І я вперше зрозуміла (точніше, відчула),— якщо жорстоко кидати людину й розбивати їй серце в годину поразки, то набагато жорстокіше робити це, коли вона нарешті здобула успіх, якого «чекала двадцять п'ять років».
Я панічно перелякалася цієї думки, але, спробувавши «спертись» на «реальність» своєї любові до Джіма, раптом знайшла там замість любові самі лише спогади про неї; з реального цей факт перетворився раптом на факт історії,— а всі історичні факти дуже швидко обростають усілякими примітками й коментарями (наприклад: «Чи ж ти не розумніший за нього?»),— тож спиратися на цей факт можна було не більшою мірою, ніж на історію взагалі.
А щодо слабкої волі та нерішучості, то я ніколи так і не знала, коли ми виявляємо більшу слабкість — роблячи дурниці, щоб нас не вважали за нерішучих, чи міняючи свої рішення, бо раніше були дурні.
Не стигла я й рота розтулити, або нагадати, що я при надії, як він (раніше за мене зрозумівши, що я здаюся) поклав мені руку на стан, і я вже не могла опиратись — це було б щось неприпустиме, якби Честер прогавив свій шанс.
Я мовчки дозволила йому провести себе до кімнати й покласти на ліжко, нічого не сказавши, коли він замкнув двері; мене охопив такий розпач, що вже не хотілося ні про що думати.
39
Мушу пояснити, що саме сталося того вечора, бо дехто схильний звинувачувати мене в тому, що це нібито я «розбестила» свого бідолашного чоловіка, і не лише духом, а, так би мовити, й тілом. Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що люди, які живуть однією родиною чи просто під одним дахом (або навіть і такі, що зійшлися бодай один раз на танцях), якось впливають одне на одного, а чоловік і дружина й поготів. Та Джім, коли я пояснила йому в листі, чом, незважаючи на все, не можу піти від Честера, відповів мені, що зустріч з такою вкрай зіпсованою жінкою, як я, була найбільшим у його житті лихом.
Чоловік і жінка зазнають обопільного впливу. Вони дізнаються про не знані їм раніше думки й почуття одне одного і пристосовуються до них — саме на цьому стоїть шлюб, а шлюб (я переконана) — не лише традиційне співжиття чоловіка та жінки, як вважає дехто, але й певний клімат, бо він змінює і душі їхні і тіла.
Я була у розпачі від усього, що зі мною так раптово сталося, від усього, що загрожувало моєму майбутньому, і хотіла тільки одного: «відкласти Честера на потім», лишитися «на самоті з собою» навіть якщо він поруч, у моєму ліжку. Але Честер, як я вже казала, належав до тих людей (Джім у цій справі був точнісінько такий же впертий, але з іншої причини — нічиї релігійні почуття його не обходили, для нього важливо було завше й в усьому доскочити успіху!), яким не може стати добре, доки вони не відчують, що добре стало й партнерові по любовних втіхах (зрештою, і самому приємно, коли хтось із насолодою робить вам приємне); тож мені раптом захотілося показати Честерові те, що зробив зі мною Джім (досить було й легкого натяку, щоб усе зійшло за випадковість). Наслідок усе перевершив (правда, обох нас від утоми пройняла така нервова гарячка, що ми ледве не знепритомніли). Прийшовши до тями, Честер лише здивувався, навіть затривоживсь, чи не заподіяв він мені шкоди. Але опісля — не знаходив слів, щоб виявити свій захват! І лишень тому (от чого я не могла передбачити!), що сприйняв (так було свого часу і в мене з Джімом) наше цілком «земне» досягнення за божий знак,— мовляв, нарешті ми з ним з'єдналися «в одне ціле».
Хіба могла я тепер пояснити йому, що прагнула лише одного (на противагу випадкові з Джімом!) — уникнути цієї «єдності»? Проте наслідок приголомшив і мене. Крім того, я давно переконалась,— через властиві Честерові релігійні погляди на шлюб і кохання він був дуже «цнотливий» і не зрозумів би (навіть якби я спробувала його у дечому просвітити; та про це не могло й бути мови, він розчавив би мене всією могуттю свого євангелізму!), що йдучи йому так охоче у всьому назустріч, роблю це аж ніяк не за божим велінням, і що втаємничила його у своє нове «індуське» відкриття з однією метою,— аби хоч якось полегшити початок цієї нової фази нашого життя і не дати йому лізти до мене в душу.
Та з моїм вразливим і палким чоловіком, рабом надто розвиненої уяви, це призвело до цілком протилежного наслідку. Саме від тієї ночі (я ледь не написала «фатальної», хоч саме такою вона й була) він так шалено в мене закохався, що навіть дивився тепер на мене інакше, звертався до мене іншим тоном (в його голосі бриніло тепер дві або й навіть три тональності), і коли йому траплялося бодай крізь рукав доторкнутися до моєї руки, пальці його ніби промовляли: «Моя дружина».
40
Тільки-но скінчилися вибори, Честер узяв квитки на поїзд (відтепер він завжди брав для мене перший клас, хоча сам їздив постійно у вагонах третього класу) і повіз мене до Лондона, аби підшукати нам (як він сам висловивсь) «гніздечко». Ті пошуки тривали недовго. Просто з вокзалу ми поїхали на набережну (на ту її привабливу частину, що зветься Гросвенор-Парейд); показавши там мені один величезний особняк, Честер спитав, чи він мені подобається.
Будинок той був дуже занедбаний. Вікна побиті, бридка жовта фарба подекуди облупилась, стіни були ніби подзьобані віспою.
Я зразу ж сказала, що дім надто великий, та й здеруть за нього чимало. А належить він, здається, чи не Слептонові?
— Еге ж, і він обіцяв здати його нам не дуже задорого.
— Ще б пак. Там уже майже п'ять років ніхто не живе. Кузен Порті називає його жовтим слоном — така руїна, що від неї самі збитки. І скільки ж він править за свого слона?
— Двісті фунтів за рік.
— Ласкавий боже! Честере, де ми візьмемо такі гроші, навіть якщо здамо в оренду Орчард?
— Це єдиний будинок, що виходить на річку.
— Але, Честере, невелика буде втіха з того краєвиду, коли він доведе нас до розору. Та й, зрештою, це лише стара брудна Темза.
Ця його вигадка й справді здалася мені маніакальною. Вибори обійшлися нам у добру тисячу фунтів, майже половину всього нашого капіталу. Честера було обрано незначною більшістю голосів (проти нього голосували майже всі баптисти, що хотіли мати у парламенті свого кандидата), а до загальних виборів було ще далеко. Але (незважаючи на моє заперечення) Честер все одно винайняв цей будинок, і тут я мушу признатися, що мені й справді було б дуже ніяково жити в домі, якби з нього було видно самі фасади будинків і вікна по той бік вулиці, звідки цілоденно ніби стежать за тобою.
Однак такі, як Гулд, що відразу розкричалися, нібито дім було орендовано для мене, через мою пристрасть до розкошування, дуже й дуже помилялися. Честер хотів, щоб у мене був гарний вид з вікна, а у Тома — сонячна кімната, але ще більше він потребував затишку для своїх справ. І не встигли ми ще умеблювати весь будинок, як Честер почав улаштовувати прийоми, конференції та засідання комітетів, і дуже швидко дім зробився схожий більше на державний офіс, ніж на приватне «гніздечко».
Багато хто (і я теж) був просто приголомшений тим, з якою безоглядністю Честер, потрапивши в парламент, почав тринькати гроші, так би мовити, на «розширення» своїх володінь. Дехто вважав, що в нього від успіху запаморочилась голова, і він може невдовзі підтяти все під корінь.
Насправді ж, Честерова «шалена безоглядність», себто витрати на дім, на нові комітети й пропаганду, була заздалегідь продуманою. І якщо ви скажете, що то була ризикована гра, бо загрожувала йому цілковитим крахом, то змушені будете визнати й інше: саме завдяки цьому (і, звичайно, допомогли мої гроші і мої зв'язки) він зміг зміцніти й набути ваги, і коли нарешті надійшла пора загальних виборів, партія вже не могла не брати його до уваги,— отже, це була, як то кажуть, «гра на виграш»,— справа виявилася вартою заходу.
І коли, до речі, подивитись на інших людей, на тих, хто зумів досягти успіху в житті, переконуєшся, що всі вони свого часу теж вели «ризиковану гру», і їх теж можна було цілком справедливо звинуватити в тому, що вони надто високо занеслись і пішли ва-банк.
41
