Капітани посилають до Силапулапу парламентарів, щоб він за привабливі дзвіночки і різнобарвні хустки віддав їм тіло Магеллана, але гордого вождя нічим не можна підкупити. Силапулапу відповідає, що тіло вбитого — його трофей, і він його не продасть.
Так ніхто й не знає, що сталося з нещасним трупом: чи тубільці його залишили на розтерзання хижакам, чи, може, з'їли під звуки дерев'яних бубнів, — історія ніколи про це не дізнається…
Про те, що сталося далі, нам розповідають Пігафетта й інші матроси, яким пощастило повернутися до Іспанії. Про це говорить і матрос-англієць Джон Джігерс, щоденник якого був у мене в руках разом з щоденником Магеллана.
Ось його розповідь.
Вождь острова Себу, смиренний Хумабон, якого навернули до християнської віри і який з радістю прийняв ім'я іспанського короля (Магеллан охрестив його Карлом-Хумабоиом), побачивши, що білі люди не такі вже й страшні і непереможні, як він думав раніше, підіймає повстання і проганяє Магелланових матросів з острова. При цьому загинули двадцять чотири чоловіки, серед них капітани Франціск Сераон і Дуарте Барбоса.
Загинув у цьому бою і астролог Андрес де Сан-Мартін. Про нього Джон Джігерс не без іронії говорить, що цього разу гороскоп підвів астролога.
Всі три кораблі знімаються з якорів і поспішають залишити острів Себу. Понад два роки тому мореплавці вирушили з Іспанії на п'яти кораблях, і екіпаж тоді становив 265 душ, а тепер залишилося всього 115 — дуже мало для того, щоб обслуговувати три кораблі. Тому виникає думка, чи не краще пожертвувати одним судном. Але яким саме? Звичайно, «Консепсіоном». Цей корабель уже давно пропускає воду, і хтозна, чи зможе витримати урагани Індійського океану.
Діставшись острова Бохол, розташованого поблизу Себу, матроси переносять з «Консепсіона» на «Тринідад» і «Вікторію» все, що мало якусь ціну і могло знадобитися, спалюють приречене судно і знову беруть курс на південь, минаючи безліч великих і маленьких островів.
Тепер моряки Магеллана перетворюються на піратів, грабуючи на своєму шляху стрічні судна.
6 листопада 1521 року вони побачили високі сині гори. В своєму щоденнику Джон Джігерс пише:
«Полонений, якого ми взяли з собою, сказав, що це — Молукські острови. Ми щиро хвалили бога і, щоб відзначити свою радість, дали залп з усіх гармат. Нехай нікого не дивує, що ми були такі щасливі: адже ми 27 місяців без двох днів шукали цей архіпелаг, блукаючи в цих широтах поміж безліччю інших островів».
28 листопада вони кидають якір біля Тідора — одного з островів Молукського архіпелагу. У щоденнику Джігерса написано:
«Що можна сказати про ці острови? Тут так просто й хороше, тут панує спокій, затишок, ростуть прянощі. І, можливо, найкраще — це мир, який, на жаль, залишив наші землі, бо люди стали нехорошими й злими. Тут, мабуть, його останній притулок».
Вождь острова Тідора, якого іспанці охрестили Альманзором, прибуває до них у носилках і привітно зустрічає гостей. Піднявшись на один з двох кораблів, він затикає ніс: не зносить запаху кухні і людей. Альманзор звертається до стомлених матросів:
«Сходьте на берег і відпочивайте, користуйтесь усіма благами землі. Після такого тривалого блукання по морях, після стількох пережитих знегод ви заслужили на це. Освіжіть свої тіла і почувайте себе у нас так, ніби ви в країні вашого господаря».
Ця люб'язність, хоч як вона прикрашена Джігерсом, звучить для іспанців пересторогою. Альманзор недвозначно нагадує їм, що господар тут все-таки він. І справді, іспанцям дано повну волю вимінювати для себе все, що їм необхідно для далекого плавання., Вони навіть останню сорочку знімають, щоб обміняти її на прянощі та дорогих райських птахів. Жадоба до наживи, яка не залишала їх ніколи, з особливою силою розпалюється тепер, коли вони нарешті досягли своєї мети і скоро мають вирушити знову до Іспанії.
А дехто, зачарований красою острова, його багатствами та гостинністю миролюбних тубільців, виявляє бажання залишитися тут назавжди. І справді, навіщо пускатися знову в небезпечну путь, коли тут так спокійно, так приємно жити? Навіщо знову ставити своє життя на карту, коли щедра земля острова майже не вимагає праці, а населення зустрічає їх з таким захопленням?
Перед відплиттям з цієї обітованої землі іспанці раптом помічають, що «Тринідад» уже досить пошкоджений і не витримає далекого плавання. Багатьом матросам це було на руку. П'ятдесят з них залишаються на острові Тідорі, «доки полагодять судно», а «Вікторія» знімається з якоря і з рештою екіпажу — 47 матросів і кілька офіцерів — вирушає на захід.
Минаючи великий острів Целебес, Яванське море й Зондську протоку, «Вікторія» поміж островами Ява та Суматра виходить в Індійський океан. Тут судно повертає на південний захід, щоб обігнути Африку. Та не так легко дістатися до цього жаркого материка. Від Яви до миса Доброї Надії 9700 кілометрів — величезний водяний шлях, для подолання якого навіть при попутному вітрі потрібно багато тижнів. Але, як відомо, в Індійському океані часто дмуть мусони — з холодних просторів Антарктики на північний схід.
Цей майже зустрічний вітер уповільнює рух «Вікторії». Матроси впадають у розпач, і коли перед ними виникає невідомий острів, вони, зрадівши, кидають якір у затоці й сходять на берег.
Тубільці називають свій острів Тамбукту. Цілий місяць живуть моряки на острові, відпочивають, набираються сили, а коли подув попутний вітер, вирушають далі, до Південної Африки.
Тут сталася маленька людська драма: десятеро матросів відмовляються їхати і залишаються на острові назавжди. Ніякі нагадування «про обов'язок і присягу іспанському королю» не допомагають, і «Вікторія» знімається з якоря без них. На судні лишається всього 37 моряків. Для обслуговування корабля цього зовсім мало. Після довгих поневірянь «Вікторія» кидає якір в одному з португальських портів на африканському побережжі, щоб поповнити запаси продуктів та прісної води.
Іспанці брешуть португальцям, буцімто пливуть з Західної Індії (так тоді називали Америку), але брехню розкрито завдяки прянощам, які в Америці не ростуть. «Вікторія» тікає, ледве уникнувши полону, але на березі лишається кілька чоловік, яким ніколи вже не бачити рідних берегів. Решта матросів повертаються на батьківщину обірвані, змучені, але горді своїм подвигом, своєю сміливістю й самовідданістю, величезною користю, яку принесли людству.
А екіпажеві «Тринідада» випадає найтяжча доля. Матроси вирушили через Тихий океан до Панамського перешийка, що належав тоді Іспанії, але так і не дійшли до нього. Проблукавши в відкритому морі цілих шість місяців, повернулись назад до Молукських островів. Тут вони застають португальців, які обеззброюють їх і кидають до в'язниці. Через деякий час, залишивши на островах чотирьох полонених, португальці вивозять іспанських моряків до Португальської Індії, де вони один за одним помирають від злиднів. Лише одному бідоласі щастить утекти, і після багатьох пригод та поневірянь він повертається до Іспанії.
По щоденнику Джона Джігерса я простежив за долею тих десяти моряків, що залишилися на острові Тамбукту. Як розповідає і легенда, вони одружилися з дівчатами з племені занго і мирно жили з тубільцями. Багато сторінок щоденника Джігерса присвячено радісному життю моряків і самим тубільцям, які любили їх і поважали. Але гаряча кров штовхнула їх на злочин. Вони вирішили повалити вождя племені — Пакуо, підкорити собі плем'я занго, а потім і весь острів.
І справді, спочатку моряки мали успіх: вони схопили Пакуо і замкнули в якійсь хатині і вождем проголосили одного з своїх офіцерів, Серандоса.
Злякавшись вогнепальної зброї іспанців, плем'я спочатку підкорилось, але потім вступило в союз з іншими племенами, і на острові спалахнула кровопролитна війна. У іспанців кінчився порох, дехто з них загинув, а решті прив'язали до ніг по каменюці і втопили в океані. Тільки Джону Джігерсу пощастило втекти у джунглі.
Що сталося з ним далі — ніхто сказати не може. Із записів у щоденнику теж важко було що-небудь зрозуміти, хоч я й не проминув жодного рядка, а кінець запам'ятав дослівно. Ось він:
«5 листопада 1523 року. Діється щось жахливе! П'ятеро наших убито, а інших чотирьох схопили живими, прив'язали їм до ніг каміння й потопили в океані. Тільки мені пощастило втекти. Тепер я зовсім