родичів і про декого з поважних тарбітонців.
Очевидно, так частенько бува, коли молода жінка народжує другу дитину, жінки старшого віку приймають її до свого клану (як ото чоловіків приймають до клубу) і після того втаємничують її у такі речі, про які їм і на думку не спаде розповідати молодій, у якої за плечима ще сама тільки шлюбна подорож.
Отож ми з нею, бувало, так реготали, що збоку могло здатися, ніби ми з'їхали з глузду; у тітоньки сміх був шалений і бурхливий, а я ніяк не могла вгамуватися, незвична тітоньчина відвертість ніби підстьобувала мене.
До того ж вона душею прикипіла до моєї донечки, яка народилася навесні і ще більше, ніж Том, була схожа на Джіма. Тітонька зажадала бути другою хрещеною матір'ю, подарувала малій на зубок дорогу срібну чашку й наполягла, щоб дівчинку, як тітоньчину матір, назвали Сарою (Честер хотів дати їй ім'я своєї матері — Естер); вдома ми звали її більш лагідним іменем — Селлі.
І хоч навіть після народження Селлі я ще багато місяців у власному домі важила не більше нуля (моїм обов'язком було поратися з немовлям і розважати на прийомах гостей, тобто грати по обіді джентльменам на фортепіано й співати,— але в міру, не зловживаючи їхнім терпінням), я не дуже заперечувала проти такого розпорядку і не бачила нічого поганого в тому, щоб тітонька лишилась у нас назавжди. Вона замінила мені матір, а молодій жінці завжди дуже хочеться, щоб мати залишалась у її домі якомога довше,— звісно, якщо вона ставиться до дочки приязно (іншими словами, поділяє її переживання) і не викликає незадоволення у зятя.
Тітоньчина присутність тепер часто-густо рятувала мене від «морального гніту»; хоча при ній Честер залюбки розводився про те, в чому полягає наш моральний обов'язок, вона завжди вміла перевести це питання з етичного плану у політичний (який, наприклад, резонанс викличе у Тарбітоні мій вступ до жіночого Комітету дотримання недільного відпочинку,— чого я панічно боялась), і в такому вигляді все це якось менше мене гнітило. Мені навіть вдалося відкараскатись від цього комітету — під тим приводом, що і найблискучіше враження, яке я справила на Тарбітон, не варто того, аби псувати собі молоко, та ще платити за проїзд в обидва кінці.
Але найголовніше (і це теж сталося по тому, як у мене народилася Селлі) — я не лише наново відкрила для себе своє дитинство, але й ніби поглянула на нього збоку, під іншим кутом зору, «дорослими» очима. Гадаю, в цьому ще одна причина того, чому матері так необхідні дочкам, коли ті самі стають матерями. Справа не тільки в тому, що вони робляться одвертіші між собою (попри всю свою колишню стриманість, вони можуть уже звірити одна одній значно більше), але й у тому, що відтепер материн досвід стає для дочки по-справжньому цікавий.
49
І ось, поглянувши на себе тітоньчиними очима, я побачила, що була не лише хворобливою, а й дуже важкою дитиною. І зрозуміла, як вправно долала тітонька всі мої дивацтва. Наприклад, я любила втікати від неї, від покоївок і взагалі від усіх дорослих у вересові нетрі на схилах гір або на горище, де лежали звалені гамузом журнали й старі книжки (разом з іншим мотлохом їх позносили сюди з Бакфілда напередодні дідусевого одруження), і просиджувати над ними довгі години. Або — не менш хвилююча пригода — любила спуститись у Лонгуотер, видряпатись на мур перед готелем (той мур був на одному рівні з довжелезним червоним шиферним дахом готелю) і спостерігати, як тамтешні леді й джентльмени гуляють по газонах, грають у крокет, переїздять з розкішних яхт на берег у причепурених шлюпах з натягнутою вздовж планшира білою линвою або прогулюються після обіду по величезній оранжереї, освітленій японськими ліхтариками... А вже того тижня, коли відбувалася регата і до готелю з'їжджалися славетні яхтсмени й «увесь бомонд», я остаточно втрачала рівновагу й не могла втриматися від спокуси спостерігати за всім, що там діялося.
Тож тепер, коли ми з тітонькою розмовляли як рівня з рівнею (вона нагадала мені, як, траплялося, не раз годувала мене за ці вилазки ляпанцями), у моїй пам'яті знову зринув один з таких вечорів, темний, хоч на небі не було ані хмарки, і такий теплий, ніби Всесвіт — гігантська оранжерея під дахом з прозорого, невидимого скла... І я знову майже фізично відчула, як у живіт мені врізається мур, через який я перегнулась униз, намагаючись роздивитися дам і джентльменів, що входили до реальної галереї, розташованої просто піді мною. Все це (крім радості бути на самоті в недозволений час і в недозволеному місці) викликало почуття, яке несила передати, точніше — цілу гаму приємних почувань, і чи не головним з них було почуття тріумфу від усвідомлення того, що я сиджу на власній гальорці, де просторо й темно, де мене ніхто не бачить, а я дивлюся на цей яскравий і принадний світ, справді лялькову країну, де сновигають чепурні маріонетки, і ці маріонетки — живі, дорослі люди...
Мені навіть згадалося, з якою шаленою радістю (я тоді мало не до дірок збила свої черевички, длубаючи ними від захвату мур) я спостерігала одну пару, яка опинилась під час танців у найглухішому закутні зали, аж під пальмами; як зараз, пригадую і граціозний вигин її шиї, і різкий рух руки, яким, сідаючи, леді розкрила віяло, рвучкий змах фалдами фрака, коли її кавалер підсідав до неї (мушу, на превеликий жаль, визнати, що цей рух нагадав мені чомусь змах моєї власної спідниці у набагато прозаїчнішій ситуації) .
Саме в такі вечори мене часто й не могли докликатися, коли надходив час нічного відпочинку, особливо у дні регати.
Та коли я покартала тітоньку за те, що вона іноді била мене (траплялося, навіть пантофлею), вона лише відповіла: «Та бувало...» І що я, мабуть, забула, як, ховаючись у кущах біля готельного муру, застудила легені, забула, що дві її сестри і моя сестричка (старша і єдина!) померли від сухот.
— Ти тільки й узяла в спадок від Леттерів слабкі легені. І тричі хіба що дивом не потрапила через це на той світ.
І вона додала:
— З тобою надто багато панькалися в дитинстві, моя люба! Але що я могла вдіяти з таким жахливим чадом? Не завдавати ж тобі хльосту щодня — то був би вже надзвичайний захід. А ніщо інше не могло на тебе вплинути. Якщо я спроваджувала тебе спати, ти відмовлялася од вечері. А й без того була така сухоребра, аж світилась. Надто вже свавільна, і якщо ніхто інший тебе не розважав, любила розважати себе сама. Хоча бажаючих панькатись із тобою було завше вдосталь, починаючи з отого старого телепня майора Фрієра і кінчаючи Джімом та численними няньками. Так, я й справді робила все, що могла, хоч ніхто в це не вірить. Що не кажіть, я давала тобі волю... навіть забагато волі... Згадай-но, що сталося в Екзетері (це там ми з Джімом, ні про що не підозрюючи, і вскочили неждано-негадано у клопіт!), але ж я тоді й виручила тебе.
50
Отак я раптом заднім числом збагнула, що й справді втішалася в дитинстві повною свободою — це було джерело тієї радості, яка живе в мені й досі. Можливо, свобода трохи зіпсувала мою вдачу, але ж яка я була щаслива, гуляючи по вересових схилах, читаючи все, що трапить мені до рук і віддаючись мріям. Моє дитинство видавалося мені тепер нескінченною втіхою.
Я знаю, чимало наших сусідів, а надто мої друзі з яхт-клубу, і перший серед них майор Фрієр, жаліли мене («О, ця бідолашна сирітка, що живе у місіс Леттер!»); була й причина — я так часто потрапляла в неласку. Я й справді боялася тітоньчиних ляпанців; коли вона вже давала мені березової каші, то від щирого серця (втім, дужче за біль жахали мене власні мої зойки і нервовий струс). Але тепер згадувалося мені зовсім не те (незважаючи на прочуханки, я була щаслива в дитинстві),— а те, що сама тоді розуміла, яка я щаслива.
Треба гадати, переважна більшість дітей — щасливі, проте далеко не всі вони це усвідомлюють. Діти тішаться життям, наче рибки, що грають у приємній теплій водичці,— так само, як і ці рибки, не знаючи, де вони і що вони таке. Та хоч я й не мала тоді зеленого поняття, що я таке (як бачите, я й досі цього не знаю), все одно розуміла, що я щаслива, бо пам'ятаю свої дитячі радощі у всіх подробицях, а це було б неможливо, якби вони не відкладалися у свідомості як щось надзвичайно радісне. Коли, сховавшись на горищі, я з насолодою читала старі журнали (і жахливо псувала собі зір; як і передрікала тітонька,— зіпсувала остаточно, назавжди!),— я знала, що одержую від цього насолоду.
