ні думати, коли урветься терпець через його причіпки, підлі натяки щодо тебе!
Втім, зрідка він дає мені перепочити і береться підловлювати інших.
Учора, граючи в шахи з Рудольфом, він почав стиха наспівувати:
Ес гейт аллес форюбер,
Ес гейт аллес форбай.[40]
— Приємний наспів! — недбало мовив Рудольф. — Звідки це?
— Ви не знаєте?
— Ні.
— О! Невже?
— Я не музикальний. Ваш хід, лікарю!.. Програвши партію, Гейнц пішов дуже невдоволенні.
А ми з Рудольфом мовчки перезирнулися. Ми, звісно, знали нещодавно придумане продовження цієї пісеньки. Воно крамольне:
Цуерст фьольт дер Фюрер
Унд да ді Партай.[41]
…А втім, можливо, це не Гейнц. Мені здається непевним Курт, улюбленець командира. Не викликає довіри також Готліб, механік. Можливо, він тільки удає з себе дурника. Та, власне кажучи, і Рудольф, мій сусід по каюті…
Усі тут підозрюють один одного і стежать один за одним. І попри все, ризикуючи життям, пишу тобі, щоб сказати: я живий!..
Тепер, Лоттхен, відкрию таємницю. Наша загибель обманна! Ми лиш удаємо мертвих.
Подібно до мертвих, ми перебуваємо в мороці, у світі привидів, де ходять скрадаючись і говорять стиха. Однак жоден мрець не одержує платні, а ми одержуємо — навіть потрійну! А це незаперечний доказ того, що я живий, правда ж?
Бій у Варангер-фіорді, про який було написано в поховальному повідомленні, закінчився внічию. Командир обдурив ворога і втік.
Та, повернувшись на базу, ми дістали “призначення на той світ”, як дотепно висловився Курт. Навесні 1942 року ми ще були здатні до жартів.
Та знай: це лише маскування під мертвих! Наш командир живий. І я живий. Пам’ятай: ти моя дружина, і я живий!
Ні в якому разі не продавай дім на Лінденаллее і не виходь заміж. При живому чоловікові не можна виходити заміж, пам’ятай це!
Лікар просто піддрочує мене, щоб я пробовкався. Нічого, я теж почну прислухатися до його слів, до всіх його обмовок, жартів, анекдотів. І побачимо, кого з нас першим поведуть на ніс човна по вузькуватій слизькій палубі. Але іноді я вірю йому. І найчастіше — у сні. Коли людина спить, душа її беззахисна. Я нічого не можу з собою вдіяти, Лоттхен, як не прагну.
Я бачу сон, один і той же, занадто жахливий. Я бачу, що йду по Лінденаллее. Сусіди, які стоять за огорожею, відвертаються од мене і не відповідають на мої вітання. Я підходжу до нашого дому, відчиняю хвіртку й зачиняю її за собою. Роблю це дуже повільно. Я боюся того, що станеться. Я знаю, що станеться.
Підводжу очі: на терасі стоїть наш Отто в оксамитовій курточці й коротких штанцях. Він бачить мене, та не рушає з місця. “Чого ж ти? — кажу я. — Адже це я, твій тато”. Я насилу зводжу подих від хвилювання. Серце шалено б’ється в грудях.
А потім з’являєшся ти. Ти теж стоїш, не рухаючись з місця, і дивишся на мене — холодно, байдуже, відчужено. Ти дивишся на мене так, ніби я винен перед тобою й Отто. Але ж я не винен! Мене примусили піти на цей підводний човен. Я не хотів цього. Ти ж знаєш: я хотів лишитися в Копенгагені…
Що може бути страшніше від такого сну?
Тільки пробудження!
Напевне, людина, прокинувшись у домовині, відчуває отакі муки.
Розплющивши очі, я бачу себе все в тій же тісній, як труна, каюті-вигородці, а наді мною темне склепіння. Це підводок підводного човна. Тікати з човна нікуди….
Нещастя мої почалися з квітневого відрядження до Копенгагена. Пам’ятаєш його?
Надто добре виконав завдання! А ми з тобою так раділи з моїх успіхів!
Підводному флоту знадобились ці кляті військово-морські бази, щоб завдавати удари Англії. Адмірал Деніц зробив заявку на Данію й Норвегію і дістав їх.
Англійці розмальовують події так, ніби наших солдатів було сховано в трюмах німецьких торговельних суден, що прибули до Копенгагена напередодні вторгнення. Ти знаєш, що це брехня. Я розповідав тобі. Напередодні в Данію прибули — звичайним пасажирським літаком — усього двоє: я — за уповноваженням військовоморських сил та майор, командир батальйону, який мав захопити міські укріплення.
Майор, удаючи туриста, зайнявся копенгагенською цитаделлю, де розміщені штаб, телефонна станція, караульні пости. А я попрямував у порт.
Біля пірса стояло надто багато суден. Та я з’ясував, що два великих транспорти хутко відпливуть. Таким чином, звільниться місце для наших десантних кораблів. Усе було гаразд. У шифрованій телеграмі я міг навіть вказати номери причалів.
Увечері мною зацікавився поліцай. Я пояснив йому, що заблудив. Товстий йолоп послужливо провів мене до зупинки автобуса. А коли він пішов, я повернувся на пристань, щоб закінчити свою роботу.
Подивилася б ти, як пройшло вторгнення! На маневрах не могло бути краще (до речі, операцію так і називали: “Везерські маневри”). Наші солдати діяли в цитаделі, ніби стояли там гарнізоном кілька років. І на пристані панував не гірший порядок. Якийсь матрос-датчанин, що позіхав біля причалу, навіть прийняв швартови з нашого десантного корабля. Спросоння дурень порахував нас за своїх. Хоча ні, я сплутав, це трапилося пізніше, в Норвегії. Датчани поводилися, як кролі: наївні, товсті, самовдоволені. Вторгнення в Данію дуже скидалося на полювання на кролів.
Коли б то вся війна була така! Однак вона була не така…
— Ви відзначились у Данії й Норвегії, — мовив командир, коли я відрекомендовувався йому з нагоди призначення на підводний човен. — Додайте до своїх позитивних якостей ще вміння мовчати. Така вже відтепер ваша професія: діяти й мовчати.
Я зрозумів, що означає “діяти й мовчати”, дуже скоро — під час операції “Букет червоних квітів”. У Піллау й вдома я не розповідав тобі про неї, але тепер це вже не таємниця. Треба було, бач, виставити букет у вікні нашого посольства в Дубліні — як сигнал до повстання й державного перевороту. Та лише після того, як ми висадимо в Ірландії організаторів повстання!
Це не вдалося, бо один із них умер од серцевого приступу в Ірландському морі, вже зовсім недалеко від похилих зелених берегів.
Довелося повернутись ні з чим, коли не рахувати мерця.
І тоді я припустився помилки, підбуривши проти себе лікаря.
Розумієш, у поході він дуже дратував мене: безладно метушився біля конаючого, якого підтримували товариші, давав йому нюхати нашатир, невміло тицяв голкою в руку. Я терпіти не можу безголових. І за вечерею сказав, що “пасажир з Дубліна” вижив би, будь на борту лікар, а не фельдшер (але ж так воно і є: Гейнц — військовий фельдшер, ми лише з ввічливості звемо його лікарем).
Гейнц позеленів од люті, але все-таки засміявся.
— У “пасажира з Дубліна”, — відказав він, — замість серця була стара стоптана калоша. З таким серцем не варт було навіть танцювати “гроссфатер”, не те що братися до диверсії.
— До того ж у човні було надто задушливо, — зауважив Курт, улюбленець командира.
— Курт має рацію, — підхопив лікар. — Коли б можна було спливти і пустити крізь люк свіжого повітря… Але ж ви знаєте, що ми не могли спливти. Над нами було багато англійських кораблів. Втім, — люб’язно додав він, повернувшись до мене, — коли ви відчуєте себе погано, я обіцяю потроїти свої зусилля.
І бачила б ти, як він вищирився! Рудольф каже, що наш лікар скидає усмішку тільки на ніч, а вранці, почистивши зуби, знову надіває її.
Він лютий, хитрий і нерозумний! Найнебезпечніше поєднання. Пам’ятаєш східне прислів’я: “Важкий
