Вона пройшла декілька кроків, обережно ступаючи по щебеню, і зненацька побачила під ногами дощечку з написом: “Lindenallee, № 17”.
Таж, здається, так звалася вулиця, де жила жінка, якій було адресовано лист ревнивця? І номер будинку ніби той же?
Вікторія поглянула на всі боки. Нічого не лишилося від Лінденаллее. Тільки гори щебеню були тут, сумовиті кістяки будинків, почорнілі від диму, та піраміди з бетонних плит і переплутаного дроту каркаса, напівзаховані в заростях бур’янів. Лип, від яких, очевидно, виникла назва вулиці, теж не було. Над бур’яном та щебенем і досі висів специфічний, невимовно журботний запах руйнування.
Вікторії розповідали, що деякі мешканці, чудом врятувавшись під час бомбардувань, ховалися потім у печерах серед руїн, зарившись у землю, мов кроти.
Сідаючи в поїзд, Вікторія все ще була під враженням руїн Кенігсберга. Зовсім зникла Лінденаллее якось гармоніювала при цьому з хмарою, що повільно сходила над містом. Вона була темно-синя, з фіолетовими плямами і, наближаючись, все більше й більше набрякала темрявою. Ось-ось мав бути дощ.
Поїзд рушив. За стукотінням коліс Вікторія не почула грому. Хмара над обрієм розкололася надвоє. Небо прокреслив прудкий зигзаг. По цьому линув дощ.
Нарешті!
Притулившись чолом до скла, по якому періщили дощові цівки, Вікторія вдивлялася в пітьму. Невидимі молоти гатили по хмарі, як по ковадлу, шалено викрешуючи з неї зливи іскор.
Тутешні місця — грозові місця.
Корінні мешканці — слов’янське плем’я пруссів. Як у всіх слов’ян, на їхньому небі панував громовержець Перкус (Перун). Слід гадати, що грози й тоді бували часто.
Та ще частіше над тутешніми положистими горбами кидали громи й блискавки не боги, а люди.
Кенігсберг, перетворений в згарище, тільки повторив долю литовського поселення Твангете, спаленого рицарями-тевтонами. Перші будинки Кенігсберга були збудовані на попелі, серед руїн.
І чи не кожного століття з того часу небо знову й знову стрясають нечувані грози.
У п’ятнадцятому столітті — це битва під Грюнвальдом, у вісімнадцятому — біля Гросс-Егерсдорфе, в двадцятому — біля Танненберге і, нарешті, найжорстокіша і найкривавіша з усіх — під Кенігсбергом — Піллау.
Луна титанічних битв і досі гуркоче над пагорками, а в небі спалахують зірниці, як відблиски далекої канонади…
Вікторія неї відходила од вікна. Не було чути ні гуркоту грому, ні шелестіння дощу. Гроза була безгучна. Тільки чітко постукували колеса. І під цей стукіт, через рівні проміжки часу, над обрієм виростали кострубаті стовбури блискавок. Одну мить було видно облиті яскравим світлом пагорки, гаї, гостроверхі черепичні дахи, і все знову зникало в безпросвітній темряві.
Через щілини у вікнах протікала вода, чорна калюжа хлюпалася на підлозі — в такт похитуванням вагона. Вікторія підібгала під себе ноги. Вона любила грозу. Але сьогодні щось заважало втішатися грозою. Що це було? А-а, лист моряка і руїни зниклої Лінденаллее! Якісь майже безформні здогади роїлися в голові, виникали далекі сумні зіставлення. А у вухах настирливо лунало монотонне: “Я живий, Лоттхен. Я живий!”
Фраза ця була не благальна, ні! Лунала скоріше як погроза чи заклинання. Моряк наче гіпнотизував на відстані свою дружину. Слова з болісним зусиллям виривалися з його горла. Він ніби волав до дружини з-під могильної плити або з дна океану крізь багатометрову товщу води.
І раптом — новий сліпучий спалах! Хмара, що не відставала від поїзда на всьому шляху, піднялася й скрутилася знизу, немов обгорілий сувій.
Вікторія зрозуміла! Вона ніби вихопила з полум’я дорогоцінний нерозгаданий згорток.
Ні, вже розгаданий! Лист, що лежав під склом у Будинку Флоту Д так невідчепно катував її, написав Венцель, штурман “Летючого Голландця”!
Уранці лист у присутності кількох офіцерів дістали з вітрини.
Це було щось схоже на щоденник, досить детальний, але без дати, побіжні, уривчасті записи. Очевидно, робили їх час від часу, в міру того, як щось спадало на думку або траплялася нагода лишитися на самоті.
І подумати ж тільки, що всі ці роки лист із “Летючого Голландця” пролежав у фойє Будинку Флоту під фотографією Шубіна!
А до того він довго валявся серед інших не відісланих адресатам листів у дворі поштового відділення. І Шубін ходив по цьому паперовому килиму. Досить було тільки нагнутися, щоб підібрати надзвичайно важливий документ, значно важливіший, ніж перехоплене ним донесення. З перших же рядків Шубін, певна річ, зрозумів би, хто автор листа.
Але він під ноги не дивився. Він був захоплений пошуками Вінети, так само, як Вікторія минулого року. Так, їхню увагу було відвернено. Саме через це лист пролежав так довго під склом вітрини.
Сторінки листа були пом’яті, брудні, — очевидно, затоптані чобітьми. На двох чи трьох листках розпливлися бурі плями. Кров? Може, навіть кров Шубіна?
Вікторія відігнала цю думку й почала читати. Ось згадка про булькатого Гейнца, далі про Готліба, Курта, Рудольфа….
“IX ЛЕБЕ, ЛОТТХЕН!”
“Я живий, Лоттхен. Ти здивуєшся, дізнавшись про це. Але я живий. Придивись краще; це мій почерк. Адже ти пам’ятаєш мій почерк. Вір мені, це я. І я живий.
Я ризикую життям, коли пишу тобі. Я змушений писати, раз по раз ховаючи листки, повсякчас озираючись. Мене розстріляють, довідавшись, що я пишу тобі. Навіть не висідатимуть задля цього на берег. Виринуть уночі і розстріляють у відкритому морі, якщо, звісно, сприятиме погода.
Церемоніал відомий. Приреченого виводять на палубу під конвоєм двох матросів, третій несе баластину, щоб прив’язати її до ніг. Керує розстрілом вахтовий офіцер, колишній товариш по кают-компанії, який напередодні передавав приреченому сіль за столом або програвав йому в шахи.
Я бачу це так ясно, мовби це вже сталося. І я боюся. Але ще більше я боюся, що ти мене забудеш.
Лист дуже довгий. Я пишу його протягом усіх цих нескінченних років.
Писати на нашому підводному човні найсуворіше заборонено. Та мені вдалося обминути заборону.
Бачиш, я користуюсь особливим довір’ям командира (одного разу він сказав, що я і Курт — його лейб-гвардія на підводному човні). Як штурман, я знаю всі таємні підходи до Вінетів, прокладаю курс.
Мало того, наш командир честолюбний. Він не від того, щоб видати опісля війни свої мемуари, на зразок “Семи стовпів мудрості”. Та Лоуренс поєднував у одній особі розвідника й літератора. Наш командир зовсім не має літературного хисту. Тому він попросив мене допомагати йому.
У вільний час я веду записи, які він ховає потім до сейфа. Роблю це зовсім відкрито, на очах у інших офіцерів, а тим часом уривками пишу й до тебе. Звичайно, при найменшій небезпеці доводиться швидко підкладати лист під чернетку мемуарів. Сподіваюся випадку чи якоїсь оказії.
За всяку ціну і якнайшвидше ти повинна дізнатися, що я живий!
Мене постійно підганяє оцей Гейнц. З усіх моїх товаришів я найбільше боюсь і ненавиджу Гейнца. Ти напевно пам’ятаєш його. Я познайомив вас у ресторані в Піллау. Він булькатий, лисий і весь час жартує.
Лоттхен! Жарти його схожі на розпечені голки, які під час допиту заганяють під нігті! День у день він робить мені допит, ловить, розставляє пастки.
Він вичікує, коли я зірвусь. І я можу зірватись. Скажу що-небудь таке, про що не можна ні говорити,
