100
Саме тоді я й вирішила, що терпіти далі таке приниження мені понад силу. Та спитавши себе, як розрубати цей вузол, я не знайшла відповіді. Бакфілд категорично відпадав, це могло зашкодити Джімові. Не мала я і власних грошей, крім хіба кількох фунтів у банку, а Честерів рахунок був для мене закритий.
І тоді мене охопила лють, лють і жахлива ненависть, я постійно повторювала: як це могло зі мною статися? — повторювала, тремтячи від ненависті, яка стала тепер моєю суттю. Я знову й знову викликала у пам'яті Честерів погляд і тон, яким він тоді сказав: «Почнімо все спочатку!»— і переконувала себе, що маю, маю право його ненавидіти.
Ненависть не відпускала мене навіть уночі, коли я лежала в ліжку з розплющеними очима, і навіть уві сні, як хвороба, що не випускає вас із моторошного «царства привидів», коли ви опиняєтесь у лікарні.
Честер прийшов до мене на другий же день. Увійшовши до моєї кімнати, він не промовив і слова, наче мене там не було. Наскільки я розумію, його привело тільки одне — він хотів упевнитись у своїй владі, примусити мене відчути весь тягар моєї провини. Я не могла навіть порятуватися снодійним: після того «нещасливого випадку» з пігулками десять років тому Честер замкнув усі ліки до сейфу, і щоразу я мала звертатись особисто до нього. Це теж було своєрідною карою мені (хіба не сама я винна, що ніхто мені не вірить?),— я мусила відчути всім своїм єством, що жоден гріх не залишиться без відплати,— жарти з богом кепські.
Отак я лежала біля Честера, прислухаючись до його хрипкого й уривчастого дихання (йому теж не спалося). Честер ніколи не знав жалю, і тепер цілком був задоволений собою. «Він вважає себе богорівним,— думала я. І ладен убити мене (як майже вбив свого найближчого друга Гулда) лише за одне те, що я ніколи не належала йому безостанку, тілом і душею».
Моя ненависть зростала, і я вже не могла нічого з собою вдіяти. Раптом, іще не до кінця все усвідомлюючи (і не знаючи, що я зроблю наступної миті), я зірвалася з ліжка. Вікно було прочинене, я схопилася за нижню раму й протиснулася у вузький отвір. Тепер я знала, що роблю. Дороги назад не було. «Краще смерть»,—сказала я собі.
Але з того боку вікна був декоративний балкончик з поручнями, які не дали мені випасти на брук. І саме тієї миті біля дверей нашого дому спинився кеб, і я почула спершу голос Бутема, який питав кебмена, скільки за проїзд, а потім з кеба долинув голос Селлі: «Шиллінг і шість пенсів, у мене є, я розплачусь!» Вони поверталися з чергового зібрання. Я заклякла на місці — не могла ж я кинутися з вікна на голову Селлі, це було б уже зовсім казна-що з мого боку. І тут Честер зіскочив з ліжка й схопив мене за руку вище ліктя.
— Божевільна! —засичав він, захлинаючись від обурення.— Та ти розумієш...?
І мені подумалося, що зараз він продовжить — як я насмілилася накладати на себе руки, адже це може обернутись такими прикрощами для нього!
Зненавидівши тієї миті його ще дужче, але свідома своєї цілковитої безпорадності, я раптом відчула, що справді божеволію.
Несподівано Честерова піжама (заприятелювавши з генералами, Честер перейшов на піжами, але ще не навчився їх носити) небезпечно швидко поповзла донизу, і йому довелося притримати штани рукою; при цьому обличчя в нього було таке ображене (ніби й штани його «зрадили»!), що я ледве втрималася від гіркої усмішки.
І о диво! Раптом вся наша чвара і мій страх видалися мені до смішного безглуздими! Боженьку милий, з такої великої хмари — такий малий дощ! Я промимрила собі під ніс (і вийшло це не дуже правдоподібно), що почула Селлін голос і захотіла погукати її. І відразу, ніби запрошуючи його змінити тему, я — в моєму розпорядженні був один-єдиний засіб! — злегенька притиснулась до Честера, ледь-ледь,— мовляв, розумій, як знаєш. Це його так ошелешило, що він не зразу й збагнув, у чому справа, й запитав за інерцією: «Ну що таке, в чому справа?» От тільки голос у нього був надто здивований. Але, розчолопавши все як слід (а Честер був із кмітливих, це в ньому було, мабуть, найпривабливіше), сказав: «А-а, так-так, розумію, але... мені треба виспатися». Він повернувся й ніби нічого не сталося, гордо почимчикував до ліжка, а я, наче той троянський полонений на шворці, попленталася за ним, охоплена такою раптовою покірливістю й глибокою тугою, що все це нагадувало клоунський номер у цирку.
При цьому я не відчувала себе приниженою, навпаки,— вважала свій вчинок єдино слушним у такій ситуації. Якщо ж говорити правду, то зі мною, мабуть, сталася ще одна з тих «метаморфоз», які відбувалися протягом перших років нашого шлюбу. Хай там як,— те, що всього хвилину тому видавалося мені неможливим, виявилося не тільки можливим, а й до смішного простим.
Ця зміна відбулася так раптово, так несподівано, що мене почав душити сміх, і я не могла не сміятися навіть тоді, коли «повелася з ним як зразкова дружина». Тепер мені воно видалося таким дріб'язком! «Ось я й виконую свій обов'язок»,— сказала я собі подумки, двозначно посміхаючись.
Вранці, коли я ще лежала в ліжку, а Честер мчав із спальні у вбиральню й назад і шурхотів газетами (ми передплачували шість ранкових газет, їх приносили ще до сніданку, і вони завжди валялися на ковдрі), мені згадалось, як «любісінько» провели ми з ним ніч, незважаючи на всю мою відразу до нього, і я не без цинізму подумала: «А з мене могла б вийти непогана повія!»
Саме тоді я, здивована тишею, раптом поглянула на стінку — й мало не скрикнула: на ній темніла жахлива тінь, щось на зразок відьми з витягнутим підборіддям, довжелезним носом, в окулярах і з ріденькими кущиками волосся, яке куйовдив легенький вітерець. «Боже, ну й карикатура!»— подумала я й перевела погляд на Честера, який стояв на килимку перед щойно затопленим каміном (ми палили для нього камін навіть у травні),— на Честера у бахматій піжамі, який, нап'явши на ніс великі нові окуляри, схилився над газетою і щось там вишукував. Світло настільної лампи пронизувало ріденьке волосся, оголюючи лискучий череп і кладучи різкі тіні під бровами (від чого очі майже провалилися в чорні западини), під носом (в міру того, як у Честера западали щоки, ніс довшав і довшав) і під нижньою губою (через що славетна «боксерська щелепа» ще дужче випиналася вперед). І раптом на моїх очах відбулося своєрідне перетворення.
Колись, ще малими дітьми, ми їздили у Слептон на різдво, де на нас завжди чекав «чарівний ліхтар», і місцевий оператор (він же клерк тарбітонської юридичної консультації,— цей день був для нього не меншим святом, ніж для нас!) неодмінно показував нам свій улюблений фокус: вставляв у проектор новий слайд, не витягши з нього попередній. Нам, дітям, це дарувало величезну радість: на якусь мить ми опинялися ніби на межі двох світів, водночас милуючись минулим і наперед тішачись майбутнім, що яскравими смугами світла вже лягало на екран.
Так само Честер, якого я знала понад двадцять років, зненацька потьмарився, розплився, і натомість, наче привид, виник заклопотаний старий дід, хижий і лютий. І слова: «Як він змінився!», що їх протягом останніх п'яти років я тисячу разів подумки повторювала, сама не замислюючись над їхнім змістом, мало не вирвалися у мене з уст.
У проекторі змінили слайд — переді мною була інша людина. Лише тепер я зрозуміла, що, власне, мав на увазі сер Коннелл, коли говорив про «особливе становище» Честера і про те, що він, мовляв, «буквально віддає життя батьківщині».
І мене охопив сором. Коли Честер, нарешті одягнувшись, вийшов зі своєї кімнати, щоб дати мені якісь розпорядження на день,— я мала супроводжувати його на черговий прийом (йому хотілося за допомогою преси якнайшвидше спростувати плітки про наш конфлікт),— я спитала: «Ти не сердишся на мене?», і хоча він тільки відмахнувся від мене, кинувши на ходу: «Та ні ж бо, з цим давно покінчено», ніби йому й справді було не до моїх чудернацьких фантазій і не до мене, бажання бути «гарною» охопило мене ще дужче. Я зрозуміла, як співчутливо, як обережно треба тепер з ним «поводитись», бо (як намагався втовкмачити мені сер Коннелл) він заслужив це не менше, ніж будь-яка інша жертва війни,— адже він теж, безумовно, був поранений солдат.
101
1918 року Тома нагородили воєнним хрестом, і це стало величезною радістю для всієї нашої родини.
Усе свідчило про те, що Томові війна дуже подобалась,— принаймні значно більше за мир. Він був при ділі (і не сумнівався — корисному), а це, гадаю, саме те, чого бракує більшості людей, щоби почувати себе
