шовкову парасолю із золотою торочкою; тітонька, показуючи мені цю парасольку, сказала тоді із звичною для неї прямотою,— а прямота завше була її головною чеснотою:
— Гадаю, я заслужила подарунок від Порті,— якщо взяти до уваги хоча б стан димарів у цьому домі.
Честер, звичайно, знав про цю «родинну угоду», бо одного разу, коли вітер вивернув тітоньчину парасолю, він аж зайшовся від реготу і (насилу вгамувавшись) сказав, усе ще давлячись від невтримного сміху:
— Доведеться тепер узяти в оренду ще один особняк!
Цей дотеп не сходив у нього з уст довгі роки, і щоразу Честер повторював його в присутності бідолашної тітоньки Леттер, принаймні аж доки вони остаточно посварилися,— причому він завжди сміявся до знемоги, навіть коли бачив, що я витискаю з себе посмішку тільки з чемності.
Проте хочу підкреслити інше: в усіх цих «оборудках» не було нічого «ганебного»,— зацікавлені сторони просто робили послугу (чи віддячували) своїм друзям. Але знову таки всі так звані «факти» не мають нічого спільного з істиною. Звичайно, і тітонька, і лорд Слептон лишилися у виграшу від того, що Честер зняв в оренду «жовтого слона». Звичайно, у тітоньки була певна ставка на Честера, який, сподівалась вона, використає весь свій вплив, щоб допомогти всім Леттерам (саме тоді вона як могла натискала на нього, щоб він прилаштував де-небудь Джіма на дипломатичній службі, а Боб продав мені старі Джімові пожитки). Проте в жодному з цих задумів не було нічого недозволеного, нічого хижацького. Навпаки, все робилося дуже приязно, по-дружньому, і засвідчувало, що Честера прийнято у родинний клан.
У свою чергу, і Леттери були тепер цілком до його послуг. Не кажучи вже про те, що зробила для нього тітонька (усі родичі дивились на мої гроші, як на своєрідний «внесок» у Честерове майбутнє), Слептон і Коннібер почали тепер ставитись до нього зовсім інакше, і самі запропонували йому посаду члена директорської ради «Бетвелської корпорації з продажу земельних ділянок». Честер відмовився: ця корпорація, крім усього, володіла ще й шинками,— але хіба вони не дали йому змогу одержувати близько тисячі фунтів на рік?
Звичайно, Честер міг би відмовитись і від «слона з Челсі», ніхто на нього за це не образився б. У порядних родинах такі «угоди» укладають так само легко й просто, як і порушують. Проте ми якось не взяли до уваги, що Честер ніколи не належав до порядної родини, принаймні до такої, що має широкі зв'язки і може платити за послугу послугою. Він зовсім не розумів нашого кола. Тому попри всі Честерові жарти про парасолю тітоньки Леттер йому повсякчас увижалося, що за його спиною всі плетуть проти нього інтриги, і він був переконаний, що має повне право (на противагу!) послуговуватись інформацією Бутема. Тим часом Бутем ставав усе нахабніший. Він примудрився поцупити з поштової скриньки і «помилково» розпечатати єдиного листа, що прийшов мені за ці роки від Джіма,— листа дуже роздратованого, де Джім просив мене не встрявати в його справи, досить з нього Боба; отак Честер дізнався, що ми з Бобом радились, як зробити Джіма управителем у Бакфілді.
Якось увечері, коли ми сиділи у вітальні, він раптом присікався до мене:
— Отже, сер Роберт хотів би зробити капітана своїм управителем?
Він страшенно радів, коли йому вдавалося приголомшити мене своєю поінформованістю; у такий спосіб йому хотілося показати, яка то небезпечна річ — замишляти проти нього щось лихе. Цього разу він і справді заскочив мене зненацька. Я вся зайнялася як маків цвіт й відповіла вельми роздратованим тоном:
— Це тобі Бутем розповів? Я бачила, як він підслуховував біля телефону.
Тепер уже Честерові довелося пекти раків, він спалахнув і неабияк розсердився:
— Вибач,— процідив він,— я ж не міг знати, що в тебе завелися секрети від мене.
— Боже, які секрети! — заперечила я.— Звичайна річ! Просто ми з Бобом хочемо нарешті прилаштувати Джіма.
— У Бакфілді!.. А я гадав, серові Роберту потрібен досвідчений управитель.
— То ж бо й воно! А у Джіма нема ні крихти досвіду!
Тут Честер ізнову напосівся на мене:
— Щось надто часто сер Роберт почав приїздити до міста радитися з тобою.
— Та я не бачила його вже кілька тижнів!
І почервоніла по тих словах ще дужче, бо сказала неправду, і це було мені неприємно. Більше того, Честер теж знав, що це неправда.
— Даруй,— кинув він,— але мені сказали, що він заходив до нас у понеділок, саме як я був у парламенті.
Мені лишилося тільки вдати, ніби це вискочило мені з пам'яті.
Я й сама не знаю, для чого мені знадобилася ця непотрібна й до певної міри небезпечна брехня. Пригадую, якось нас із Джімом застукали в корабельні, куди ми залізли подивитися на нову шхуну (ми тоді плекали план завести власну шхуну, коли підростемо), і Джім, котрий взагалі ніколи не брехав, одразу ж вигадав якусь неймовірну історію (ніби ми заблукали, шукаючи собаку), а я його палко підтримала. Коли помічаєш, що за тобою стежать і постійно в чомусь підозрюють, мимоволі починаєш говорити неправду. Очевидно, причина в інстинктивному протесті людини проти зазіхань на її свободу. І, щиро кажучи, мені тепер доводилось дуже стежити за собою, щоб зайве не дурити Честера на кожному кроці.
Я умовила Боба не ходити до нас, бо Честер ставився до нього зневажливо, а я не могла змиритися з тим, що таку добру й щиру людину, як Боб, зневажає такий крутій, як мій чоловік. Ще тоді як Боб відвідав нас уперше (коли прийшов поздоровити Честера з тим, що той одружився «з найчарівнішою з усіх моїх родичок»), Честер присікався до мене:
— Хотів би я знати, що він думає робити в житті, цей типчик?
— Він непогано знається на мистецтві... Принаймні на ранньому італійському Ренесансі.
— А-а, то він ще й пописує?
— Ні, поки що нічого не написав; Боб вважає себе недосить обізнаним, але матеріали на книжку збирає.
— Але ж йому, певно, вже під сорок?
— Лише тридцять шість.
— І щоб отак жити!
— Облиш, Честере, він дуже симпатична людина.
— Це не так вже й важко — бути симпатичним, коли отримуєш чотири тисячі фунтів річної ренти й не сушиш собі голови ніякою відповідальністю.
І він обурено заговорив про таких людей, як Боб, що гребуть «величезні прибутки» зі своєї маєтності, а самі нічого не роблять ні для свого краю, ні для держави, яка переживає нині чи не найтяжчу кризу за всю її історію. «Варто лише поглянути на них,— казав він,— і починаєш розуміти, чому сталася французька революція! Французькі аристократи теж були симпатичні люди, мало не найдобріші з усіх, хто будь-коли прикрашав собою нашу щасливу планету, але то все був звироднілий непотріб». Одне слово, Честер сів на свого улюбленого коника, і я навіть не спитала в нього, чи ж слушно стинати людям голови лише за те, що вони симпатичні. Тож я й сказала собі подумки: «Таж він і не пробує зрозуміти Боба з його почуттям родинного обов'язку щодо Бакфілда чи з його потягом до мистецтва; ні, він вважає за краще виголошувати нищівні промови проти його класу в цілому. Він грає в політику навіть із самим собою».
45
Мушу визнати, я й справді частенько бачилася тоді з Бобом. Але зовсім не тому, що фліртувала з ним чи мала на думці щось лихе проти чоловіка. Просто Боб був мій давній приятель, і наші з ним зустрічі давали мені змогу бодай на часину вислизнути з атмосфери такої гнітючої і так густо насиченої випарами підозр, що я мало не задихалася в ній.
Боб був чистий, як скельце, й органічно не здатний на обман. Він і тепер був викапаний Джім, з тією ж «кавалерійською поставою»; от тільки маленькі оченята й довгий ніс дуже потворили його обличчя. Але і вдачу він мав зовсім інакшу — лагідну й терпиму. І не страждав, як Джім, від внутрішніх суперечностей. Він був навіть занадто скромний і постійно іронізував над собою. Я могла б залюбки закохатися в Боба, мені не
