людину з пофарбованим обличчям і довгим волоссям, одягнену в шкури і прикрашену пір'ям. Людина настільки висока, що матроси ледве дістають їй до пояса. За цим велетнем з'являється ще кілька таких, як і він, чоловіків і жінок. У них були страшенно довгі ноги, і мандрівники прозвали їх патагонцями, а землю — Патагонією.[21]
26 серпня всі чотири кораблі нарешті знімаються з якорів. А 21 жовтня Магеллан відмічає в своєму щоденнику: «Під'їжджаємо до високих білих скель, розкиданих на всьому просторі океану. Між ними відкривається велика затока. Вдалині височать гори, вкриті снігом».
Магеллану й на думку не спадає, що це зовсім не затока, а та сама протока, яку він шукає ось уже рівно тринадцять місяців. Він висилає вперед два кораблі: «Консепсіон» і «Сан-Антоніо». За п'ять днів вони мають повернутися до гирла річки, яка поблизу впадає в море.
І кораблі справді повертаються на п'ятий день, урочисто стріляючи з усіх гармат. Капітани обох кораблів запевняють, що це і є та протока, яка виведе їх у Тихий океан.
Найщасливіша хвилина в житті Магеллана: нарешті, ось вона, та протока, що з'єднує два океани!
З того часу ця протока зветься Магеллановою.
Кораблі тріумфально вирушають через протоку. Але коли, докладно обстеживши протоку, вони збираються на той бік, один з кораблів не з'являється. Це — «Сан-Антоніо», найбільший і найкращий корабель, з великими запасами продуктів.
Магеллан збентежений. Він викликає до себе астролога Андреса де Сан-Мартіна, який супроводить його, і наказує скласти по зірках гороскоп і узнати, де знаходиться «Сан-Антоніо». В ті часи навіть найосвіченіші люди вірили в гороскопію — «науку» ворожіння по зірках.
Астролог Андрес раптом згадав, що колись один з іспанських офіцерів, Естеваон Гомес, на засіданні військової ради наполягав повернути назад до Іспанії. Тепер цей офіцер був на тому кораблі, що зник. І астролог угадує — вперше і востаннє в житті: «Сан-Антоніо» втік до Іспанії.
У Магеллана лишається три судна. На них він вирушає в Тихий океан, цю безмежну водяну пустелю. Цілих сто шість днів пливуть мандрівники, не зустрічаючи на своєму шляху жодного острова, якщо не говорити про кілька голих безводних скель. Багато моряків помирає від голоду й спраги. Тільки 6 березня 1521 року «Тринідад», «Консепсіон» і «Вікторія» наближаються до групи невідомих островів.
Вони збираються зійти на берег, щоб утолити голод і спрагу, але остров'яни випереджають їх: нап'явши на щогли паруси з пальмового листя, до кораблів уже мчать прудкі маленькі «кану». Тубільці, голі й наївні діти природи, миттю залазять на кораблі і забирають усе, що їм попаде під руки. Особливо їх приваблюють блискучі металеві речі. Потім з неменшим галасом, веселі й задоволені, вони залишають кораблі. Хіба вони розуміють, що вчинили злочин, пограбували кораблі? Адже в їхній мові навіть слів таких немає. Магеллан називає ці острови Ландронськими — островами злодіїв.
Ця назва несправедлива, бо брязкальця, які тубільці позатикали собі в волосся, — дрібниця в порівнянні з наміром короля захопити руками Магеллана всі не відкриті досі острови разом з людьми і всіма багатствами. Тепер ці острови називаються Маріанськими.
17 березня 1521 року Магеллан кидає якір біля Масави — одного з островів Філіппінського архіпелагу.
Вождь племені — Каламбу — зустрічає гостей дуже привітно. За кілька днів Магеллан відвідує острів Себу, розташований на 124° східної довготи і на 10° південної широти. Вождь цього острова Хумабон вітає Магеллана, мов рідного брата. Гостинні тубільці не знають, як догодити своїм білим гостям. Ці наївні діти природи досі й не підозрівали, що на світі існують інші острови, крім їхнього, а тим більше, що існують білі люди.
Але безмежна радість Магеллана швидко потьмарюється. І причина того — маленький островок неподалік од Себу. Островок носить назву Макатан, а його вождя звуть Силапулапу. Людина з таким кумедним ім'ям виявляється гордою й неприступною. Коли кілька Магелланових матросів сходять на берег, остров'яни стрічають їх дуже вороже. Вони не захоплюються ні їхньою білою шкірою, ні блискучим намистом, ні дивними дзеркальцями, в яких можна побачити своє обличчя. Навпаки: тубільці тримають луки напоготові, і матроси змушені відступити.
Магеллан вирішує провчити зухвалого Силапулапу на науку іншим вождям цих чудових островів. Хай знають, що білі люди не люблять цяцькатися з непокірними. Як він зважився, цей кумедний Силапулапу, прогнати його матросів з острова!? Якщо нахабу не покарати, його приклад можуть наслідувати й інші, тоді іспанському королю нехай і не сняться дивні квітучі острови. Навіть благословення самого папи римського йому не допоможе.
І все-таки Магелланові не хочеться проливати крові. Він посилає до Силапулапу свого раба Енріке з пропозицією прийняти протекторат іспанського короля і стати його васалом. А ні — то матроси переб'ють стрілами, які випускають грім, усіх непокірних.
Силапулапу гордо відповів:
— Що ж, у нас теж є стріли. Хоч і не такі, як у білих людей, хоч і не випускають грому й блискавки, але вони обсмалені на полум'ї, і кожен, хто ступить на острів Макатан, живим звідси не повернеться.
Яка зухвалість по відношенню до людей, що грізними мушкетами та бомбардами сіють смерть на своєму шляху! Цього нахабу Силапулапу слід провчити.
Магеллан, стійкий і загартований у штормах мореплавець, який не зносив найменшої непокори, наказує шістдесяти матросам одягти кольчуги й приготуватися до бою. Сам сідає в маленький човник і веде своїх бійців на приступ острова Макатан. І тут, на цьому острові, найвидатніший мореплавець Ренессанса знаходить свою смерть.
Битву, в якій він загинув, картинно змалював Пігафетта:
«Ми повилазили з човнів, — пише Пігафетта. — Вода сягала до пояса, а до берега ще лишалося не менше двох пострілів з лука. Гострі підводні рифи не дозволяли човнам рухатися далі. На березі стояло щонайменше п'ятсот тубільців, розділених на три загони. Коли ми підійшли ближче, вони з жахливими криками посунули на нас. Один загін напав з фронту, два з флангів. Наш капітан розділив матросів на дві групи. Вони півгодини стріляли з мушкетів, і бомбард, не виходячи з човнів, але нічого не могли заподіяти тубільцям, бо з такої відстані кулі не пробивали дерев'яних щитів, а коли якась і проникала крізь дошку, то в кращому випадку легко ранила ворога в руку.
Тоді капітан вигукнув, щоб припинили стрілянину, але його ніхто не чув. А тубільці, помітивши, що наші постріли не завдають їм ніякої шкоди, не відступали. Галас у їхньому стані ставав дедалі дужчим, вони стрибали в усі боки, уникаючи пострілів, підбігали до нас, прикрившись щитом, і закидали нас обпаленими на вогні списами, стрілами, камінням та мулом. У декого на списах були залізні наконечники. Ми ледве встигали оборонятися.
Щоб налякати якось тубільців, капітан послав двох матросів підпалити їхні оселі. Але це тільки дужче розлютило їх. Кілька чоловік щодуху помчали до селища, де вже зайнялось хатин з двадцять чи тридцять, і повбивали наших матросів. А решта навалом посунула на нас. Збагнувши, що наші тіла вкриті бронею, а ноги беззахисні, вони почали цілитися в ноги.
Капітанові пробили литку отруєною стрілою, він дав наказ повільно відступати. Почувши це, майже всі кинулися до човнів, збиваючи один одного з ніг. Біля капітана лишилося не більше семи-восьми матросів. Списи та каміння сипалися на нас градом, і ми більше триматися не могли. Бомбарди нам не допомагали, бо мілина не підпускала човни до берега. Тепер ми хотіли якомога швидше вибратися з острова, і крок за кроком відступали від берета.
Ми вже відійшли в море на цілий постріл, але тубільці весь час переслідували нас, підбирали кинуті раніше списи і кидали їх знову й знову.
Підійшовши ближче, вони впізнали нашого капітана і почали цілитися в нього. Двічі збили з голови шолом, але він, як хоробрий рицар, залишався на своєму посту, не відступаючи ні на крок. Ми билися пліч- о-пліч, аж доки одна стріла не злучила йому прямо в обличчя. В приступі гніву капітан простромив списом груди того, що вистрілив, але списа витягти так і не встиг. Тоді він взявся за меч, та не витяг його й до середини, як ворожий спис простромив йому праву руку. Помітивши це, дикуни зграєю налетіли на капітана. За мить тіло нашого командира було простромлене безліччю списів і ножів. Так вороги відняли життя у нашого дзеркала, нашого світила, нашої втіхи, нашого вождя».
Отже, трагічна смерть не дала Магелланові дістатися до конечної мети своєї подорожі — Молукських островів.
