Саме тому я пам'ятаю не лише важливі події (наприклад, випадок, коли кузен Слептон несподівано подарував мені, п'ятирічній дівчинці, блакитний шарф до свята) чи дні, коли Джім був особливо жорстокий або ніжний зі мною, пам'ятаю не тільки, як я раділа тоді шарфові або вчинкові Джіма, але й — і те зовсім особливе, ні з чим не порівнянне почуття радості, яке давав мені якийсь раптовий, зовсім новий вигляд саду або пролам у мурі, крізь який і затока, і протилежний берег, і човни на морі виглядали якось по-новому,— ніби чорна рамка підкреслювала яскравість усіх барв. Так само раділа я своїй улюбленій іграшці у Слептон- хаузі — скляній кульці (вона валялась у робочій скриньці у тітоньки Слептон серед клубків вовни, чудернацьких старих гудзиків та клаптиків матерії; очевидно, вона користалася нею, лагодячи братові шкарпетки). Варто було струсонути цю кульку, і в ній починалася заметіль, дуже схожа на справжню, і великі лапаті сніжинки повільно спадали на три крихітні постаті, що простували від сірої, прямовисної церкви з банею, як у Слептоні, до будинку під червоним дахом, з двома ялинками обабіч...

Ця звичайнісінька собі іграшка просто приворожила мене, і я, бувало, годинами не випускала її з рук, уражена непідробністю й мініатюрністю цього крихітного Всесвіту, що легко вміщавсь у моїй долоні. Мені не вірилось (сніг був такий справжній, так м'яко й так повільно спадав), що люди (джентльмен у чорному фраку й циліндрі тримав червону парасольку на довгій ручці) так ніколи й не зійдуть з місця. Щоразу, перекидаючи кулю (і чудово розуміючи, що це іграшка), я чекала, що ці маленькі люди, які йдуть під снігом, нарешті зайдуть до будинку.

Я не раз натякала тітоньці Слептон, що ця куля надзвичайно припала мені до серця (мені найсуворіше було заборонено взагалі що-небудь просити!), але щиросерда стара пані дуже любила свої речі. Варто мені було почати розмову про кулю, як вона відразу ж глухла на обидва вуха. Все скінчилося тим, що одного разу я її просто таки вкрала. Досі не можу забути, як, охоплена жахом, я втікала із Слептон-хауза (крізь хвіртку в саду), запхнувши свою здобич під спідницю. І як потім тішилась своїм коштовним скарбом на горищі, де сховала його під купою старих газет, лякаючись самої думки про допити, розшуки й тітоньчину пантофлю.

Правду кажучи, тітонька Слептон (може, співчуваючи «нещасній сирітці», відданій до рук її кузини Мері, яку вона не тільки не любила, але й, признатися, побоювалась) жодного разу навіть і словом не прохопилася про крадіжку. На кулю випадково натрапила моя няня й одразу ж віднесла її тітоньці Леттер. На превеликий мій подив, тітонька запхнула кулю в якусь першу-ліпшу шухляду і (як і тітонька Слептон, але з інших міркувань) нічого мені не сказала. Побачивши якось, що я знову граюся кулькою, вона лише дивно й багатозначно всміхнулась (і досі не розумію, що значила та її усмішка) і запитала:

— Звідки вона в тебе? Добре, добре... тільки не викидай...

Тоді я не могла цього збагнути. Тепер я усвідомлюю, що вона як могла намагалася не завдавати мені прикрощів надто часто... Я зрозуміла, скільки клопотів звалилося на тітоньку, призначену моєю опікункою наперекір її бажанню, але вона щиро вболівала за мою подальшу долю. Одне слово, у двадцять шість років (коли більшість дітей починають «відкривати» для себе своїх батьків) я раптом побачила, що моя тітонька — жива людина, яка щиро любила мене і двадцять років піклувалася про мене, людина, яка дала мені багато щастя,— щастя, якого сама майже не зазнала в житті. І я зрозуміла, що сьогодні у неї чи не найщасливіші дні, що зараз їй так добре, як, може, не було ніколи.

51

Тому, коли Честер одного разу ніби мимохідь кинув, що тітонька живе у нас більше року, я (яку найдужче за всіх лякав колись її приїзд) щиро здивувалася. І поспішила сказати, що тітонька нам дуже потрібна — вона ж у нас як доморядниця, мені й уявити важко, що ми без неї робили б. І Честер так само жваво зі мною погодився. Взагалі Честер ніколи, жодного разу не натякнув, що її присутність для нього обтяжлива. Та й, міркувала я собі, з якої речі йому бути невдоволеним? Чи ж не сам він запросив її переїхати до нас?

Правда, щастя (на противагу тому, чого від нього чекають) анітрохи не злагіднило її вдачі, і що певніш вона себе у нас почувала, що більше втішалася життям, то деспотичніше проступала її схильність скеровувати всіх на істинний шлях (для їхнього ж блага!), то гострішав її язик. Вона почала на власний смак вибирати нам розваги (ми з нею любили музичну комедію та перегони), не так дбаючи про те, чи зручно це Честерові, як намагаючись розважити мене; а її дотепи про Честерових друзів та про нього самого (на зразок того, що він хотів гендлювати із самим господом богом!) стали набагато в'їдливішими й ризикованішими.

Коли я натякала тітоньці, що говорить вона надто голосно, що в неї різкий голос, а Бутем завжди підслуховує як не в коридорі, то за напіводчиненими дверима своєї кімнати, тітонька тільки підвищувала голос і кидала шпильку про людей, які наче ті кліщі присмоктуються до бога. Як усі емоційні й безпосередні люди, тітонька не могла втриматись від шпильок. На виправдання свого чергового дотепу кузен Слептон якось сказав: ті, кому смакує солодкий портвейн, часом люблять і солодке печиво; так само й тітонька через широту своєї натури іноді перебирала де в чому міру.

Проте Честер, здавалося, ніяк не реагував на її шпильки і, здається, навіть був радий з того, що може звернутися до неї за порадою. Лише одного разу він ніби між іншим зауважив,— то був єдиний випадок, коли він уголос виявив своє незадоволення,— що захоплений моїм вмінням «підтримувати у тітоньки гарний настрій».

Я дуже здивувалась і спитала:

— Хіба я щось для цього роблю?

— Люба моя, вона просто липне до тебе. Але вона завжди тягнулася до людей.

— Щодо мене, то я завше вважала тітоньку за дуже незалежну людину.

— Авжеж, вона б хотіла бути такою.

І знов, усміхнувшись своєю довірчою посмішкою, змісту якої я не зрозуміла, Честер почав розводитися про те, як важко підтримувати потрібні взаємини з людьми, котрі не уявляють собі, наскільки це складна річ.

Честер, особливо відтоді, як потрапив у парламент і почав брати участь у партійних дискусіях, нерідко говорив, що головна й найбільша складність демократичної політики полягає у «підтриманні належних взаємин». Очевидно, пояснювалося це тим, що йому доводилося мати справу з людьми, які були не менш вольові, ніж він, але грали у партії значно важливішу роль. Я чула, він не раз говорив про деяких лідерів як про «політичну проблему» (я й досі не навчилася розглядати людей виключно під таким кутом зору; мені здавалося, що то просто жаргон, яким спілкуються між собою всі причетні до політики). І тепер я раптом подумала, що й на тітоньку він дивиться виключно як на ще одну конкретну «політичну проблему». Але я так звикла бачити в ній справді розумну людину, політика, здатного вирішувати чужі проблеми, що ця раптова думка здалася мені чистою вигадкою і відразу ж розвіялась.

Отож я й не зрозуміла, до чого вів Честер, і коли він змовк і подивився на мене, ніби чекаючи схвалення й підтримки, я сказала:

— Нам дуже пощастило, що тітонька живе в нас, чи не так? У тебе є з ким говорити про політику — вона в ній дуже обізнана.

І він ту ж мить відповів, як завжди, надзвичайно ввічливо:

— Якщо ти задоволена — нема проблем. Я дбаю лише про тебе.

Яка ж я була здивована,— та де там, навіть обурена! — коли за кілька днів по тому він раптом посварився з тітонькою!

Слід сказати, що тітонька Леттер помалу-малу перебрала на себе величезну кількість справ і навіть, крім виконання своїх секретарських обов'язків, організувала ще й жіноче відділення Ліги Свободи. І якось уранці, коли, повернувшись з книгарні (і вже подумки тішачись новою книжкою), я навшпиньки йшла повз їдальню (де тітонька надписувала відозви, адресовані дружинам деяких радикалів), звідти несподівано мене покликали. Я ввійшла; тітонька сиділа за столом, а навпроти неї схилилась над паперами котрась її добровільна помічниця; обидві вони працювали у поті чола. У кімнаті панувала та надзвичайно ділова атмосфера, яку вміла створити лише тітонька Леттер. Навіть не підвівши на мене погляду, вона спитала:

— То де ж оцей ваш Бутем?

— Не знаю. Мабуть, у Честера, в кабінеті.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату