буду, дав йому кілька адрес, і крамницю Шулбредза теж.
Того дня ми почали саме з Шулбредза й перебували (як діти під кінець канікул) у сміхотливому настрої. Ще не ввійшовши до крамниці, ми побачили себе у величезному дзеркалі й мало покотом не лягли від сміху.
— Давно я не бачила нічого подібного! — сказала Дейзі.— Ні, ти поглянь на мене — бламанже, та й годі!— І її так розібрало від реготу, що ми змушені були присісти на диван, аби вона відхекалась.
— О боже,— зітхнула Дейзі, витираючи очі затиллям долоні,— так, чого доброго, ще й завчасу перейми почнуться!
— Аби тільки не зараз! — докинула я, і вона аж заверещала від сміху (розгойдуючись усім тілом узад і вперед і затуляючи обличчя долонями),— так голосно, що на нас уже почали озиратися.
Та й навіть соромлячись тих поглядів,— нам пашіли щоки,— ми однаково не могли спинитися,— то було ніби напад істерики. І водночас — не знаю, як його краще пояснити,— була якась незбагненна приємність у самій можливості отак бездумно линути за течією, віддаючись цьому настроєві беззаперечно, перенестися раптом з нашого вельми порядного світу (а Шулбредз був його ототожненням) у світ шаленства, де можна досхочу сміятися.
І от саме під час цієї не дуже вишуканої сцени раптом на нас ізсередини зали рвучко озирнувсь опецькуватий червонопикий чоловічок, і ми з жахом впізнали в ньому Гулда. Дейзі панічно скрикнула: «Ой, боженьку ж мій! Дивіться! О господи! Тед! Що ж мені робити?!» І, насилу підвівшись з дивана, пустилася до туалетної кімнати. Я ще не бачила, щоб доросла людина впадала у таку паніку й поводилася так по- дитячому. Червоний від люті, Гулд підскочив до мене й засичав:
— Я перепрошую, місіс Німмо, але де місіс Гулд?
— У туалетній кімнаті, містере Гулд. У неї щось там з панчохою.
— Я не вірю жодному вашому слову! Це ви її на щось підмовляли! Я бачив, як ви отут казилися!
— Але, містере Гулд, ми сміялися не з вас. Дейзі вас просто обожнює.
— Я не потребую, щоб ви розповідали мені про почуття моєї дружини.
— Дуже шкода, містере Гулд, але ми вас не помітили. Я піду гляну, що там у неї.
Дейзі мало не плакала від страху, й мені насилу вдалося умовити її вийти. Гулд миттю схопив її за лікоть і, підштовхуючи другою рукою у спину, потяг до виходу. На обличчі у Дейзі був комічний вираз розпачу. А проте вже наступного ранку вона знову прийшла до нас і сказала, що Тед дав їй доброго лупня, і вона так кричала, так кричала, що у неї ще й зараз «дере в горлі»,— тож мусимо сьогодні постерегтися, аби він ізнову нас не спіймав. Вона страшенно боялася свого Теда, але насолода пройтися зі мною по крамницях була вища за її страх, і вона не могла відмовити собі у бажанні купити червоний шовк чи золоту торочку.
У такий спосіб (як воно й було заплановано) Честер і Гулд замирилися. Честер зателефонував Гулдові, щоб спитати про Дейзі (відпустивши принагідно кілька шпильок на адресу «цих дамочок, яким кортить допастися до прилавків»). Звісно, Гулд почав скаржитися на мене, а Честер (про це мені потім розповіла Дейзі), визнавши, що я й справді можу в першій-ліпшій крамниці забути про все на світі, дістав нарешті нагоду запитати в Гулда, як же, хай скаже, могло статися, що між ними перебігла чорна кішка; і Гулд охоче пішов йому назустріч, аби тільки заручитись його підтримкою проти мого шкідливого впливу на дружину. Переконана, що це входило в їхню домовленість (а може, й було її першим та головним пунктом), бо того ж вечора Честер попросив мене більше не ходити з Дейзі по крамницях: це, мовляв, псує Тедові настрій, йому щоразу надсилають величезні рахунки, а Дейзі, аби виправдатись, плете йому дедалі безглуздіші небилиці.
До цієї заборони я Поставилася дуже спокійно; мені було байдуже навіть і те, що в жертву їхній угоді принесли моє почуття власної гідності (мені вже нічого було тоді втрачати). Але мене приголомшив другий пункт їхньої угоди: Честер пообіцяв Гулдові зробити його родича Бутема своїм особистим секретарем.
— Тед мало не очманів з радості,— похвалився мені Честер,— і вже ладен був перепрошувати мене за свою опозицію в Тарбітоні. Тепер ми сміливо можемо розраховувати на голоси всіх його прибічників. Та й сам цей хлопчина — знахідка, він чудово розуміє, які перспективи розкриває перед ним така служба, і працюватиме не за страх, а за совість.
Я була вкрай перелякана — взяти до нас у дім Гулдового родича, коли Гулд вважає мене — і я це знала! — мало не за повію! Я сказала Честерові, що Гулд підсовує нам Бутема, аби його здихатись, бо той не впорався з обов'язками прикажчика в його бакалії, а ще — бо той теж ненавидить мене. На це Честер відповів, що я помиляюсь, хлопчина просто з боязких, та в нас нема іншої ради, мусимо взяти його принаймні на спробунок,— адже Гулдові вже обіцяно.
Отак Бутем з'явився в нашому домі, і дуже швидко ми зрозуміли, що від нього ще менше користі, ніж можна було сподіватись. Він не міг гаразд передрукувати листа або дізнатися, коли приходить чи відходить той чи інший поїзд. Запізнюючись на засідання і змагаючись із своїм пальтом (Честер одягав його так рвучко, що видирав з рукавів підкладку), він розпачливо кликав мене:
— Ніно, Ніно, можна тебе на хвильку? Бога ради, поглянь, коли відходить поїзд. Від Бутема пуття не діб'єшся, він такий розтелепа.
А коли цей неоціненний секретар писав з голосу листи, він частенько пропускав яке-небудь найважливіше слівце, наприклад, частку «ні», або ставив не ту дату.
Я не була, як уважав Честер, упередженою до Бутема; ще менше моя антипатія пояснювалася тим, як це часом буває, що Бутем особистий секретар мого чоловіка, отже, людина вельми до нього наближена. Просто Бутем був сам собою небезпечний. А Честер же міг узяти собі набагато кращого секретаря. Адже він — ми зрозуміли це добре, перебравшись до Лондона — став доволі помітною постаттю серед радикалів.
Це пояснювалося не лише тим, що Честер набув собі популярності через оту «зраду» часів бурської війни, а й тим, що він став виразником поглядів великої групи радикалів, які несподівано ввійшли в силу,— чи то усвідомивши свою значущість, чи то відчувши приплив енергії після хвилі антимілітаристських виступів (чом так сталося, ніхто не міг сказати, та й ніхто цього напевне не знав, у тому числі й самі радикали, яких це, щоправда, не дуже й цікавило); та головне було в іншому. Честер уже тоді показав своє вміння знаходити спільну платформу з тими, хто морально й матеріально підтримував партію,— з підприємцями і навіть багатими лордами, а надто з тими, хто не хотів брати прилюдної участі в комітетах, а вносив свої пропозиції (їх завше схвалювали й виконували), лишаючись у затінку; тому він був як свій у чималому колі впливових людей, маловідомих для широкого загалу, і коли його було обрано до парламенту, вони говорили одне одному: «Честер Німмо — наша людина, він працюватиме на нас».
Авжеж, я розуміла, що Честерові потрібен секретар, треба було якось сортувати відвідувачів (якби виконувати цю роботу взялася я, знайшлося б чимало ображених), і головне — робити це тактовно.
Не можна (вчив нас Честер) говорити надокучливому, але поважному візитерові, що його не приймуть за браком часу; навпаки, треба відразу ж охоче призначити час, тільки вибрати якусь незручну годину, перед ленчем чи обідом, чи в суботній полудень, коли він і сам не зможе прийти, а якщо прийде, то на хвилину. Що більше цабе, то більше воно ображається, може, тому, що відчуває, як до нього ставляться (бо вже, мовляв, не раз хотіли його відшити), і вважає це несправедливим щодо себе.
Одного такого чоловіка Бутем образив — то була велика цяця!— причому так, що той на все життя зробився нашим ворогом; і водночас пропускав до Честера всіляких пащекунів, які висотували з нього нерви. Не критимусь, Бутем страждав через свої промахи дужче за нас; і якщо вже казати правду, бідолаха боявся майже всіх (так само й мене) і всього в цьому жахливому світі, де навіть до такого діла як продавати сир для мишоловки він був незугарний.
43
Цей Бутем шпигував за мною від самого початку (я знала, що він доносить усе Гулдові, Дейзі попередила мене про це запискою, нашвидкуруч надряпаною у перукаря, щоб її не заскочив на тому Тед), але я мовчала, і лише коли одержала незаперечні докази,— увійшовши якось уранці до своєї кімнати, я побачила, що він читає мого недописаного листа кузенові Роберту (про Джіма — ми з Робертом дуже за нього тривожились),— я поставила Честерові ультиматум і сказала, що більше й дня не пробуду з Бутемом під одним дахом.
Я зразу ж побачила: бій буде серйозний. Увійшовши до кабінету, я ще не встигла й рота розтулити, як
