плеча, одне око примружене, друге спрямоване на тебе з незрозумілою, багатозначною посмішкою. Він наче прицілюється…
Повторюю: командир тільки двічі відкрився переді мною поза нашими службовими з ним стосунками.
Уперше це було так. Ми доставили чергового пасажира в точку рандеву й поверталися “порожнем”. Командир обідав у кают-компанії, що не так часто буває.
Як і завжди, він сидів мовчки. Ми вже так звикли до цього, що розмова за столом — зрозуміло, неголосна і стримана з поваги до командира — не вщухала.
Мова чомусь зайшла про майбутнє. Що робитимемо після війни, коли Третій рейх зітре на порох своїх ворогів і запанує над світом?
Франц, старший помічник, сказав, що безробіття нам принаймні не загрожує, війн вистачить на наш вік. Рудольф щось промурмотів про втому. Гейнц зіщулився. Великі рожеві його вуха настовбурчились ще більше.
Помітивши це, я процитував Гегеля: “Війна оберігає народи від гниття”.
Рудольф роззявив рота, щоб відповісти. Та раптом у кают-компанії пролунав різкий, тонкий голос. Всі здивовано підвели голови. Командир заговорив!
— Ви маєте рацію, Венцель, — промовив він. — Точніше, її має Гегель. Без війн не можна. Людина не може без війн. У цьому — суть її споконвічної життєвої боротьби.
— Але ж із ким воювати, коли світ буде підкорено?
Командир похмуро всміхнувся:
— У людей куца пам’ять. Час від часу доведеться нагадувати то одному, то другому континенту, що господарі світу — німці!
Він замовк і більш не брав участі в розмові.
А вдруге розбалакався — так само раптово, — коли підводний човен лежав на грунті, вичікуючи настання темряви, щоб випливти на поверхню. Ми сиділи за вечерею. Розмова точилася про довголіття.
Пам’ятаю, Готліба не було з нами. Він був, певно, в моторному відсіку. Я похвалився своїми батьком, дідом, прадідом. Ніхто з них не дозволив собі вмерти раніше сімдесяти.
Гейнц почав вихваляти цілющу дію китайських трав. Потім засперечалися про те, яка професія найвигідніша в розумінні довголіття. Я стояв за пастухів, Курт і Гейнц — за пасічників.
І раптом у кают-компанії пролунав голос командира:
— Найдовше живуть голови військових концернів! Чому? Не знаю. — Він помовчав. — Я помітив, що фабриканти зброї живуть тим довше, чим більше людей умерло з їхньою допомогою. Зробив навіть кілька виписок — заради цікавості. Ось! Візьмімо хоча б Армстронга. Засновник фірми, винахідник нарізної гармати. Він жив дев’яносто років! Смерть, певно, обачлива. Потурає своїм постійним постачальникам. Дуже вправно відкупався од смерті і Безіл Захаров, компаньйон його сина… Прожив… стривайте-но!.. Вісімдесят з гаком. Так, справді! Хайрам Максим, винахідник кулемета, жив сімдесят шість. Альфред Крупп — сімдесять п’ять. Август Тіссен — вісімдесят два. І синок його Фріц не схибив. Подав фінансову підтримку нашому фюрерові й дотягнув до сімдесяти шести. А ви кажете про пастухів та пасічників!
Він підвівся, заховав до кишені записну книжку.
— Треба вміти робити висновки з прочитаного! Наш Готліб збирає кладовищенські квитанції. Навіщо? Щоб довше прожити. Дурниця! Квитанції не допоможуть, не зможуть допомогти. Пакунок акцій — воєнних акцій! — куди надійніше! Роздобудьте такий пакунок, вчепіться в нього зубами і не випускайте навіть уночі! Смерть поблажлива до фабрикантів зброї.
Люди, як мені здається, починають цікавитися довголіттям, майже проживши життя. Так і наш командир. На вигляд йому не менш п’ятдесяти, хоч він приховує це і навіть фарбує волосся. Про це обмовився Курт.
П’ятдесят літ — і тільки командир підводного човна!
Звання командира теж не відповідає його вікові й військово-морському досвіду. Він всього-на-всього капітан другого рангу. В цьому званні був у 1942 році, так і лишився в ньому.
Бачиш, він просто не встиг дістати підвищення, бо був “потоплений”. Ми лишилися в тих же військових чинах, у яких нас застало потоплення.
Ось чому найкращий підводний ас Німеччини досі лиш капітан другого рангу, хоч давно вже мав бути адміралом.
За інших обставин він енергійно просувався б угору по сходинках чинів і посад. Йому протегує сам адмірал Канаріс…
(Довелося трохи зачекати, прикрити лист картою. Повз мене пройшов Курт, безтурботно насвистуючи й похитуючись, мов на танцях. Він, безсумнівно, шептун!)
Пишу далі. Так, Канаріс… Командир вчився разом з ним у кадетському училищі в Кілі, а ти знаєш, як однокашники допомагають один одному на флоті і в армії.
Та річ не тільки в Канарісі. Мені розповідали, що ще в двадцяті роки нашому командирові, тоді маловідомому лейтенантові у відставці, пощастило зробити важливу послугу фюреру. Це сталося на мітингу. На фюрера було вчинено замах, та наш командир прикрив його грудьми. Куля, призначена для фюрера, зачепила шию командира й пошкодила якийсь мускул чи нерв. Так він став калікою. Як бачиш, почесно. Ось чому командирові довірили командувати таким підводним човном, як папі. Він користується правом особисто доповідати фюреру!
Але чому, будучи другом Канаріса, навіть більше, користуючись правом особисто доповідати фюреру, командир терпить Гейнца?
Вважають, що Гейнц стежить за нами з наказу командира. А я гадаю: чи не приставлено його наглядати за самим командиром?
Ось приклад. Ми прибули до Вінети—два і стали па ремонт. Цього дня база була в траурі, як і вся Німеччина, — тоді саме на Волзі полонили нашу звитяжну Шосту армію.
Увечері в кают-компанії зійшлися Рудольф, я, Готліб, Гейнц і ще хтось. Вдаючи, що хоче розвеселити й підбадьорити товариство, Гейнц, за своїм звичаєм, розставляв нам пастки. Ми мовчали.
— Ви ніби якісь неживі, — сказав він нарешті роздратовано. — Чи не втямили, повторити?
