Честер люто зиркнув на мене через стіл. Я казала в таких випадках, що він намагається спопелити мене поглядом, а Джім — що він робить «стойку».
Джімовий вираз був точніший. У такі хвилини (коли Честера мучили жахливі підозри) він не тільки намагався спопелити вас очима; йому мінялося все обличчя — ніс випинався вперед, стискалися щелепи, на щоках виступали жовна, і навіть тіло напружувалось і завмирало, ніби скуте почуттями, які нуртували в ньому.
Я зрозуміла, що Бутем уже випередив мене і поспішила сказати:
— В листі не було жодної таємниці, та й не про те йдеться, я просто написала Робертові про Джіма. Але я певна, ти погодишся, що Бутема терпіти далі не можна.
І спокійнісінько сіла на канапу, щоб не бачити його «стойки».
— Він пояснює, що лише переклав листа з місця на місце, аби дістати з-під нього записника з адресами,— я послав його сам.
— Отже, ти хочеш, щоб він за мною стежив. І лише для цього й тримаєш Бутема. Ну та вже певно — бо ні на що інше він не здатен.
Честер встав із-за столу й підійшов до мене впритул; видно було, що він дуже схвильований, хоч і намагається триматися холодно й суворо.
— Як ти цього хочеш, я можу будь-якої хвилини витурити його звідси. Але що там у вас із сером Робертом та Джімом?
— Нічого особливого, просто Джім марнує у Бакфілді і своє життя, і Бобові гроші, і ми тривожимося за нього. Врешті, я відчуваю свою вину перед ним і...
Честера аж пересмикнуло, наче від кольки, й він зразу ж мене перебив:
— Ти часто тепер зустрічаєшся з Джімом?
— Жодного разу відтоді.— Це питання навіть мене здивувало.— Джім не схотів би стрітися зі мною, навіть якби я його про це дуже просила; він страшенно ображений, і має підстави,
Честер пройшовся по кімнаті і знову став у свою «стойку». Я зрозуміла, що він не вірить жодному моєму слову. Мені довелося доводити, що Джіма вже кілька тижнів не було в Лондоні, що до Бакфілда чотири години їхати, а я не маю ані хвилини вільної. Я розсердилася й спитала без манівців, невже він гадає, що я його дуритиму? У цю мить він раптом підійшов до мене і, сівши поруч, сказав:
— А якби й піддурила, я б однаково про це не дізнався, еге ж? — І якось химерно поглянувши на мене, додав:— Авжеж, ревнувати вульгарно. Я не вмію поводитися з леді, чи не так?
— Ти поводишся зі мною чудово.
— Хотів би я знати, що у тебе зараз на серці... і не лише зараз, а й взагалі.
— Нікому не дано читати чужих думок. Хіба лише так, вгадувати. Нічого особливого. Це стосується не однієї мене — всіх.
— Ти зовсім інша з капітаном Джімом і навіть з тітонькою,— з ними ти не намагаєшся бути такою ввічливою, як зі мною.
Ці слова раптом на якусь мить (він так і задумав) дали мені змогу зазирнути йому в душу, таку переповнену підозрами й непевністю, аж я була приголомшена.
— Дурне! — вигукнула я.— До всіх я ставлюся однаково, я — завжди я. Наприклад, мені було дуже добре з Дейзі Гулд.
— Може, й так... але я кохаю тебе... Кохаю міцніше, ніж ти, мабуть, гадаєш. І тут я не маю над собою влади, хоч би що ти робила.
Несподівано розмова пішла в інший бік, і — коли Честер знову заговорив про Бутема й сказав, що йому дуже не хотілося б ображати Теда й завдавати болю Бутемові, що такий відданий йому та їхній справі, але він, Честер, цілком у моїх руках, і якщо я наполягаю, то він зараз же його вижене,— я сама відмовилася від свого прохання. Ми зійшлися на тому, що попередимо Бутема й цього разу вибачимо йому.
А що мені лишалося? Можна нарікати, що в тебе ревнивий чоловік, але коли його ревнощі народжені щирим коханням (бо це далеко не завжди так), боротися з ними надзвичайно важко.
Якщо тебе кохають, це зобов'язує. Хай там як, а мусиш рахуватися. Про такі речі ніколи не слід забувати, принаймні коли прагнеш спокою.
Ось таким чином Бутем і лишився моїм «доглядачем», і ця Честерова акція гідно завершила першу фазу моєї облоги. Звісно, Бутем ані гадки не мав припиняти своє шпигунство (він вважав його за свій моральний обов'язок — я була для нього жінка, заплямована гріхом), тільки робив він тепер свою справу обережніше; мені жодного разу не вдалося застукати його на гарячому. Та якби я його і заскочила, Честер все одно б не вигнав свого посіпаку, бо вже не міг без нього обходитись. Бо таки й справді Честер не мав би ані хвилини спокою, якби коло мене не було його постійного наглядача.
44
Отак Честер через свою пристрасть до мене перетворився на мого ворога, підступного й нещадного. Ані на мить не зводив він з мене пильного ока, і всі його заходи, навіть найневинніші з вигляду, насправді виявлялися згодом великим ошуканством,— кожен з них ще дужче зав'язував мені світ. І, траплялося, я дякувала йому (а то й мало не за-
керувалася в нього) за вчинок,— по суті, низький, спрямований проти мене. Так, я вже розповідала, що на ту пору мене дуже тривожила доля бідолашного Джіма, і ми листувалися з Робертом, радячись, як нам виплатити Джімові борги й підшукати йому якусь посаду. Роберт саме перед тим залишив службу в армії й повернувся додому залагоджувати бакфілдські справи; це мене тішило, бо тепер я могла радитися з ним про все, що стосувалося Джіма.
Джім увесь той час жив на широку ногу у Бакфілді, витрачаючи Бобові гроші на різних «найкращих» коней (на яких ніхто, крім нього, не звертав уваги) і на всі заставки кляв державу, яка, за його висловом, геть зійшла на пси,— через усіх отих грошолупів, пацифістів та інших ворогів великої Англії.
Боб справді любив Джіма, але бачив і його вади. Він тоді й приїхав до мене у Лондон з однією метою — поговорити про Джіма. Ми пішли у Бетерсі-парк, де нам ніхто не міг заважати (а потім на концерт, щоб я могла пояснити свою відсутність), і ретельно все обмізкували. Єдине, чим, на думку Боба, можна було допомогти Джімові,— це знайти йому місце десь у колоніях. Я додала: треба, щоб це місце йому ще сподобалось.
— Отут і заковика! Було одне місце — на Цейлоні, на чайних плантаціях, але він категорично відмовився: мовляв, там йому ніде буде полювати.
— З Джімовим марнотратством — тільки на чайні плантації!
— Так, йому слід було народитися першим у родині й одержати в спадок Бакфілд. З нього вийшов би ідеальний королівський псар, не гірший за нашого діда,— авжеж, за умови, що він одержав би ще й тисяч з п'ятнадцять річного прибутку.
І я мусила з ним погодитись,— Джім неодмінно процвиндрив би Бакфілд, для нього й справді найкраще місце — колонії.
Але перш за все треба сплатити його борги, і Боб вирішив продати деякі меблі й килими, що лишилися Джімові у спадок від матері. Він чув, що ми переїхали у новий особняк, і запропонував мені купити дещо з фамільного майна. Звісно, я зразу ж на це погодилась.
Пізніше Бутем зчинив навколо цього великий галас, і Гулдові поплічники усі в один голос почали волати, що не встиг Честер здобути успіх, як мої родичі налетіли на нього зажерливими грифами й обібрали його до нитки.
Так само, ще коли ми шукали собі мешкання у Лондоні, у Тарбітоні тільки й мови було, що про тітоньку Леттер, яка нібито намагалась за будь-яку ціну нав'язати Честерові «жовтого слона», і що домовленість про оренду і є, власне, та платня, якої вона зажадала від Честера за те, що повернула мене перед виборами додому.
І хоч я, звичайно, переконана, що ніякої такої угоди між ними не було (як правило, люди не домовляються про такі речі, їм не треба все доконче формулювати, вони просто роблять взаємні послуги), я однак не заперечуватиму, що вони тоді знайшли спільну мову. Інакше кажучи, обидві зацікавлені сторони «порозумілися» без слів, що можуть прислужитися одна одній. Мені стало відомо, наприклад, що приблизно тоді ж кузен Слептон скинув з рахунку Джімові борги, а за одним заходом й подарував тітоньці новеньку
