КАЮТА-ЛЮКС
(ПРОДОВЖЕННЯ ЛИСТА)
Я вже писав про ірландського екстреміста, через якого я підбурив проти себе Гейнца. Та були й інші пасажири.
Для них пізніше обладнали каюту в кормовому відсіці, забравши звідти торпедні апарати. Звісно, там нема особливого комфорту. Та й не може його бути. В підводному човні занадто тісно. І все ж таки ця каюта — не наші двоярусні домовини і навіть не салон командира.
Ми називаємо її поміж собою “каюта-люкс”…
Довгою низкою, один за одним, сповзають наші пасажири у підводний човен. Спочатку бачимо тільки ноги, які повільно спускаються по вертикальному трапу. Потім — й обличчя. Ноги різні. Обличчя — однакові майже в усіх. Без особливих прикмет. Зосереджені, похмурі. Не обличчя — залізні маски!
Тільки один пасажир скидався, мабуть, на людину.
Та й то доки лежав у нестямі на підлозі. А тільки-но розплющив очі, як обличчя заціпеніло, як у мертвяка.
Я відзначив його у вахтовому журналі як “пасажира з Котки”. Ми, бачиш, записуємо своїх пасажирів, не згадуючи прізвища — лише за назвою міста: “Пасажир із Дубліна”, “Пасажир із Осло”, “Пасажир із Філадельфії”. Між іншим, це був, можна сказати, без квитка. Його виловили гаком у Фінській затоці під час моєї вахти.
Випадкового пасажира не помістили в каюті-люкс, — вона секретна. Він спав на ліжку Курта, а вечеряв з нами в кают-компанії.
Мене вабило до нього. Від нього віяло дивовижним душевним здоров’ям. У цій плавучій божевільні тільки він та я були нормальні. Але ми не встигли порозмовляти.
Була в нього ще й інша, неофіційна назва: “Людина тринадцятого числа”. Так його охрестили в кубрику.
Матроси були певні, що він принесе нам нещастя. Адже його виловили тринадцятого числа.
Хіба не дивно? На борту “Летючого Голландця” бояться привидів!
На нашому підводному човні — металевому острівці, набитому до краю технікою, переповненому механізмами, не вистачає тільки чаклуна, який виконував би ритуальні танці серед кренометрів і такометрів!
Матросів налякало те, що “пасажир із Котки” з’явився в супроводі почту чайок. За матроським повір’ям, чайки — душі загиблих моряків.
Проте “небезпечний” вплив “людини тринадцятого числа” тривав недовго.
Пробувши в нас кілька годин, він пішов назад у море. Загаявся, коли човен спішно занурювався. Тут ловити гав не можна. Ми пішли в глибочінь, а він лишився. Або потонув, або попав у полон до росіян.
Але така смерть не гірша й не краща за всяку іншу. Принаймні зекономив баластину, яку прив’язують до ніг, щоб труп відразу пішов під воду. Звичайно він тоне навстоячки, ніби наостанку витягується перед тими, хто лишається, у струнку…
Я пригадав похорон у морі. Ні, це була не страта, звичайний похорон. Умер матрос, наш із тобою земляк.
Стривай-но, де ж це було? У Тихому океані? Ні, перетинали Тихий океан у складі великого конвою. Йшло п’ять чи шість підводних човнів. А мені в час похорону запам’яталася самотність. Гнітюча. Страхітлива. Вузьке тіло підводного човна похитується на хвилях. А довкола океан, безкрая безодня вод. Значить, Атлантика. Це було в Атлантиці.
Так, без сумніву, не море — океан. Надто довгі були хвилі, що котилися мимо. І небо було надто велике, світле. Бо воно відбивало океан.
Того разу, по-моєму, ми перекидали тюки, набиті пропагандистською літературою.
Доводиться час від часу впорскувати під шкіру цим фольксдойче сильно діюче, тонізуюче. Наш підчовен виконує роль такого шприца для ін’єкції.
В цьому разі, наскільки я пам’ятаю, то були підбадьорливі ліки. Та іноді в шприці буває й отрута…
Коли я зійшов на місток, мої очі засліпило косе проміння. Сонце хилилося на обрій. Це був єдиний орієнтир у водяній пустелі.
Я поквапився пустити в хід секстан, щоб уточнити наше місце. А вахтовий матрос став до візиря[42] й заходився його повертати. На будь-якому боці виднокола могла виникнути небезпека., Другому матросові було наказано стежити за повітрям.
А внизу, на палубі, відбувався похорон. Він не забрав багато часу.
Пастора у нас замінює командир. Він виступив наперед з молитовником у руках і прочитав над мерцем молитву.
Потім загуркотіла баластина по борту, тягнучи за собою тіло, замотузоване в койку, схоже на мумію.
Команда: “Пілотки надіти!” — і всьому кінець. Поховання тривало не більше п’яти хвилин, якраз стільки, скільки треба, щоб зорієнтуватися за сонцем.
Не можна було занадто ризикувати, довго перебуваючи на поверхні!
Можливо, навально спускаючись, ми обігнали нашого сердешного земляка, який, витягнувшись, як на перекличці, поринав глибше й глибше до місця свого останнього спочинку…
Люди по-різному йдуть з нашого підводного човна.
Бідолашний Генріх пішов погано. Він не хотів іти. Але мені не можна згадувати про Генріха….
Я почав писати про пасажирів.
Деяким ще до смерті доводилося полежати в домовині. Маю на оці наші торпедні апарати. Декого доводилося проводити так — до нашого уявного затоплення.
Вони залазили в апарат по черзі. Потім Рудольф, наш мінер, наглухо зачиняв задню кришку. Обмінювалися умовним стукотом. Короткий удар по корпусу апарата: “Як самопочуття?” Удар у відповідь: “Гаразд”. Два удари: “Відчув себе погано”. Кожен повідомляв тільки про себе.
Люди лежали в цілковитій темряві, головою торкаючись п’ят сусіда. Потім Рудольф наповнював торпедний апарат водою і, зрівнявши тиск усередині апарата із за-бортовим тиском, відчиняв передню кришку. Люди по черзі вибиралися назовні й випливали — дуже обережно, не забуваючи про кесонову хворобу.
Так було тоді, коли командир не ризикував виплисти на поверхню. Але зате ми наближалися до берега майже впритул.
Зрозуміло, для того, щоб піти з човна таким чином, потрібні міцні нерви. Але після нашого потоплення у Варангер-фіорді (не забувай: воно уявне!) все змінилося, у тім числі й склад пасажирів.
Дико подумати про те, щоб наших теперішніх пасажирів заштовхували в торпедний апарат. У переважній більшості це немолоді, солідні люди, без будь-якої спортивної підготовки. Навіть каюта-люкс здається їм не досить зручною. Вахтовий офіцер бере під козирок, коли їх усаджують у надувний човен, щоб одвезти на берег. Очі при цьому рекомендують опускати. Наші пасажири не люблять, коли їм дивляться прямо в очі.
Іноді зустріч відбувається не біля берега, а у відкритому морі. Пасажир пересідає на корабель чи, навпаки, з корабля на наш човен. Найчастіше це буває вночі.
Пам’ятаю одну таку зустріч серед океану.
Ми прибули в точку рандеву, коли корабля з пасажирами ще не було. Він запізнювався.
Наш підводний човен виплив і, погойдуючись на хвилях, ходив короткими курсами й малими ходами. Я був вахтовий офіцер.
Ти не можеш собі уявити, що це таке — ніч серед океану!
Куди не глянь — вода, вода. А над нею в порожнечі висить самітний місяць. Нема нічого в світі самітнішого, як місяць над океаном…
Але й на молодику страшно посеред океану. Слабке, миготливе світло розхлюпано довкола. Хвилі безупинно котяться назустріч, несквапно оббігаючи земну кулю. Це картина первісного хаосу. Таким,
